«Оскар» — це олімпійська планка!», — вважає культовий аніматор Костянтин Бронзіт

Чимало глядачів бачили його найпопулярніший повнометражний анімаційний фільм «Альоша Попович і Тугарин Змій». А глядачеві «спеціальному», кіноманам, гадаю, відомо, що 45-літній Костянтин Бронзіт - володар близько 130 міжнародних нагород за свої кінотвори - визнаний в усьому світі одним із найкращих аніматорів сучасності.

А починав же колись на «Леннаучфильме» як комірник і вже тоді тихенько робив власне кіно. У рамках проекту фестивалю «Крок» - «Зупинка на вимогу» - пан Бронзіт побував у Києві. І в ексклюзивному інтерв’ю DT.UA розповів, чим живе сучасна анімація.

- Що для вас важливе в кіно, яке дивитеся і яке робите самі?

- Страшенно бракує психологічності. Персонаж в анімаційному кіно - гола функція. Мені дивитися це нецікаво. Хочеться за абстрактним графічним значком відчути реальну душу. Відчути, що в нього є серце, нирки. Усе, усе. І щоб я, як Станіславський, міг вигукнути: «Вірю! Вірю, що йому боляче». Самим виразом мордочки мене не переконаєш.

Цього ж мені бракує, коли б’юся над власними фільмами. У мене наразі крутиться в голові одна історія про двох друзів-космонавтів... Ці люди для мене - не просто персонажі. Я знаю всі їхні таємниці. Відчуваю їх. Знаю, як вони росли з дитинства. Розумію, чому вони можуть хотіти того чи іншого. Треба зробити так, щоб це відчув глядач. Тоді він почне співпереживати. Мені взагалі цього дуже бракує в кіно. Не тільки в анімаційному. Як каже Юрій Борисович Норштейн: «Тільки співпереживаючи, я вплутуюся в драматичне дійство».

- Ви вважаєте, що «Оскар» - це справді «стеля престижу» для кінематографіста?

- Попри всю повагу до «Оскара», ставлюся до нього як до певної олімпійської планки, яку приємно взяти, чудово усвідомлюючи, що взяття її мало що може змінити в моєму житті...

Адже інколи такій «туфті» дають.

Будь-яке журі - чи то академіки, чи п’ять шановних відомих особистостей на фестивалі - потенційно мають бути експертами в певній галузі. Зовсім не факт, що вони такими є. Їх вибрали й уповноважили проголосувати згідно з їхнім власним уявленням про те, «яке кіно хороше, а яке - ні».

Підозрюю, що більшість їх не розуміють специфіки цього жанру. І наразі йдеться не про японця, який забрав у мене «Оскар». Наприклад, торік переміг слабкий французький фільм «Логорама». Студентські помилки. Почали про одне, закінчили про інше. Зіграли на знайомих американцям логотипах. Ті, побачивши, як ці логотипи перетворюються на персонажів, зраділи й проголосували «за». Може, це було найоригінальніше кіно, не сперечаюся, але - слабке. Зрозумійте, я не звинувачую тих, хто робив це кіно, в якійсь спекулятивності і в тому, що їм дали «Оскар».

Дилетанти, люди далекі від кіно, думають, що все, позначене премією «Оскар», має бути геніальним. Нічого подібного! Чому мій фільм «На краю землі» отримав 70 нагород? Те, що він хороший, - головна умова. Але французи (студія «Фолімаж») бомбили ним усі фестивалі.

Фестивалів - море, на кожен потрібно встигнути надрукувати копії, розіслати. Саша Татарський (автор «Пластилінової ворони) казав колись про авторське кіно: «Одна радість у нас залишилася - фестивалі». У прокат короткометражки не беруть, по телевізору не крутять. Навіщо тоді робити, якщо ніхто не побачить і не оцінить?

- Схоже, що, працюючи над кожним своїм фільмом, ви намагаєтеся вкласти в нього якесь послання людству? Наприклад, «На краю землі» - фільм про рівновагу, «Божество» - про гармонію, «Любовная история - уборная история» - про любов.

- Реалізовуючи історію, я насамперед маю бути грамотним із погляду професії. Хоча начебто й досвід є. Але я вічно стурбований тим, щоб не скотитися у банальність, у дурний наїв. Природно, мене хвилюють ті ж самі теми, що й інших. Але, роблячи кіно, я не думаю - для кого, не ставлю такого завдання. «Про що?» - так!

Звісно, при цьому хочу, щоб глядач, коли дивитиметься його, трохи співпереживав. Це я вирішую історією, тим, як її вибудовую, часом, який приділяю тим або іншим подіям, кольором, музикою.

Часто режисери, коли в них починається розвалюватися структура, використовують музику як каркас. Підкинув цементу - неначе все тримається. Але ця штука годиться тільки для тих, хто не розуміє. Якщо замість цієї музики взяти іншу - нічого не зміниться. У цьому сенсі я прихильник Тарковського. Він вважає, що в кіно музики взагалі не повинно бути, як її немає в житті.

Вона може бути лише тоді, коли є частиною реальності. Спеціально музику пхати в кіно - немає сенсу. Тарковський сам акуратно її використовував. І тільки там, де вона йому здавалася необхідною. А відчуття міри, ритму - це має бути всередині в кожного режисера.

- Ви не схожі на людину, котрій допомагають випадковості. Адже ви роблячи своє підпільне кіно, мріяли, щоб його побачили?

- Одного разу я почув, із чого складається успіх: талант, працьовитість і удача. Далі йшло застереження, що для реального успіху достатньо і двох складових, причому в будь-якій комбінації: талант плюс працьовитість, талант плюс удача, працьовитість плюс удача. Я замислився і зрозумів, що в мене всі складові є. Десь мені і удача сприяла, і час, у який народився, і вчителі, до яких потрапив. І талант є. І працьовитість неймовірна. Так, із другого класу визначитися з професією - це вже схоже на успіх. Це теж удача. Мені здається, це дар божий, а не моя заслуга.

- В інтерв’ю зазвичай розповідаєте, що з другого класу обмальовували сторінки за принципом фліпбуку. Не зовсім зрозуміло - у підручниках, шкільних зошитах? Як батьки на це реагували?

- Мені хтось із хлопчаків показав, як у блокноті на сторінці малювати картинку і фазочку. Починаєш перегортати - картинка ворушиться. Усі цим балувалися, але ж у дітей як? Спробував, вийшло, набридло, побіг гратися у футбол. А я, так би мовити, підсів. Ні, в зошитах цього не робив. Спеціально купував товсті копійчані блокноти. Різав їх навпіл. І малював по кадрику на кожній сторінці: не просто індіанців чи галопуючих конячок, а цілі історії. Виходила одна серія, друга. Складав стопочками на столі. Слава богу, батьки до цього ставилися нейтрально.

- Можете читати паралельно дві книжки і працювати над двома фільмами одночасно?

- Книжки - можу. З фільмами було таке, але повторення не хочеться. Я працював одночасно над «Альошею Поповичем» та «Котом і лисицею», і, хоча це не авторське кіно, а колективне, в моїй голові варилися обидва. Я засинав і з тим, і з тим.

- А коли над рекламою працюєте, можете думати про авторське кіно?

- Це чудовисько - сучасна реклама. Мушу зізнатися: часто не розумію замовників. «Ваші ідеї нікому не потрібні, хоча ви й Бронзіт». Вони кажуть: «У нас є своя ідея!». А я відповідаю подумки: «На чорта вам тоді Бронзіт? Візьміть Тютькіна, він вам це запросто зробить». Рекламні агентства мене як Бронзіта не використовують! Мені тупо пропонують сценарій і платять гроші. І я виконую.

- Знаєте, що Норштейн, якого ви шануєте й цитуєте, засуджує художників, котрі «з’їжджають» на замовлення, а вже тим паче таке примітивне як реклама?

- Я це роблю заради грошей. У мене дружина, двоє дітей. Я повинен їх годувати. Норштейн - людина іншого покоління. Та й діти в нього вже виросли.

- Цікаво, а як він поставився до вашого фільму «Божество»? Комп’ютерна графіка, ЗD. Як відомо, він до нерукотворної творчості відчуває легку зневагу.

- Швидше за все, він його невисоко цінує. Але все-таки, як людина розумна, знає, задля чого це. Мені хотілося розповісти історію про те, як людині, у даному разі - статуї, божеству, котре перебувало у спокої, порушили гармонію. І хто? Дрібна, мерзенна істота - муха. Що мені подобається в цій ідеї, то це те, що немає людини, якій не було б знайоме це відчуття - досада, роздратування від настирливості мухи. Як і немає людини, якій не хотілося б цього позбутися. Муха викликає реакцію в усіх! Я розумів, на чому гратиму: на емоціях, знайомих кожному. І все це урочисто, ритмічно, гарно. При цьому муху мені хотілося зобразити якомога натуральніше. Не на мотузці ж їй літати! Отож тут комп’ютерна графіка використана справді грамотно. Я так радів, що комусь здалося, буцім це «лялькове» кіно, що вдалося приховати комп’ютерну графіку! Отже, я здолав матеріал.