«Парфумер»: усе, окрім запаху

Задовго до виходу фільму «Парфумер» за однойменним романом П.Зюскінда глядача прикормлювали й інтригували, як уміли: «бестселер усіх часів», «екранізувати неможливо», Рідлі Скотт, Орландо Блум, Стенлі-Кубрик-який-так-і-не-наважився (Зюскінд за всією цією розкішшю імен губився, як школяр), бюджет — стільки-то, за право на зйомку — стільки-то, у масовках — стільки-то... Правда, виходило кривувато. І бюджет, м’яко кажучи, не голлівудський. І кількість масовки після історичних та фентезійних полотен не вражає. Тому доводилося постійно застерігати: «як для європейського кіно — це ого-го-го». Але ж сила європейського кіно завжди була не в цифрах. Та й на фінішній прямій не виявилося вже ні Рідлі Скотта, ні, тим більше, Стенлі Кубрика, ні навіть Орландо Блума. Фільм поставив німецький режисер Том Тиквер («Біжи, Лоло, біжи»), у головній ролі знявся відомий хіба що дуже досвідченим кіноманам британський актор Бен Уїшоу.

Всупереч звичним уже очікуванням «найгіршого», фільм виявився пронизаний масою чарівних обставин. Перші кадри, на яких глядач бачить лише ніс головного героя і вгадує в його обрисах штрихами виписану жіночу постать. Приголомшлива робота композитора і звукорежисера — вже її було б досить для того, щоб зал задихався від напливу почуттів. Завмерлі великі плани дівчат, ніби списані з картин великих майстрів живопису. Загалом, час від часу здається — ось воно, вийшло, я відчуваю...

Але раптом усе минає.

Напевно, все тому, що творці фільму постаралися задовольнити усіх — і любителів «бюджетів», «масовок» та «знаменитих хорор-драм», і витончених естетів, і навіть самого Зюскінда. Адже його книжка якраз і розрахована на «розпливчастість» аудиторії. Недарма вона залишається бестселером протягом уже 20 років. Але, як свідчить історія геніального парфумера всіх часів Жана-Батіста Гренуя, щоб задовольнити всіх, та й то з деякими застереженнями, треба створити дуже вже специфічні і, головне, максимально натуральні пахощі.

Режисер, здавалося, постарався максимально пощадити текст книжки. Та що там пощадити — текст прямо нависає над творцем і, відповідно, глядачем. Втім, деякі епізоди книжки у фільм не ввійшли, щоб розповідь, яка, власне, стосується Гренуя-убивці, була якомога повнішою й докладною. Ну хіба що горлянку господині дитячого притулку перерізали — напевно, для нагнітання страху. І дівчат-ароматів виявилося не двадцять п’ять, а дванадцять плюс одна — для більшої метафоричності. У результаті «Парфумер» вийшов яскравим, цікавим, але жахливо прямолінійним. Епоху перетворено на чорні часи не просто смороду, а якогось мультяшного насильства, лицемірства, користолюбства, хтивості й дурості, і кожен персонаж утілює щось із наведеного переліку. Причому перед глядачем постає не бароковий калейдоскоп, як можна було очікувати, а лубок. На його тлі виникають великі плани прекрасних дівчат, яких, якщо їх зараз не угробить головний герой в ім’я вічної краси, все одно занапастять і затопчуть обставини цієї смердючої епохи. Причому ці великі плани до нудоти схожі між собою, незалежно від того, йдеться про аристократку, повію чи селянку.

Текст, нависаючи, місцями «продавлює» фільм. Прагнення зберегти книжку (принаймні частину, якою вирішив скористатися для фільму режисер) зіграло лихий жарт. Справді вдалі епізоди — дитинство Гренуя в період осягнення світу запахів і навіть хоч трохи й підкреслено епатажний епізод народження героя, що не залишає байдужим глядача, — тонуть у закадрових балачках. Відеоряд, позбавлений чи майже позбавлений слів, якби не перебивався нотаціями, міг генерувати у глядача бажаний потік почуттєвих станів. Але автори фільму не довірилися своєму глядачеві й вирішили про всяк випадок виходити з того, що він — дурник із поп-корном, якому треба постійно пояснювати, що саме він бачить на екрані. Після перегляду залишилося відчуття, що якби в усьому фільмі не було сказано й десяти слів, а будувалося все тільки на грі акторів і режисерській концепції (за умови, що і те, і те виявиться досить вдалим), фільм вийшов би винятково сильним. Адже кіно (хоч би що там казали) дає не менше можливостей створити специфічну атмосферу переживань, аніж література. Просто іншими засобами. «Фільм за книжкою» — завжди тією чи іншою мірою бранець книжки. Питання лише в тому, наскільки фатальним для фільму виявиться концепція буквального — аж до розлогих цитат з-за кадру — переказу.

Втім, із буквалізмом теж вийшла накладочка. Режисер вирішив докорінно переглянути постать головного героя. Гренуй Тиквера і Бена Уїшоу — дитина, яка не розуміє зла насильства. Нещасна людина, покинута матір’ю здихати посеред лайна, яка ніколи не бачила любові і тому нездатна ні дарувати її, ні приймати. Жертва обставин, соціальних виразок — говорячи метафорично, жертва смороду, — яка викликає співчуття від початку й до кінця. Він навіть сльозу пускає, бідолашний, дивлячись, як усі безпроблемно злягаються, а він сам цього причаститися не вміє. Він хоче дівчину, оскільки його ніс підказує йому, що вона прекрасна і, отже, бажана. Але як це робиться — він не знає. Всі сходження кіно-Гренуя — це прагнення оволодіти дівчиною, якого він так і не зумів задовольнити.

Кінематографічний «Парфумер» постав перед публікою як чергова історія по-своєму нещасливого кохання. Весь жах, уся монструозність Гренуя зникають не тільки через слабку гру, а й через слабкий режисерський задум, додушені поясненнями, «що він відчуває», для тих, хто не зрозумів. Через це руйнується правдоподібність багатьох епізодів: підлітки в дитбудинку хочуть його задушити просто тому, що «його тут упхали», а не через страх перед ним; перед Балдіні стоїть нервовий закомплексований підліток, а не надзвичайна, ледь не потойбічна істота. Гренуй Зюскінда — людина, котра не потребує виправдань і позбавлена сентиментальності. Оскільки це надлюдина. Вона позбавлена будь-яких комплексів, страхів і травм — інакше вона реалізувалася б у ролі тирана, як дає нам зрозуміти автор роману, що поставив ім’я Гренуя в один ряд із такими «лиходіями-сучасниками», як Наполеон, Фуше, Сен-Жюст. У фільмі ж творець, у якому абсолютна аморальність і абсолютна геніальність стали синонімами, постає перед нами ледь не «жертвою системи».

Загалом фільм по-своєму відігрався на книжці. Свого часу після появи цього роману критики були шоковані — адже в повоєнній прозі Німеччини надійно укоренилася традиція роману-виправдання, роману-препарування історичної травми. Роману-психоаналізу, загалом. А тут — «Парфумер» зі своїм естетством, всеосяжною метафоричністю, дивовижною силою навіювання. І головне — жодних авторських оцінок. Фільм же примушує воскресити тінь дідуся Фройда і всадити його на почесне місце поруч із Достоєвським.

У зв’язку з особливим упором фільму на вербальний текст варто сказати кілька слів про дубляж. Що приємно — про український дубляж. На цьому, втім, приємність закінчується. Ні, на щастя, відвертих мовних помилок ніхто не припустився. Але, виявляється, цього мало. Знаєте, якось дивно почуваєшся, коли мова базарних баб, повій, покидьків відповідає нормам літературної мови. Та що там, попри те, що фільм смакує атмосферу соціального дна, страшнішої лайки, аніж «лінивий пацюк», ви не почуєте. Можливо, мову було вихолощено ще на етапі сценарної роботи, але в це віриться слабо.

Брак колориту в дубляжі підкреслив усього один, але, мабуть, доленосний гандж фільму. Він цікавий, місцями гарний, місцями моторошний, місцями талановитий. Він став подією, і тепер Зюскінд на новому витку популярності може розповідати, як створює нові парфуми із запахів свого дитинства. Цей фільм, не виключено, продасть ці парфуми і ще мільйони примірників книжки.

Але він не пахне.