ПАНФЕСТИВАЛІЗМ ЯК ІДЕЯ

Ніби виправдовуючи відлік історичного часу з нуля, XXIII Московський міжнародний кінофестиваль, який завершив свою роботу минулої суботи, ознаменувався серією новацій. Сумнівні на перший погляд, вони однак виявилися цілком розумними. І це становило своєрідну інтригу нинішнього огляду. Адже весь час доводилося розгадувати дивовижі того, що відбувалося. Ось перша: знехтувавши своєю майже піввіковою традицією, ММКФ пройшов майже на місяць раніше звичайного — у червні. Далеко не відразу знайдена мною розгадка: колись, у соцтабірних контекстах, ММКФ замислювався в парі з Карловарським кінофестивалем. Те саме місце в міжнародній мережі фестивалів у непарні роки належало першому, у парні — другому. Зрозуміло, ідея «братньої естафети» давно вже не актуальна. Обидва конкурси стали щорічними, тобто конкуруючими. Рішення не «буцатися» з колишнім партнером цілком достойно першим ухвалив ММКФ. Такий секрет першої скриньки. Друга, також, здавалося б, безпрецедентна: в офіційному конкурсі не було заявлено жодної картини від країни-господаря. І це при тому, що серед знятих за рік більш як сім десятків російських стрічок є видатні, як, скажімо, «Тілець» Сокурова, і просто відмінні, стильні роботи — «Москва» А.Зельдовича, «Ніжний вік» С.Соловйова, «Свято» І.Сукачова й ін. Розгадка мнимого самоприниження Росії знову проста й позитивна по суті: гірші роботи брати не захотіли, а кращі й так були заявлені на інші, престижні конкурси. Тим часом участь в «А-класних» фестивалях жорстко регламентується правом «першої ночі». Втім, у конкурсі від Німеччини був представлений практично російський фільм — «Зробимо це якнайшвидше» С.Бодрова-старшого з В.Машковим і С.Бодровим-молодшим у головних ролях. А якщо вдуматися, то все просто чудово: нарешті поклали край махровій традиції ММКФ лобіювати та проштовхувати «свої» стрічки з квазіпатріотичних міркувань. Отож номінальна відсутність на власному святі для російського кіно, швидше, знак духовного дорослішання.

Чим Канн починає, тим Москва закінчує

«Якщо робота не дає вам задоволення, перетворіть задоволення на вашу роботу». За логікою цієї поради, як стало нині всім очевидно, «батьки» ММКФ вирішили перетворити його вроджені вади на бажану специфіку. Важко отримати для конкурсу найновіші та найкращі фільми, узурповані на пні потужнішими й авторитетнішими оглядами? Зате можна поза творчим змаганням зібрати й показати разом своїй публіці та гостям усіх чужих лауреатів. І взагалі — все найпомітніше у світовому кіно. Розкиданий ММКФ по віддалених пунктах московського мегаполісу? Зате майже в кожному можна влаштувати свій локальний мікрофестивальчик за особливою програмою. Приміром, на нинішньому в прес-показах без звичної штовханини за дефіцитними квитками можна було побачити і скандального переможця останнього Берлінале — «Інтимність» П.Шеро, і зовсім недавнього тріумфатора Канна — «Піаністку» М.Ханеке. І геть символічно вийшло, що церемонія закриття ММКФ увінчалася технологічно грандіозним мюзиклом Б.Лурмана «Мулен-Руж», бо саме цією стрічкою лише місяць тому відкривався Канн. (Зазначу лишень, що ця річ сильніша від «Титаника».) А ось на відкритті московського фестивалю було показано цілком свіжу і, на мою думку, взагалі кращу стрічку нинішньої програми — «Амелі» Ж.-П.Жене, у якої, впевнений, велике майбутнє. Віртуозно поєднуючи комп’ютерні технології з традиційними, безмежний гумор з філософською метафорикою, фарс із лірикою, автори створюють життєпис юної парижанки буквально від зачаття до миті, коли її опановує перше справжнє кохання. У проміжку ця навдивовижу оригінальна за задумом історія розповідає про те, як дивна за натурою діва Амелі (запам’ятаймо нове ім’я — Одрі Тату) випадково зайнялася справою, що взагалі-то належить до компетенції Всевишнього, — почала дарувати щастя нещасливим і так собі по-доброму, не жорстоко, карати злих. Інші деталі сюжету тут недоречні, а фільм обов’язково потрібно бачити. Він видався і за стилем розповіді, і за ідеєю, і за настроєм явищем рішуче свіжим, «ранковим» для нової доби кіно.

Всього до конкурсної програми входило сімнадцять стрічок. І, на загальне визнання, якісно вона трохи поліпшилася, порівняно з минулими роками. І все-таки конкурсний блок за рівнем відставав від дюжини авторських неконкурсних мікрофестивалів, якими обріс ММКФ. Добірка Є.Тірдатової «Великі надії» — найбільш багатообіцяючі режисерські дебюти. «8 1/2» — колекція П.Шепотинника, що демонструє, на його погляд, новітні тенденції у світовому кіно (тут останні роботи Л.Мудіссона, Спайка Лі, М.Макмальбафа, А.Сокурова). Обойма («Національні хіти») В.Дмитрієва репрезентувала чемпіонів внутрішнього прокату різних країн. «АІФ — інше кіно» А.Плахова склали кіноделікатеси арт-творчості нібито останніх фільмів Ф.Озона, Я.Шванкмайєра, Т.Міїке та ін. К.Разлогов, головний відбірник ММКФ, показав відразу дві авторські програми: «Небезпечні зв’язки» (ерос у новітніх і неортодоксальних кіноупаковках) і «Соціалістичний реалізм учора й сьогодні». Я примудрився побачити з першої обойми португальський «Фантазм» Ж.Родрігеша — занудно-нескінченна номенклатура досить негігієнічних гомосексуальних пустощів. Про «соцреалізм» йтиметься далі.

А ще були мікрофестивалі швейцарського, південно- й північнокорейського кіно, невідомого американського кіноавангарду, документальних фільмів («Ательє»), ретроспективи М.Янчо, Р.Кормана, Н.Панайотопулоса й І.Пир’єва, російська програма («Росія, яку ми знайшли»), медіа й молодіжний форуми та ще з півдюжини спеціальних програм. Встигати скрізь було не можливо, але в тому й полягає сталий «бренд» ММКФ. Він відтепер явно бачить себе парадом фестивалів, системою оглядів або своєрідним панфестивалем, який узявся репрезентувати публіці стереоскопічну картину світового кінопроцесу, а не лише влаштовувати бої для вузької добірки робіт поза конкурсом.

Зберіг ММКФ свої амбіції заходу інтелектуального, насиченого конференціями, «круглими столами» й дискусіями. Тільки Спілка кінематографістів Росії провела три такі зустрічі — «Російський прокат: місія виконувана», «Серед чужих. Російські кінематографісти на Заході», «Режисери проти критиків». ЮНЕСКО й Рада Європи організували міжнародний семінар «Культурне розмаїття й індустрії культури». Медіафорум — «круглий стіл» з авторського права. Коли щиро, слід визнати, що, за моїми спостереженнями, полемічного азарту та свіжих ідей на таких зустрічах якось поменшало. Певне, перебудовний драйв усе-таки випарувався. Предметно аналізувати окремі фільми немає сенсу, а ось кращий кадр в аудіовізуальному потоці, на мою думку, такий: президент Путін і актор Ніколсон спільно борються з комарами на Ніколиній горі в маєтку Михалкових — образ державного протекціонізму з людським обличчям.

Українські екстреми

За всієї феєричної багатоликості й надмірності XXIII ММКФ, хоч як дивно, присутність українських мотивів у його поліфонії виявилася помітною. По-перше, у складі авторитетного міжнародного журі (зовсім як у недавньому вітчизняному міністерському корпусі) досить респектабельним видавався наш неповторний Богдан Ступка. По-друге, у панорамі російського кіно з надзвичайним зацікавленням зустріли нову роботу К.Муратової. На вимогу кінематографічної публіки Будинку кіно тут навіть довелося повторити перегляд її «Другорядних людей» і «Тільця» А.Сокурова. Захоплені коментарі так і роїлися в кулуарах навколо нашої стрічки. Вперто циркулювала також чутка, що К.Муратовій зробили певну привабливу пропозицію з російського боку й від неї буде дуже важко відмовитися. Тим часом Кіра Георгіївна цього разу не вшанувала Москву особистою присутністю. Нашу режисуру представляв О.Янчук з «Нескореним». Але й цей автор, на диво, став героєм одного з фестивальних днів. Фільм включили до екстравагантної за концепцією програми К.Разлогова «Соціалістичний реалізм учора й сьогодні». Відомий теоретик дав соцреалізму таке безрозмірне тлумачення, що в одному ряду опинилися й «Кавалер Золотої зірки» М.Донського, і «Танцююча в пітьмі» Л. фон Трієра, і наш фільм про «генерала-хорунжого Романа Шушкевича» (так у каталозі!). Концептуальну ексцентрику поглибила організаційна: показ «Нескореного» призначили на 23 червня, тобто майже на день шістдесятиліття від початку Великої Вітчизняної війни. Ні з того ні з сього виник ідейно-політичний контрапункт, що переріс у скандал, ініційований кореспондентом радіо «Свобода» і «Общей газеты» М.Тімашевою. Ось як вона сама в інтерв’ю автору цих рядків сформулювала суть свого протесту: «Уся художність «Нескореного» вичерпується, на мою думку, старими радянськими штампами, які беруть участь в ідеологічному перевертні. Усе, що там було погано, тут — добре. Але по-людськи мені насправді огидно не це, а апологетика персонажа в нацистській формі. Я знаю думку багатьох людей у Західній Україні, котрі схильні виправдовувати Романа Шухевича на тій підставі, що він одночасно воював і з нацистами, і з радянським режимом. Проте на дану територію, як відомо, він увійшов саме з фашистськими військами, добровільно пристав до Гітлера і свідомо став офіцером СС. Для мене виправдання цьому немає. Визнаю, тут є особистий момент: моїх прабабу та прадіда розстріляли тоді в Україні як представників єврейського народу саме нацисти й ніхто інший. Але в згаданому випадку для мене важливіше не стільки біди євреїв, скільки взагалі діяльність цього персонажа, яка так само стосувалася життя поляків, росіян і східних українців. Я гадаю, такий фільм, та ще 23 червня, не міг бути показаний у рамках ММКФ». Головний кіноархівіст Росії В.Дмитрієв, поділяючи вихідну позицію М.Тімашевої (і, до речі, рецензента «Нескореного» у торішньому випуску «ДТ»), все-таки в оргвисновках був толерантнішим: «Ця картина спрямована дуже різко проти комунізму, але вона зроблена цілком за стандартами радянського кіно 30-х років. Цікаво, що люди, котрі зрікаються цього минулого, насправді дуже міцно, намертво в ньому сидять. І вдіяти з цим нічого не можуть. Внутрішній стан такої кондової радянської людини дуже відчувається в картині. Але будь-який фестиваль має бути поза цензурою. Якщо ми почнемо застосовувати до фестивалю політичні чи моральні критерії, він неминуче рухне. Хтось не захоче релігійних, а хтось — антирелігійних фільмів. Когось образить надто оголене тіло, а хтось без цього взагалі не мислить для себе кіно. Якщо ми стверджуємо свободу й демократію як принципи, то мусимо визнати водночас і їхні певні надмірності щодо наших особистих критеріїв. А фестиваль — це місце для свободи дискусії».

Ось такі дві гучні — кожна по-своєму — українські прем’єри відбулися в Москві. Також поза конкурсом, але без помітного резонансу був показаний «Тир» Т.Томенка. А серед журналістської братії вперше за багато років можна було побачити єдину українську знімальну групу — від телеканалу «ТОНІС».

Ще одна феноменальна й безпрецедентна обставина увінчала ММКФ — його загальна позитивна оцінка, домінуюча в міжнародній і російській пресі. Навіть найкомпетентніший у таких питаннях і тому стриманий А.Плахов зробив висновок: «...Можна впевнено сказати, що ХХІІІ-й став найбільш вдалим з московських фестивалів останніх десяти років. Стосовно його порівнянь з каннським і так далі, вони поки що можливі як добрий жарт». А коштувало все це 140 млн. рублів, з яких половину виділила держава, 48 млн. — спонсорські внески, решта — натурою у вигляді оргпослуг, знижок і т.п. Мінкульт Росії скористався нагодою та приурочив свій маніфест: віднині Музей кіно перетворюється на національну інституцію, а керівництво ММКФ і міста цілком предметно повело мову про будівництво в парку ім.Горького цілісного фестивального комплексу. Ось тут би «нашому брату» вкотре й змавпувати, зімітувати «того брата»...