«Основи» власної гордості

Чим більше політичного неладу в моїй країні, чим більше щемить серце від невизначеності її долі, тим частіше прагну дошукатися чогось позитивного і якісного, що в ній усе-таки має бути. Подумки складаю цей маленький список, тасую пункти, втішаюся… І незмінним для мене вже багато років залишається один — Видавництво «Основи». Моя інтелектуальна втіха. Маю добру частку видань у своїй книгозбірні і свідома того, наскільки біднішою була б, якби свого часу не прочитала «Другу стать» Сімони де Бовуар, не мала б під рукою «Енциклопедії постмодернізму» та «Антології феміністичної філософії», а мій син не штудіював би том «Європа: Історія» Нормана Дейвіса. Про предмет моєї гордості — розмова з його директоркою Валентиною Кириловою.

— Пані Валентино, не забуду, як елегантний літній чоловік на одному зі львівських книжкових форумів зізнався мені, що плакав, коли побачив Аріс­тотеля, Сенеку, Святого Ав­густина, Платона, Ціцерона в перекладах українською.

— Я теж зрідка зустрічаю таких людей, котрі, як і ви, цінують зроблене «Основами» за ці роки. Та, оскільки ми не лише перераховуємо здобутки, а це понад три сотні перекладних книжок різної тематики, і газетної шпальти тут замало, спробуймо проаналізувати загалом ситуацію — без скарг і нарікань, розсудливо і раціонально. Отже, шістнадцять років тому високоосвічена Соломія Павличко створила цей проект. Сміливо, рішуче і, як виявилося, вчасно.

— Створити видавництво перекладної наукової літератури в 1992 році, коли державні видавництва в Україні майже не працювали, бракувало паперу, набирало обертів безробіття, а в продовольчих магазинах харчі можна було придбати за талонами, — це справді сміливо, навіть зухвало, а ось чи вчасно?

— Так, саме вчасно. Оскільки у цьому видавництві я працюю майже від заснування і кілька років переймалася реалізацією виданих книжок, повірте мені, цей проект був справді на часі. Ми були напівголодні фізично, але голоднішими — інтелектуально. Ми пишалися своєю незалежністю, хотіли читати книжки, про які лише мріялось, і читати саме українською. Як тепер бачу: двері видавництва не зачинялися, ніби весь Київ прийшов купувати до нас книжки, а продавці у сумках-«кравчучках» розповсюджували томи Евріпіда, Еразма Роттердамського, Ніцше, «Мікроекономіку» Піндайка, «Макроекономіку» Семюелсона, «Історію диплома­тії» Дюрозеля, «Основи фінансового обліку» Велша по всій країні. Людям хотілося не лише поживи для розуму у вигляді перекладів з латини та грецької мови. Прагну­ли збагнути і вчитися ринкової економіки, а підручників — зась. Перекладачі, наукові редактори тактовно формували нову наукову термінологію в галузі економіки, менеджменту, бухгалтерського обліку, банківської справи. Я певна, що саме на наших книжках вчилися люди, які становлять інтелектуальну та професійну еліту України, і цей факт мене страшенно втішає. Щоправда, добра частка тієї перспективної молоді за обмінами й ґрантами залишила Україну, але я з розумінням ставлюся до їхнього вибору. Розумні люди скрізь потрібні.

— Соломії Павличко належала лише ідея видання перекладної літератури чи й конкретні дії з її втілення?

— Соломія зробила все. Тому вважаю справедливим присвоєння видавництву її імені після її тра­гічної смерті. Спільно з однодумцями вона уклала перший перспективний план видань, за яким ми працювали кілька років, залучила кращих перекладачів з латини, грецької, французької, німецької, англійської, японської та інших мов. Твори Рабіндраната Та­гора, для прикладу, були перекладе­ні з бенгальської мови. Тоді ж було задекларовано: «Основи» націлені на творення сучасного нау­кового дискурсу у відкритому демократичному суспільстві. На­ші видання стимулюватимуть дум­ку вчених і студентської молоді, при­лучатимуть усіх охочих до світового наукового діалогу й даватимуть їм змогу виступати в цьому діалозі повноправними учасниками.

— Та хоч би якою шляхетною була декларація, вона — ніщо без реалізації задуманого.

— Велику фінансову допомогу надав МФ «Відродження», і я стверджую, що 80 відсотків перекладних книжок, які вийшли в перекладах українською мовою, з’явилися саме за підтримки цієї установи. Йдеться не лише про «Основи», а й про всі видавництва, залучені до програми перекладів. Я б воліла, щоб у незалежній Україні знайшовся хтось, хто б від імені держави публічно подякував цьому фондові за зроблене у галузі українського книговидання.

— Мабуть, так само ви хотіли б почути подяку і на адресу видавництва «Основи»? Адже воно на приватних засадах виконує основну просвіт­ницьку функцію держави.

— Безперечно, ми виконуємо цю функцію. І, можливо, це була одна з наших помилок. Нині думаю: а раптом би на державному рівні виникла подібна ідея щодо видання такої літератури? І відразу й усвідомлюю: таке припущення викликає тільки скепсис... Особливо після проголошення минулого року «Роком української книги». Уявіть щось подібне у Франції, Німеччині чи Литві! Добре, що сумної іронії стає на готовність проголошення, приміром, 2008-го роком українців в Україні.

— Тобто ви припускаєте, що Ук­раїна могла б існувати без перекладних видань такого рівня? Адже «Основи» видають літературу провідних університетських видавництв світу: Oxford University Press, Cambridge UP, Harvard UP, Massachusetts Institute of Technology.

— Існувати — звісно, могла б. Розвиватися — ні. Хоча… це добре запитання, варто помізкувати. Три роки тому ми придбали ліцензії, переклали і видали книжки «Економічна теорія регулюван­ня та антимонопольна політика» і «Творення політики в ЄС». Чо­му тоді я була певна, що ці книжки — надзвичайно потрібні? Чому думала, ніби штат антимонопольного комітету тільки й чекає на появу «Економічної теорії...», а «Творення політики в ЄС» стане «біблією» для політиків, котрі декларують прагнення вступу туди України? Ще одна ілюзія, ще одна помилка. Тому припускаю, що наша держава могла б існувати і без інтелектуального поступу, адже у нас свій, особливий шлях розвитку… без книжок.

— Пані Валентино, ваша іронія вбивча. Відомо ж: інтелектуальною літературою в розвинених країнах цікавляться 3—5 відсотків населення. Який би відсоток для України визначили ви?

— Не візьмуся характеризувати співвітчизників за цим критерієм: у силу вступає такий фактор як двомовність, і він є визначальним. Але якщо не орієнтуватися на 3—5 відсотків у розвинених країнах, а знизити цю планку до одного відсотка для України, то виходить, що середній тираж наших книжок мав би становити близько 450 тис. примірників, він же не становить і п’яти тисяч.

— Може, не варто орієнтуватися на індивідуального покупця як основного споживача наукової та інтелектуальної книжки. Нагадати ще одну ціль, задекларовану видавництвом у 1992 році : «поповнити українські бібліотеки…» В Україні налічується близько 1000 бібліотек, не враховуючи книгозбірень поважних приватних вузів. Себто половина виданих в Україні книжок мала б розкуповуватися бібліотеками.

— Втішно послухати ще одну ідеалістку, але це ваша ілюзія. Українські бібліотеки позбавлені можливості планового поповнення своїх бібліотечних фондів через відсутність нормального фінансування. Закупівля здійснюється централізовано, через Мініс­терство культури і туризму України, чия рада експертів визначає, які книжки потрібні українським бібліотекам. Чим керуються експерти, зрозуміти важ­ко, бо 2006 року з 19 поданих нами книжок для закупівлі було виз­начено одну — «Гамлет» Шекс­піра. Мабуть, на той момент усі експерти були перейняті основним питанням: «To be, or not to be» і не помітили серед поданих «Діалогів» Платона, «Енци­клопедії постмодернізму» Вікто­ра Тейлора, «Степового вовка» Гессе, «Державця» Мак’явеллі та інших. Це сумно і смішно водночас. Але не до сміху, коли згадати, що за п’ятнадцять років активної видавничої діяльності «Основ» центральна наукова бібліотека України імені Вернадсь­кого не придбала у нас жодної книжки. А ви нарікаєте, що я не хочу говорити про перспективи…

— Але ж ми звикли жити і працювати всупереч…

— Те, як живе і працює наше видавництво, є віддзеркаленням того, що називаємо системною кризою в українському суспільстві. Попит на добру літературу різко зменшився, особливо після подій 2004 року, не кажучи про поточний період. Суспільство змінило пріоритети: воно пересіло у дорогі авто, викидає з них просто на узбіччя пакети зі сміттям, основну масу цікавить усе виключно розважальне, а такі речі лише відволікають, а не розважають. Суспільство не прагне мислити — і це по-справжньому страшно. Українці ментально завжди були найкращими батьками, тепер вони позбулися і цієї доброї риси. Кожен думає, що життя з його відходом закінчиться. Та ми не маємо права залишати дітям безнадійний смітник, на який перетворюємо колись квітучу Україну.

— Ви так пристрасно про це говорите… чи не надумали податися в політику?

— Ніколи не кажи «ніколи». Я дуже сподіваюся, що політична діяльність, у прямому сенсі цього поняття, мене омине. Бридка, продажна дівиця — політика. Не хотілося б пережити ті метаморфози, яких не уникли більшість українських політиків різного рангу. І потім — я теж у політиці, адже книжка робить свою справу тепер, хоч проявиться це років через десять. Та й не хочеться, щоб і моє обличчя стало вам огидним… Є видавничі плани, є бажання і прагнення їх утілювати. Сказав поет: нам своє робить.