Pax vobiscum, familia!

У підручниках з соціології пишуть: позаяк бідність і традиційний побут домодерних суспільств не дозволяли коханню стати основою шлюбу, теплота в сімейних стосунках з’явилася не раніше епохи індустріалізації. У сучасному кіно вона виникла наприкінці 1990-х. Призери великих європейських фестивалів Фатіх Акін (у Берліні), Дені Аркан (у Парижі), Андрій Звягінцев (у Венеції) — автори фільмів про внутрішньородинні перипетії. Фільми про родинні стосунки часто зустрічаються на переглядах у рамках фестивалів британського, голландського й німецького кіно, а також на фестивалі «Молодість». Поява широкоекранної стрічки американського режисера Тіма Бартона «Велика риба» наводить на думку про те, що така «камерна» тема, як внутрішні стосунки зрілої сім’ї, завойовує своє місце в світовому кінематографі.

Історія кіно — від родини й назад

Не те щоб у фільмах 1950—1980-х панували антисімейні цінності чи позитивні герої завжди були відщепенці й бунтарі. Але в більшості фільмів найцікавіше — пригоди, зав’язки любовних історій — проходило поза родиною. Або фільми закінчувалися саме моментом створення сім’ї, тобто зустріччю чи весіллям, надаючи глядачу можливість додумувати, як осілість і звичка вплинуть на образ героїв. Якщо вже й показувалися стосунки головного героя із родиною, то найчастіше як стосунки відчуження — викидання з сім’ї чи добровільний відхід від неї, у протестному контексті. Претензії до батьків ніяк не вичерпувалися вимогою безпеки, а й любові, розуміння і всілякої підтримки. У фільмах про «самотніх героїв» родина не перебувала в центрі уваги, але чим яскравіша, неординарніша індивідуальність, тим певніший розрив із сім’єю, із тією останньою одиницею зашореного, реакційного суспільства, котра її відкидає. Загалом і в цілому кінотворчість цього періоду спирається на неявну передумову: родина — це місце, де нудно. Скоріше геть звідти, де придушують твою індивідуальність, нав’язують давно віджилі цінності! Якщо ж припускається, що герой (уже після закінчення фільму) створить свою нову, модерну, сім’ю, без червоточини й нудьги, тоді для кінематографа родина — місце, де герой, порушуючи порядок часів, перетворюється з метелика на лялечку, із котрої невідомо, що вийде — скоріш за все, постаріла та зморщена гусінь, аніж строкатий метелик.

Не вельми давно, на межі 1980-х і 1990-х років, кіно, ідучи в ногу з наростаючими вимогами толерантності й милосердя в постмодерному світі, стало яскраво «гуманістичним». Темою його було випадіння людини швидше з суспільства, ніж із сім’ї. Героями ставали ті, на чию долю припадало, на подив, мало уваги з боку кінематографії: люди неповноцінні фізично, а більше душевно; люди девіантні за способом життя і вибором сексуального партнера, старі, емігранти, безробітні й діти. Супермени і патологічно щасливі герої стали темою американського кіно, від якого його кращі представники поспішно відхрещувалися. Прогресивне європейське й азіатське кіно відзначалося присутністю в кадрі геїв, наркоманів, сексуально травмованих у дитинстві героїв, хворих на невиліковні хвороби, зокрема душевні, і просто самотніх стариків, тобто мало «блискучих» і цікавих публіці суб’єктів. У фільмах Педро Альмодавара, Віма Вендерса, Баррі Левінсона, Такеші Кітано знедолені й калічні персонажі борються за свою людську гідність, за свою значущість у житті й не можуть не викликати співчуття.

Але яка ж партія сім’ї в цьому хорі зневірених? Судячи з того, що залучені в гомосексуальні зв’язки, наркозалежність та інцести визначаються як гнані, ті, кому співчувають, то можна стверджувати, що саме традиційна гетерогенна родина є джерелом заборон, а отже, і нещасть героїв. Стосовно калік, занедбаних старих і наруги над дітьми, то сім’я й узагалі виступає в злочинницькій ролі, бо головним чином у відторгненні нею полягає їхня трагедія. Крім того, прагнення до зовнішнього добробуту сильніше від будь-яких секретних замків приховує від суспільства те, що коїться у звичайній родині, як про це наполегливо нагадує Томас Вінтенберг у фільмі «Фестен», апогеї викриття у сім’ї всіх смертних гріхів.

І лише зовсім недавно з’явилися великим планом стосунки цілком благополучної і зрілої сім’ї. Стосунки, котрі, як і в житті, рідко можна описати з допомогою прислівників «ніколи», «назавжди» («він пішов із дому і ніколи більше не повернувся»). Попри напруженість, глибокі конфлікти й неприязнь, як правило, не розриваємо сімейні зв’язки й «тягнемо» їх до самого кінця. У фокусі нових фільмів — стосунки між дорослими самостійними дітьми і їхніми старіючими батьками, зрілих партнерів між собою, між дорослими братами, стосунки «діди — онуки», повернення «блудних синів» або поява нових членів родини. Причому сім’я не аналізується методом «розтину наривів» або психоаналізу. Перед кінотворцями постало завдання показати красу та привабливе тепло родинних стосунків, які мають конкурувати з «красою пороку», ефектно оспіваною у «декадентському кіно», і «згубною чарівністю» мезальянсів і любовних трагедій.

Знову спочатку?

Кіноіндустрія отримала новий імпульс. Занадто багато ще не сказано великим кінематографом, хоча вже давно є у стосунках людей; багато бар’єрів було зламано, аби можна було продовжувати викриття старших поколінь, а тепер їх потрібно «ремонтувати». Одне слово, потрібно все розпочинати з початку — із родини.

Чому стався крутий поворот до традиційної сім’ї в епоху квітучого постмодернізму, коли культивується свобода й індивідуальність, розмаїтість і епізодичність життєвого досвіду, коли якщо і є безмежне милосердя, то саме до відщепенців, тобто прямо чи побічно постраждалим від родини, але не до самої родини? Постмодернізм припускає самітність людини чи «ситуативну» сім’ю із однаково мислячих, люблячих, але «далеких», некревних, родичів. У такі родиноподібні групи-співдружності, частіше гомогенні, збиваються герої фільмів Альмодавара ніби шукаючи заміну бездушній, глухій і сліпій сім’ї («Усе про мою матір»). Звідки «прості історії» про те, що саме традиційна, кревна родина потрібна, і знайти її не пізно навіть на схилі днів, приміром, у Девіда Лінча («Проста історія»)? Чому найбільш малоцікаві й «відсталі» члени сім’ї — дідусі, бабусі, недоумкуваті брати — виявляються здоровим зерном, «точкою складання» родини, котру роздирають протиріччя?

Питання це, звісно, не можна адресувати лише кіно. Поворот до «нового консерватизму» в галузі моралі серед молодих людей, що вже півтора десятиліття фіксується соціологічними дослідженнями, очевидний у поведінці популярних зірок. Сімейна зрадливість стала немодною! Уседозволеність дійшла до своєї межі й повернула назад у найпостмодерніших скандинавських країнах. Чим це пояснюється? Говорять про дефіцит довіри й особистої відданості. Американський філософ Барбара Мішталь у своїй книжці «Довіра в сучасних суспільствах», описуючи випадок, коли американська сімейна пара розриває цивільний шлюб і укладає його знову за православним звичаєм, коментує це так: сучасним парам не вистачає саме зобов’язань безмежної відданості. Відданість і довіра — те, що втрачено в пошуках граничного порозуміння і єдності душ, яке колись виправдовувало нескінченну зміну партнерів. У підручниках усе ще пишуть: нині шукають не «нормальну, терпиму» родину, а любов. Можливо, підручники застаріли, і тепер більше цінують саме «нормальну» сім’ю?

Як подати новий традиціоналізм у вигідному світлі, показати принадність зрілої родини без непристойності та єлейності, чим грішило старе «сімейне кіно», і безвиході й нудьги, чим грішить кіно протестне? Це важко, адже, здавалося б, у «нормальній» сім’ї можна знайти так мало гострих вражень, придатних для передачі засобами «великого кіно». Але кращі фільми про родинні стосунки показують: і камерні теми можна подавати на великому екрані. Ми бачимо сімейні історії, не позбавлені конфліктів, але які показують звивистий шлях до розуміння унікальності партнера та примирення родини з його «нестерпністю». Основна новизна — інше бачення, приміром, ролі батька, авторитарної і грізної постаті як у протестному, так і в гуманістичному кіно. Уперше постать старшого батька уявляється як загадка, що несе свій світ і цінності як певний скарб, а не засіб репресії. У фільмі Тіма Бартона «Велика риба» дуже переконливо показано, яке фантастично цікаве життя можна прожити, не залишаючи лона сім’ї, — головний герой розцвічує реальні події свого життя, розповідаючи про нього казки синові. Дорослому сину, правда, не до вподоби, що якась певна частина цих подій — плід вигадки, що батько пережив їх далеко від дому. Він запитує, чи не супроводжують вимисли подорожі в інше життя, іншу родину. Але, розібравшись, визнає — батько й був у житті тією Великою рибою, про котру розповідав байки. Він не тільки не розлучався з родиною, а й залишив їй унікальну спадщину — традицію «байкарства», фантастичного бачення звичайних речей.

Нова стара вічна тема

Новизну старої теми можна заперечити. Тема внутрішніх стосунків сім’ї завжди була в центрі уваги італійського кінематографа, творчості окремих європейських майстрів, приміром, Інгмара Бергмана. Країнам із традиційнішим побутом — східноєвропейським, близько- й далекосхідним притаманна постійна увага до теми родини. Те, що фантазери більше не життєві невдахи, котрі тягнуть сім’ю на дно, а її гордість, повторювалося на багато ладів, зокрема й радянським кінематографом. У всьому світі не новою є й давно змінена роль батька, який перестав бути єдиним годувальником.

Новим є те, що в зв’язку з зацікавленістю родинною темою північноєвропейські, азіатські та деякі американські виробники масового кіно «сімейне кіно» перетворюють на моральну догму та продукт на продаж. Це не означає негативної оцінки цієї тенденції! Але це знаковий поворот подій і настроїв, після якого вже так просто не вискочиш на фестивалі з фільмом про талановитого одинака-аутсайдера, котрому на шляху до істини всі земні пута — лише тягар. Він не обов’язково має бути членом порядної сім’ї і ні в чому ганебному непомічений, але глядач повинен зрозуміти: його дерзання або відторгнутість — в ім’я блага інших людей. Не усіх, як у комуністичних геройських утопіях, месіанстві чи голлівудських героїчних опусах, а невеликої купки близьких людей, їхнього скоріше душевного, ніж матеріального добробуту. Сучасний герой бореться, аби зберегти те, що є, а не завоювати нові простори. Бо послання нового сімейного кіно таке: навіть після того, як демонів — війни, бідність, дискримінація і соціальна нетерпимість, які мучать людство, приборкано, залишається ще багато нерозв’язаних проблем. Відповідь «сімейного кіно» очевидна — заради родини. Питання в тому, чи буде мода на «сімейне кіно» довговічною, чи пошириться на американське «кон’юнктурне кіно», чи, може, стане відбиттям специфічних проблем європейської частини континенту.