«Острів» невезіння

Галас, що передував фільму Павла Лунгіна «Острів», напевно, допоміг у сенсі каси (для чого, власне, цей галас зазвичай і здіймається). Однак, як це буває, він дуже зашкодив у плані глядацького сприйняття. Та й то сказати, нам пообіцяли «острів в океані бездуховності». Якесь одкровення — про Порятунок, християнство, духовне відродження. П.Лунгін говорив навіть про слов’янське (або, конкретніше, російське) месіанство. Він також додав, що фільм може не сподобатися «лише самовдоволеним християнам і самовдоволеним атеїстам», у такий спосіб наперед розвісивши ярлики на потенційних критиків.

Що ж, це, здається, стає тенденцією — для того щоб стати слов’янофілом і просувати месіанські ідеї, треба жити в Парижі. А тут ще прихильне ставлення РПЦ, особисте схвалення патріарха Московського Алексія II, церковні нагороди і все таке інше.

Фільм і справді вийшов. Насамперед вражає гра акторів — П.Мамонова (о.Анатолій), В.Сухорукова (о.Філарет), які фактично на собі «витягують» фільм. Досить цікавий сюжет. І багато-багато своєрідної скупої краси панорамних зйомок. Загалом, можна було б подивитися із задоволенням і не без моралі — як непогано скроєний фільм із гарними (місцями — чудовими) акторськими роботами. Однак щось постійно заважає. Творці картини, як виявилося, не лише у своїх інтерв’ю сіяли ідеї «духовного кіно» — вони й у самому фільмі так і прагнуть утопити глядача в сценарних натяжках заради надуманого символізму.

Уже чого-чого, а символізму в картині хоч відбавляй, просто цебром можна черпати — надлишок води, острів, вугільна купа, вогонь, дзвіниця. Адже милування тією самою дуже приємною пейзажною зйомкою, яка у сумі займає чималу частину екранного часу — це для тих, хто відразу «просік» усі запропоновані режисером символи, зумів від них швиденько абстрагуватися і просто помилуватися непримітною північною природою. Решта протягом тривалих запливів-походів отця Анатолія намагатимуться режисерські натяки зрозуміти. Намагатимуться, звісно. Якщо не заснуть.

Деякі образи і не символічні навіть — лубочні. Ці лубки змінюють одне одного перед очима глядача і головного героя фільму. Лубочно-злі німці, котрі, очевидно, заради демонстрації абсолютної злості увесь свій короткий екранний час роблять суцільні дурниці: спочатку шукають екіпаж баржі, щоб розстріляти його перед тим, як підірвати баржу, потім дають збожеволілому від страху полоненому заряджений пістолет. Далі — дівчина, яка просить благословення на аборт (!) За нею з’являється жінка, яка втратила чоловіка, надто до свого майна прив’язана. Ще — мама з хлопчиком на милицях. А потім іще гірше — біснувата дівиця. Усе це розбавлене легкодухими і маловірними ченцями.

Жіночі образи «Острова», хоч і змазані, як і годиться лубку, та по-своєму цікаві. Це цілковиті дурепи. Вони як прийшли на Острів Порятунку дурними, так дурними і залишилися — ні вагітна дівчина, ні удавана вдова, ні слізлива мати, ні біснувата так і не зрозуміли джерела дива і шляху порятунку. Їм веліли: «Роби, як сказано!» І вони, нібито, роблять. А коли не роблять — що з них узяти, із дуреп... Чоловіки на острів, за винятком приведеного долею Авеля-адмірала, воліють і зовсім не потикатися.

Миряни прибувають на острів тільки через якісь утилітарні потреби — хвороба, небажана вагітність або, у крайньому разі, нічні кошмари лише можуть пригнати їх у монастир. Після чого вони легковажними метеликами відтіля вилітають. Про необхідність регулярного відвідання церкви, якісь обітниці та інші пережитки мракобісся згадується хіба що мимохідь. Утім, творці фільму відразу попередили: він про високу духовність. До чого тут літургія — ця «церковна панщина»? Хіба що як тло для пожежі... Здається, режисер мимоволі відобразив справжній стан справ у російському (і не лише російському) православ’ї. Парафіянин, на життєвий шлях якого не випали важкі випробування, хвороби, цікавиться церквою з нагоди хрещення, вінчання і смерті, та ще на Різдво з Великоднем — у разі особливої ревності. Дивно лише, що ні «блаженного старця», ні багатомудрого і толерантного настоятеля такий стан справ, здається, не бентежить.

Коли чесно, то чому Російська православна церква так прихильно сприйняла фільм, не зовсім зрозуміло. Річ не в тім, що там щось невтішне сказано про «правильних» ченців. На це можна було б не зважати — хоча б тому, що надто вже багато накладок у показі православного буття. Режисер і сценарист в одному з інтерв’ю, пояснюючи, чому так багато помилок у зображенні монастирського побуту, відповідали, мовляв, «у ВДІКу їх учили, що кіно і життя — не одне й те саме». Хто посперечається із ВДІК? От і праведник отець Анатолій не в ті кути поклони кладе. Справа ж не в кутах, а в принципі. У праведності, тобто. У тому, що будь-яка церква, будь-який віруючий мали б вітати. Чудотворство, знову ж таки. Однак якось петитом проходить у канві фільму та обставина, що дива усе-таки від Бога. Добре, утім, що хоча б так проходить. Настійні рекомендації о.Анатолія сповідатися і причаститися після успішного лікування залишаються незрозумілим не тільки учасникам подій, але й більшості глядачів — адже більшість ця складається з людей неуцерковлених, у Таїнства не посвячених. І як головний герой — своїм «клієнтам», так і творці фільму — глядачеві не вважають за потрібне цей тонкий, але основний момент прояснити. А коли і намагаються, то якось дивно. Причастити хлопчика, виявляється, треба, щоб він на все життя кульгавим не залишився. Таке от православ’я...

Несподівано і те, що дива являються через людину, котра з Богом, як видно, так і не примирилася. Він чи то мучиться своїм гріхом, чи то носиться з ним, але ніяк не може або не хоче власне покаятися — звільнитися від гріха. Складається враження, що слова отця Іова про гординю, кинуті у роздратуванні головному герою, не зовсім позбавлені сенсу. Хоча отець Іов, звичайно, заздрить — у ревності своїй, як Каїн Авелю, про що не забув натякнути йому наш праведник.

Картина несподіваним чином пояснює, чому традиційні церкви так обережно ставляться до старців, юродства і чудотворства. У фільмі «Острів» отець-чудотворець мало чим відрізняється від шахраїв-цілителів, рекламованих газетами безкоштовних оголошень. Хіба що грошей не бере. Проте, коли позбавити цей образ таланту Петра Мамонова і монастирських декорацій, отримаєте якусь «знахарку, яка зціляє заговореними образками». От вам товщина межі між шахрайством і чудотворством. Вона визначається лише ступенем віри — єдиним, що може протистояти спокусі. Аби вірити, відповідно до фільму, потрібне диво. Чи горе. Інакше ця віра якась несправжня, тонка — як у о.Філарета, котрий злякався смерті, або заздрісного о.Іова.

Комусь, утім, не допоможе ні диво, ні горе. От і творцям картини щось не дозволило зробити фільм про велич душі й одне із головних християнських див (коли вже вони заявили претензію на «християнське кіно») — диво покаяння і прощення, — хоч би як вони намагалися. «Прощенням» виявилося те, що герой, як з’ясувалося, ні в чому не винний: друг живий, красуня-донька, адмірал — хеппі-енд. Загалом, історія «покаяння за безпідставним звинуваченням». Такий от легкодухий фінал. Це не докір картині. І не докір світові. Це ми до того, що у кіно і в житті усе-таки є щось спільне. Хоч би що там казали у ВДІКу.