ПАРАД ОРКЕСТРІВ

Камерна музика за визначенням елітарна. Хіба може бути інакше, коли вже сама назва різко обмежує її життєвий простір і слухацьку аудиторію. Масштаби невеликого приміщення, салону, коло обраних, переважне орієнтування на експеримент, витончено-вишукане звучання, мінімум розважальності за максимуму інтелектуальності — усе це аж ніяк не сприяє демократизму та загальнодоступності камерних жанрів. Однак розхожі істини в реальному житті дуже часто спростовуються. Так і цього разу — концерти трьох камерних колективів — Київського камерного оркестру, ансамблю солістів «Київська камерата» і камерного оркестру Московської державної академічної філармонії «Московія» — дивовижним чином спресовані в часі, продемонстрували цілком іншу камерну музику. Але про все по черзі.

Блискучі парадокси ювілею

Київському камерному оркестру, керованому Романом Кофманом, виповнилося 40 років. Цій круглій даті був присвячений концерт у Колонному залі ім.Лисенка. Програма орієнтована саме на ювілейний «захід»: у першому відділенні, для витончених інтелектуалів і знавців, — «хіт» Київського камерного, філософсько-концептуальний шубертівський квартет «Дівчина і смерть» у малерівському оркеструванні; у другому — «полегшена» класика: Концерт для чотирьох скрипок і струнних Дж.Перголезі та «Кармен-сюїта» Бізе—Щедріна. Побудувавши програму демонстративно традиційно, Роман Кофман віддав належне «ювілейним» очікуванням аудиторії — але як природжений імпровізатор у реалізації проекту відразу ж відступив від канону. Повноформатне перше відділення було посилене «бісами», що продемонстрували іншу — порівняно з запрограмованими — сторону Київського камерного. П’єса «Орда» польського композитора Пілара, віртуозне скерцо, змінилася італійським бельканто (солювала концертмейстер віолончелей Лідія Стовбун), а завершилося перше відділення фантазією на теми з кінофільму «Цирк» — радянським джазом.

Парадоксальність об’єднання в рамках однієї програми «Дівчини та смерті» і «Цирку» — не просто ефектний прийом, виправданий жанром ювілейного концерту. За цим зіставленням-протиставленням стоїть більше: принципова переконаність у тому, що камерний оркестр — універсальний інструмент, здатний на надзвичайні перевтілення. Так і в другому відділенні, де Київський камерний грав у незвичних складах (із чотирма солістами-ветеранами першого сезону або в посилено-гіпертрофованому вигляді, із включенням усіх тих, хто хоч колись виступав у його складі, а також захотів і знайшов можливість зіграти в ювілейному концерті). Підсилений таким чином, та ще й із запрошеними ударниками, оркестр під керуванням Романа Кофмана блискуче вибудував опозиції мелодики-ритміки «Кармен-сюїти», що втілюють колізії свободи, кохання, пристрасної непередбачуваності — і регламентованої точності, упорядкованості, організованості.

Між двома полюсами?

Концептуально вибудовувалася і програма ансамблю солістів «Київська камерата» під керуванням Валерія Матюхіна, показана в Національному будинку органної та камерної музики України в рамках проекту «Музичні діалоги: Австрія—Україна». Тут, на перший погляд, дія розгорталася між двома полюсами — з одного боку, перша третина ХIХ століття, віденський романтик Франц Шуберт, з іншого — століття ХХI, видатний український композитор Валентин Сильвестров. Однак опозиційності між названими полюсами не було, адже обидва автори творять у зоні ліричного, такого близького камерним жанрам, і кожен по-своєму говорить про Вічне — людину, кохання, почуття, красу навколишнього. Лексична різниця художників, які беруть участь у віртуальному діалозі, відходила на другий план, поступаючись місцем єдності розкритого у звуках Прекрасного. Хоча цю різницю, звісно ж, не можна скидати з рахунків — Шуберт лише розпочав шлях проникнення пісенної лексики в камерні жанри; Сильвестров же оперує цілими пластами вже доконаної європейської культури — і за кожною інтонацією у нього стоїть певний культурний жест, апеляція до пам’яті чутливого, чуйного й освіченого слухача. Концерт залишив відчуття умиротворення, чистоти й піднесеності, такі рідкісні в нинішньому інтонаційному світі, переповненому всіляким мотлохом. Очевидно, саме в цьому й полягало надзавдання «Музичних діалогів»: за різноманітним — побачити спільне, за скороминущим — вічне, за зовнішнім — сутісне.

На грані можливостей

Третій камерний колектив, який виступав минулого тижня в Києві, — оркестр «Московія» під керуванням народного артиста СРСР професора Едуарда Грача (філармонічний абонемент «Скрипкова музика»). Це один із небагатьох оркестрів, усі скрипалі якого — представники однієї скрипкової школи, вихованці Е.Грача. Програма москвичів різнилася від програм киян насамперед принциповою орієнтацією на широку аудиторію. У рамках камерного жанру це означає особливу увагу до ефектно-віртуозних творів («Вальс-скерцо» П.Чайковського, «Циганське капричіо» Ф.Крейслера) або до добре відомих, популярних творів («Мелодія» М.Скорика, Дивертисмент ре-мажор В.-А.Моцарта, Серенада для струнного оркестру П.Чайковського). Клас віртуозності, продемонстрований «Московією», надзвичайно високий; апогеєм концерту став «Венеціанський карнавал» Паганіні, у якому всі скрипалі — починаючи з останніх пультів — мали можливість похвалитися своєю технічною оснащеністю. Кожна наступна варіація доручалася черговому музиканту, а паганінівський шедевр, як відомо, справжня енциклопедія віртуозних скрипкових кунштюків.

Три концерти — три концептуальні програми — три погляди на камерну музику сьогодні. Боюся наврочити, але філармонічний сезон набирає обертів, відмітаючи скигління з приводу спаду концертного життя в Києві.