Перебудували. І підлаштувалися?

Історики точно вираховують час народження (а точніше — громового резонування) фірмового горбачовського терміна «перебудова». У всьому епохальному шаленстві це слово випурхнуло з вуст всенародного генсека ще в Тольятті. У квітні 1986-го. Майбутній (перший і останній) президент СРСР тоді відвідав Волзький автозавод. І там-таки прохопився: «Починати треба насамперед із перебудови в мисленні та психології, в організації, у стилі та методах праці...» (Ось як висловлювалися!)

Проте мимохіть ця перебудова була «заквашена» роком раніше. У тому ж квітні, але 1885-го, рівно чверть століття тому. На квітневому пленумі ЦК КПРС у команду Горбачова рішуче влилися гарячі його прибічники:
Є.Лігачов, М.Рижков, В.Чебриков, деякі інші.

І почала формуватися вже нова команда.

Вже невдовзі командарми Горбачова розворушать закостенілий радянський вулик... І почнеться...

Крім різноманітних економічних метаморфоз, горбачовська відлига залишилася пам’ятною в суспільній свідомості насамперед яскравими громадянськими вчинками. Особиста думка однієї (розумної) людини іноді визначала «усвідомлення» держави. Здавалося, тоді на поверхні Землі возсіяли найкращі представники людства.

Вони не повчали з телевізора, а всерйоз учили суспільство: не брехати, прагнути до моралі, до чесності, до порядності.

Вони підривали вже самим фактом своєї появи закостенілу атмосферу старої неправди. І слово «правда» тоді здавалася злісним антонімом популярної однойменної партійної газети, оскільки правду тоді народжувало саме життя — щоденно.

То був час справжніх художніх відкриттів і потрясінь: «Доктор Живаго» Пастернака, «Діти Арбата» Рибакова, «Життя і доля» Гроссмана, «Білі одежі» Дудінцева, «Реквієм» Ахматової, «Покаяння» Абуладзе, «Комісар» Аскольдова — скарби, витягнуті із запилених кадебістських сховищ.

То був період бурі, натиску й максималістської безоглядності: «Мы ждем перемен!» — співав Віктор Цой 1987 року у фільмі Сергія Соловйова «Асса», і ця композиція стала ледь не саундтреком новітніх відлигових часів.

То був час справді моральних авторитетів, тому що пізніше головували вже авторитети кримінальні (а нині й взагалі — безавторитетність).

То був час повернення у громадське життя багатьох дисидентів. І неначе нове народження публіцистики. Десятки блискучих — актуальних на той час — текстів підривали суспільну свідомість, ідучи в народ прямо зі сторінок «Огонька» Віталія Коротича, чи «Московских новостей» Олександра Яковлєва, чи товстого «Нового мира»...

Багато що було.

Дещо ти пам’ятаєш, читачу.

Природно, у головному своєму підсумку та перебудова (а по суті — революція) визначила зміну формацій (соціалізм агресивно мутував у дикий капіталізм), потім — народження нових незалежних держав. Незалежність України 1991-го — як логічний акорд перебудови.

Однак перебудовний період, вочевидь, виявився і певним моральним контрапунктом. Коли після ейфорії гласності і всезагального демократичного захоплення поволі наставала «ера немилосердя».

Після того романтичного вибуху і світ давно став іншим, і після сп’яніння «дозволеною» свободою, як правило, настає похмілля. Альтруїзм, Надія, Віра, Порядність — здається, ці дивні образи так і залишилися в чудесному горнилі горбачовського суспільного життя, та ще на шпальтах перебудовних ЗМІ. А на зміну тим гуманітарним (і публіцистичним) цінностям прийшов Цинізм — у всеозброєнні сучасних вишуканих «форматів»…

Свідомо давши спокій можливим докладним (і, звісно, розумним) дослідженням економістів, політологів та філософів із нагоди іменин горбачовської перебудови, тобто «базису», звернімося тільки до надбудови… Дванадцятеро різних творчих людей (котрі по-різному сприймали ту епоху) відповіли (або не до кінця відповіли) «ДТ» на запитання: «Що ж хотіли «побудувати» тоді? І що в результаті «побудували»?». Відповіді наших спікерів не претендували на всеосяжний ракурс висвітлення заданої теми, зрештою — це лише окремі приватні думки.

«Да, были люди в наше время, не то что нынешние…»

Борис ОЛІЙНИК. Поет; у середині 80-х — депутат Верховної Ради СРСР; заступник голови Палати національностей Верховної Ради СРСР; один із найзапекліших критиків Горбачова, якому присвятив книжку «Князь пітьми»: в ній крізь лиховісні символи та образи окреслено крах Радянського Союзу, а Михайло Сергійович виступає в ролі «нечисті».

— «Що побудували?» — вже в Україні — на фундаменті горбачовської відлиги? — перепитує Борис Ілліч. — Можливо, занадто образно намалюю цей «об’єкт»... Він більше схожий на городнє опудало. На голові — козацький оселедець під американським капелюхом, ковбойкою, на шиї — французький метелик, нижче — шаровари і... російські постоли! От що це за «персонаж»? З іншого боку: що ж ми хотіли спорудити? Якщо український народ має 500 років бездержавності?

Але цей народ — і непереможний.

Ще один результат перебудови для України: махновщина в зовнішній і внутрішній політиці. Хотілося б думати, що це відлуння давньої козацької вольниці... Але це не так! У багатьох питаннях, отримавши свободу, не навчилися шукати золоту середину та компроміси. Забракнуло мудрості і терпіння по-дорослому будувати державу (у її класичному розумінні), не підлаштовуючись під інших. Під завалами перебудови було поховано мораль, духовні цінності, бал правлять тільки гроші... Явно не про це мріяли архітектори перебудови. І Михайло Сергійович зокрема.

Загалом, ця тема для мене болюча. Оскільки тоді, 25 років тому, були люди, котрі спостерігали збоку за тим, що відбувалося в СРСР, я опинився «всередині»... У кратері вулкана. Саме в тій групі, яка й ухвалювала ключові рішення стосовно колишніх союзних республік: що віддати центру, що залишити колишнім «сестрам»? Спочатку здавалося: все йде нормально. Була ейфорія.

Але років через два особисто мені вже стало очевидно: це все лише спонтанні рухи Горбачова, він тільки базікає, він не прагматик... Усе пущено на самоплив!

Навряд чи тоді запитували себе: а чи був у Горбачова план перебудови?

Саме з таким запитанням одного разу підійшов до генсека. «Михайле Сергійовичу, то у вас є план перебудови?» Він відповів: «Так, звісно!..»

А мені б ще й витребувати цей «план» Горбачова. Але я тоді — у своєму колишньому статусі — не зробив цього.

І дуже з цього приводу жалкую!

А вся подальша ситуація — з Форосом, зі «зреченням престолу», — на моє глибоке переконання, не більше ніж імітація самим Горбачовим того драматизму, якого особисто він не переживав так болісно, як, наприклад, Раїса Максимівна... Для неї ті події були шоком.

Забігаючи наперед, зауважу... Так, розвалили Радянський Союз. Комусь весело, хтось досі сльози ллє.

Але погляньте: та ж таки Європа, яка облаштовує вже свій Євросоюз (із конституцією тощо). Хіба там не врахували і гіркий, і корисний досвід колишньої наддержави — СРСР? Хіба Євросоюз — це не ідеальна модель того-таки Радянського Союзу, якби він виявився в результаті «перебудований» виключно на демократичних, правових засадах?

Здавалося тоді, все має піти нормально. Адже «діди», котрі управляли СРСР, давно втратили розум і відчуття реальності. Природно, потрібні були зміни! Серйозно вивчалося питання: чим же має стати СРСР уже в новому «форматі» — конфедерацією, федерацією? Адже та «перебудова» передбачала тільки «ремонт» величезної радянської країни. Однієї шостої частини суходолу! А Україна, до речі, якби процес «перебудови» вдався, мала б отримати найкращі преференції...

У результаті, після того, як «перебудували», Україна багато втратила по економічній лінії. Водночас посилила лінію своєї суверенності, незалежності.

«Об’єкт будівництва — Малоросія»

Віталій КОРОТИЧ. Поет, публіцист; редактор журналу «Огонек»; у середині 80-х — початку 90-х це видання стало символом гласності та перебудови, найкращі публіцисти вважали за честь з’явитися тоді на сторінках журналу Коротича.

— На запитання «що побудували?» — напевно найбільш об’ємно відповів би Віктор Степанович Черномирдін: хоч би що ми будували, все одно виходить — КПРС...

У цьому афоризмі є частка істини. Оскільки результати горбачовської перебудови для України не стали для тієї ж таки України можливістю ефективно облаштувати свою партійну систему.

І не стали важелем для усунення моторошної нерівноправності (у всіх сферах).

Доти, доки не сформується мисляча нація, нічого не зміниться — і не зрушить із мертвої точки. І доти, доки соціальний ліфт не підніматиме нагору людей молодих, енергійних і мислячих, а державні структури не наберуть обрисів прозорості, навіть наївно розмірковувати на тему якоїсь майбутньої нової конфігурації в соціумі, державі.

Мені здається, Україну досі душить Малоросія.

І, мабуть, Малоросія поки що і є для нас результатом тієї перебудови.

Перебудови, яка була, взагалі-то, далека від романтики. Просто в той період стало очевидно: колишні структури — комуністичні — самі по собі нежиттєздатні. І це зрозуміли самі керівники цих структур.

Тому Громико, Щербицький і підтримували Горбачова. Посилено намагалися знайти новий механізм, зберігаючи старий...

Були тоді, як відомо, і серйозні зовнішні чинники. Рейган вибудував домовленості з Арабськими Еміратами: нафта подешевшала... І СРСР, який, практично, опинився на межі, очікував крах.

Це був і крах партійного управління. Оскільки партійна корупція підгрібала все під себе. А політпідпілля тоді не було. Була тільки група інтелігентів, які поширювали «інформацію» про своє керівництво. Тільки КДБ був настільки могутнім, що будь-які волелюбні претензії знищувалися в зародку.

Стосовно України ситуація виявилася ще драматичнішою. Оскільки українська інтелігенція була виключно «ліричною». Опально далекою від складних державних і економічних проблем, від механізмів їх розв’язання. Тому й очікувати від «меринів» якихось «будівельних звершень» було важко.

Визвольного руху в Україні тоді теж не було. Тільки спроби.

Тому в середині 80-х, напередодні перебудови, певним чином збіглися інтереси партійного керівництва (воно хотіло модернізації Радянського Союзу) й ідеали «ліриків» (вони хотіли більших свобод для себе).

А коли все це бабахнуло — ніхто не виявився готовим до того, що треба мислити іншими категоріями. І не тільки ліричними. Потрібно будувати держави — держави суверенні. А це найтяжчий і досі незавершений процес.

Врешті-решт до керівництва суверенними державами прийшли ті ж таки партійні функціонери, зберігши свої колишні принципи владарювання.

І якщо в Західній Європі свого часу знищили практично всі привілеї для номенклатури, то в нас ці привілеї тільки вдосконалили.

А досвіду серйозного державного управління не було — ні в кого.

З іншого боку, вже тепер з’явилися покоління «нерадянські». У них інше мислення, інший погляд на державу.

Вони, як мені здається, помірковано ліричні й водночас — прагматичні.

Вони виросли іншими людьми, тому вже від них залежатиме, що в результаті вдасться побудувати.

Оскільки, повторюю, поки що побудували тільки «Малоросію».

«Без слів»

Володимир ЯВОРІВСЬКИЙ. Письменник; голова Спілки письменників України; 1989 — 1991 рр. — народний депутат СРСР, член Міжрегіональної депутатської групи; один із засновників Народного руху, очолював оргкомітет Руху, з 1989 р. — голова Київської координаційної ради Руху.

— Етимологія слова «перебудова» зумовлена, радше, обережністю Михайла Горбачова. Його бажанням зберегти попередню «будівлю» Радянського Союзу. Насправді перебудовувати тоді було нічого! Потрібно було будувати — з нуля. І на новому фундаменті будувати новий хмарочос.

А перебудова ж для України в той період — це ще й спроба «консервації» старих руїн, а не бажання споруджувати будинок із нуля.

Хоча суспільство й тоді вирувало, жило надіями.

Для України горбачовська перебудова, на мій погляд, — просто невикористаний шанс. І ще — повільне розтискування попереднього тоталітарного кулака.

Можливо, меншою мірою тоді була економічна свобода, а більшою — тільки дотик до болючого національного питання.

Я працював тоді в групі Андрія Сахарова. І говорили в той період про різні цінності, частіше — інтернаціональні.

А ось про національні цінності говорили одиниці. Сахаров, Боннер, Афанасьєв торкалися цих тем.

Російський сегмент, який затіяв перебудову, не розумів національного питання, намагався його уникнути...

Тому український Народний рух тоді й зробив потужний акцент саме на національному питанні...

Якщо дивитися на Україну і Росію з дистанції років, то в пам’ятку одне давнє прислів’я: «Коли в Москві ріжуть нігті, то в Києві — пальці»...

Ця формула симптоматична.

Однак усе ж таки саме перебудова дала Україні додатковий шанс здобути незалежність. Інше питання: як цим шансом скористалися?

З одного боку, начебто здобули і свободу слова, і свободу вибору.

З іншого боку — вседозволеність, колосальне виверження сірості, яка заповнила політичне середовище, культуру...

Але все це — етапи проміжні. Оскільки як такої «будівлі» ще немає. Це — тільки справа майбутнього.