ОСОБА НАЦІОНАЛЬНОГО ПОХОДЖЕННЯ

До журі нещодавнього VII Міжнародного фестивалю телепрограм «Оксамитовий сезон» входив відомий діяч російськомовного ТБ у Канаді Валерій Токмаков. Знайомий він і з тамтешніми українськими колегами. Кому як не йому, хто створив у чужій країні власну успішну телекомпанію, розмірковувати про особливості діаспорного «іномовлення» і взагалі — судити про роль національних витоків на телебаченні. Пан Токмаков погодився дати «ДТ» ексклюзивне інтерв’ю.

— Для початку представтеся, будь ласка, нашим читачам.

— Я москвич, але доля закинула в Канаду. Живу там, працюю. У мене бізнес, своя телекомпанія. Кар’єра починалася 1969 р. ще на Шаболовці, куди потрапив зовсім молодою людиною. Працював освітлювачем і асистентом оператора. Ким хочу стати, було не зовсім зрозуміло, але світ ТБ мене незбагненно притягував. Кілька років працював у хроніці. Був серед «паркетників» — знімав у Кремлі. Потім — курси художників-карикатуристів. Малював для журналу «Крокодил». Потім кинуло в мультиплікацію: вступив на курси художників-мультиплікаторів і майже двадцять років працював на студії «Мульттелефільм» ТО «Екран», яке згодом і очолив. Закінчив вищі курси режисерів і сценаристів (майстерня Ф.Хітрука і Ю.Норштейна). Був режисером декількох спецвипусків «Погляду». А потім так вийшло, що опинився в Канаді...

— Це як же, «отямився — гіпс»?

— Саме так. Не збирався там залишатися. Просто приїхав у гості за запрошенням і потрапив в історію, про яку варто розповісти окремо. Мене арештувала поліція, наділи наручники і звинуватили в нападі першої категорії — із нанесенням тілесних ушкоджень. Залишити країну не міг, поки не відбудеться суд, а тягся розгляд близько року. Не наймаючи юристів і не знаючи мови, виграв процес. Допомогла моя професія і точний психологічний розрахунок. Звернув увагу на те, що національною особливістю північноамериканців є схильність до образотворчої інформації — вони віддають перевагу розповіді в картинках, коміксам. От і намалював всю історію інциденту в картинках, пред’явивши свою версію суддям. Це їх переконало. Мене повністю виправдали. Коли вийшов із залу суду, сказав собі: «У такій країні я хочу жити». І залишився в Канаді.

— А як складалася ваша телевізійна доля в геть незнайомому середовищі?

— Наступним рішенням було відкрити тут своє телебачення. Усі сказали спочатку, що я божевільний. Але ось уже десять років існує компанія, що називається Tokmakov TV Production. І не просто існує, а успішно розвивається. З кожним роком отримую дедалі більше ефірного часу. Причому завдання розширення мовлення бачу не в залученні чужого матеріалу ззовні, а у збільшенні власного виробництва. Можу похвалитися: 1999 року моя програма «Русские волны» була визнана найкращою етнічною програмою року. Ми здобули престижну премію і грошову винагороду.

А почалось усе так. Існує така телекомпанія — CFMT International, що надає ефірний час усім етнічним групам, які мешкають у Канаді. Віце-президент компанії — Мадлен Зіняк. Тут уже були тоді програми польські, українські, китайські, італійські й інші. А програма російською мовою в сітці мовлення відсутня. От я і подав заявку разом із дружиною, Наталею Нікітіною. (Вона теж телевізійниця, працювала в молодіжній редакції ЦТ — на КВН, «Нумо, дівчата!», «Що? Де? Коли?» та ін.) Комісія вирішила, що проект відбиває інтереси російської громади, і нам дали ефірний час. Природно, нас ніхто не субсидував. Придбали в кредит апаратуру і стали працювати.

У творчому плані то була неорана цілина. Наших співвітчизників ТБ Канади згадувало винятково в негативних контекстах, а людяно, без політичної упередженості поговорити про росіян і з росіянами ніхто не спромігся. Почав я з феноменального відкриття: у Торонто жила рідна сестра Миколи II — Ольга Олександрівна Куликовська-Романова. Про її драматичну долю ми зробили цілу програму. Потім познайомили глядачів із прапраправнуком Берінга. Тобто почали з розповідей про особистості, за якими стоїть історія. Миттєвого успіху не було. Перше, що сказали: Токмаков приїхав із Москви за завданням КДБ — ходить скрізь із телекамерою й усе передає у «центр». Спочатку нас навіть бойкотували.

Поступово занурюючись в еміграційне середовище, став розрізняти його «хвилі»: найбільш ранню — духоборів, потім — білоемігрантську, повоєнну «власівську», дисидентську, єврейську, біженців 90-х і, нарешті, «нових росіян». Свою програму ми так і назвали — «Русские волны». Не збираємося догоджати кожній «хвилі», але хочемо неупереджено розповісти про них, подаємо не оцінки, а факти. Причому не замикаємося на етнічних росіянах — відображаємо інтереси усіх, хто приїхав із колишнього Радянського Союзу і говорить російською мовою. Всі ми, мільйони людей різних національностей, насамперед — продукт СРСР, у нас багато спільного. У своїй програмі даю місце всім етносам, яких «виховав» Союз. У нас виступають православні священики, католики і рабини. І глядачі відповідні: поляки, євреї, українці, болгари... Це відбивається на бізнесі, адже і рекламу дають усі, рекламуються навіть італійці та канадці, яких приваблює передача. Інтереси демократії та комерції тут ідеально збігаються.

— А якщо ви так ламаєте етнічні вододіли, то чи не складаєте конкуренцію українським каналам у Канаді?

— Можливо, до деякої міри. Проте в мене нормальні ділові відносини з продюсерами і режисерами трьох українських програм: «Свiтогляд» (режисер Степан Березовський), «Контакт» (режисер і продюсер Юрій Клюфас) і Рrо Ukraine. Останній, зовсім новій програмі я надаю технічну допомогу і готую спільний російсько-український проект. І проблема тут не в конкуренції, а в походженні наших еміграцій й у відмінності концепцій національного.

Українська діаспора одна з найстаріших і найбільш потужних у Канаді. В ній суворо дотримуються вимоги вести мовлення лише рідною мовою. Але зараз із України приїжджають українці, що українською мовою розмовляють через пень-колоду. І вони, не знайшовши місця у «своєму» ефірі, приходять до мене. Тут по-російськи ці люди можуть сказати про все, що їх хвилює. Я переконував колег з українських каналів: «Хлопці, що ж ви робите? Ви відштовхуєте земляків. Та й себе б’єте по кишені — втрачаєте рекламодавців. Час уже вилазити із тих шанців, які ви зайняли в старі часи. Інакше програєте». І лише останні 2—3 роки вони, здається, почали це розуміти. Тим часом у мене виникла ідея створити спеціальну російсько-українську програму, де в кадрі розмовлятимуть обома мовами і за необхідності перекладатимуть один одного. Це буде і корисно, і пізнавально. Ми якось уже занадто розмежувалися, а що, власне, нас розділяє? Українці і росіяни все життя були разом.

— А у творчому плані як би ви оцінили роботу українських колег? Як будуються ваші взаємини з ними?

— У балах я дав би їм «п’ятірку» і навіть із плюсом. Це дуже добротне і професійне мовлення, чудові ведучі та журналісти. Програми тематично різноманітні. У них хороші рейтингові показники. Звісно, усі ми незалежні, але в нас є спільні «летючки» і певна координація дій у рамках СFMT. Наші потенційні конкуренти — зовні. Це комерційні етнічні канали. Проте вони ведуть мовлення зовсім на іншому професійному рівні. Адже будь-яка етнічна група може запросто купити ефірний час, і ніхто не контролюватиме якість їхнього мовлення. І воно низьке. У нас же слабкі програми просто не втримуються.

— Як будуються ваші взаємини з ТБ і колегами в метрополії?

— Я вже сказав, що не збирався залишатися в Канаді і тому не рвав своїх зв’язків у Росії. Просто став вибудовувати тут навколо себе звичне середовище, у якому жив у Москві...

— Щось на кшталт острівця всього рідного на чужій планеті, як у «Солярісі» Тарковського?

— От-от. І нас це врятувало і рятує. На жаль, ідея створення на базі нашої компанії російського корпункту в Канаді поки не реалізована, але ми активно співпрацюємо з російськими дипломатичними представництвами, надаємо свої архіви і технічну допомогу як російським, так і канадським партнерам, тобто фактично є інформаційним посередником між двома країнами.

Таке відчуття, ніби я тут у довгостроковому відрядженні. Займаюся звичною справою. Багатьом подобається — і тут, і на батьківщині, що я не вдаю із себе канадця. Який я канадець? Живу в Канаді, а залишуся за біографією російською і радянською людиною. Ті з наших, хто тут вдає із себе канадців, — не читають російських газет, не дивляться російське ТБ, пішли в іншу мову тощо — виглядають комічно. Тим часом дехто починає вискакувати з чужого середовища, немов обпечені. Гострий дефіцит рідної культури нестерпно тисне. Зауважують, все тут чудово, але все нерідне і не до душі. Зараз пішла хвиля відкоту до національного: влаштовуються російські бали, дітей віддають у російські школи...

Час відстоявся. Багато колишніх протиріч втратили сенс. За останні два роки я сім разів був у Росії, із задоволенням. Цього року могли поїхати відпочивати на Багами або на Кубу. Але вирішили — поїдемо в Росію. І не лежати на сонечку догори черевом, а займатися своєю справою — зустрічатися з колегами, обговорювати професійні питання, увійти в курс подій на батьківщині. Це мені дуже допомагає. До речі, «Оксамитовий сезон» і його організатори роблять дуже серйозну роботу в плані зближення колишніх співвітчизників. Я в журі від Канади, інші колеги — від Болгарії, Росії, України, Латвії.

Зараз у всьому світі існує тенденція до відкриття етнічних телепрограм. Формується світове «емігрантське телебачення». Упевнений, через якийсь час із ним доведеться рахуватися. Адже ми одночасно і збоку, і зсередини відображаємо те, що справді відбувається в кожній країні. Ми не заїжджі кореспонденти, що знімають лише верхній прошарок подій. Тут живемо, знаємо глибинне підгрунтя процесів, здатні бути ідеальними інформаційними посередниками між різноманітними країнами.

Вважаю, що люди повинні їздити світом, укладати контракти, працювати, повертатися і знову їхати — почуватися вільними. Це нормально. Домом має бути весь світ, у якому ми будемо цікаві своєю національністю.