Парадокс про порцеляну

У нашій столиці, на щастя, не перевелися майстри, які володіють мистецтвом ручного розпису по порцеляні. Мистецтвом давнім і тонким у всіх значеннях.

Порцеляна завжди була втіленням краси, витонченості, розкоші — як посуд «найкращих домів» і як гордість приватних і музейних колекцій. У творенні цієї краси і гордості роль фахівця з розпису, який є, насамперед, живописцем, графіком, важко переоцінити. Доля чаші, настінної тарілки, сервізу чи свічника — у прямому значенні в його руках. Чи набудуть з роками ці тарілки, вази, статуетки статусу художніх цінностей, чи будуть забуті — ось у чому питання. Малюнок на предметах із порцеляни можна перетворити на кітч, а самі вироби — на ширвжиток (ті ж таки численні чайні сервізи із квіточками і вироби в сувенірних крамницях), а можна залишити по собі шедевр у вигляді цього малюнка. І те, й інше бачила історія порцеляни, яка, до того ж, завжди несла на собі відбиток певної епохи.

Нині, коли епоха крокує семимильними кроками, мистецтво теж не розмінюється на дрібниці — працює великими мазками: «під проект» фарбують підлогу і стелю, виставляють унітази з радянських комуналок, сотні оголених людей виводять на вулицю для фотосесії. Здається, що на цьому тлі тонке, кропітке, яке залежить від особливостей складного технологічного процесу (випалювання — головний біль усіх порцеляністів і керамістів), і консервативне у виконанні ремесло ручного розпису по порцеляні приречене на вимирання або мутацію, як, наприклад, каліграфія. Це заняття вимагає іншого ритму, усамітнення та медитативної зосередженості ледь не в монастирській тиші, психологічного типу художника, не обтяженого комплексами ексгібіціоніста, рисами ексцентричної особистості і гігантомана.

У роботах Юлії практично не буває «білих плям»: її тарілки наповнені об’єктом зображення — хай то буде Софіївський собор чи Кирилівська церква. Олександра ж, як каже, намагається максимально «не зафарбовувати порцеляну», а всіляко «підкреслювати її білизну». Іноді вона експериментує з формою і кольором, і тоді живопис художниці нагадує український художній авангард 20-х років минулого століття.

До київської тематики Олександра Карасьова вже зверталася в серії настінних тарілок під назвою «Скромна чарівність міщанського Подолу» (2000). Цю «чарівність» передано через колірну насиченість, вільну композицію, іронічний погляд, якусь грайливу французистість, а манеру художниці фахівці визначили як імпресіоністичну. «Фіалки Монмартру» в капелюшках, хутрах і рюшах розгулюють Андріївським узвозом і Контрактовою площею. Поділ — вигаданий, вимріяний автором і водночас упізнаваний за деталями. Залишається тільки шкодувати, що ці роботи, які знайшли свого власника, тепер можна побачити лише на знімках — так само, як, наприклад, вази часів керамічного заводу у виконанні Юлії Красної з тонко виписаними гілочками ніби з японських мініатюр. Замовник отримує продукцію, але питання про колекцію, яка претендує на своє історичне місце, залишається відкритим.

Малюнок на порцеляні взагалі криє в собі якийсь парадокс. З одного боку, до фахівця з розпису висуваються високі вимоги, як, по суті, до будь-якого художника, котрий узяв на себе сміливість сказати власне слово про світ. Водночас споживач, потенційний власник сервізів, чаш, ваз, тарілок, уже за багатовіковою давньою традицією, хоче бачити красу в одній застиглій точці — як ліки від болючих протиріч цього світу. Наявність такого парадокса підтверджують слова художниць. Вони кажуть про білу гладь порцеляни, як про полотно, про чистий аркуш паперу, але вважають себе насамперед представницями ужиткового мистецтва, а настінні тарілки і вази — елементами інтер’єра. Що тут можна додати? Мабуть, лише те, що краса в чистому вигляді — це лише ілюзія, недосяжний ідеал, а крихкі предмети з порцеляни — ідеальна нагода про це подумати.