«Осінь середньовіччя» і мрії про нове фестивальне літо

Писати про подію, до якої ти причетний «зсередини», означає неодмінно вдатися до суб’єктивізму. Та в тому й специфіка описуваного дійства, що більшість тих, хто в той вечір завітав до Гостинного двору на Подолі, змогли б сказати те саме, адже зовсім відсторонених тут не було, а кожен, хто передавав трепетний вогник від своєї свічки до свічки сусіда, міг відчути той особливий струм ритуальної спорідненості і втаємниченості, що об’єднував колись членів цехових корпорацій і церковних братств — атмосферу, яка стала результатом солідарних зусиль (організатори подбали, аби кожен запрошений не лише захопив із собою свічку, але й прийшов на свято у етнічному вбранні — на порушників чекали суворі й вимогливі привратники). Отже, йтиметься про Середні віки, і про акцію «Осінь Середньовіччя» — першу в новому сезоні вечірку від етно-фестивалю «Країна мрій». Нині в пошані довгі та старовинні родоводи із шляхетських і князівських коренів. От і вирішив ініціатор фестивалю Олег Скрипка та інші «мрійники» почати шлях до нового фестивального літа з «Осені Середньовіччя», інакше кажучи — з епохи Ренесансу.

Відродження в історії європейської культури — це доба поширення книгодрукування і вогнепальної зброї, час, коли епохальні наукові відкриття вчені мужі намагалися вмонтовувати у схоластичну, закінчену картину світу, коли люди ще вірили в гармонію і молилися красі. Наш ренесанс, українське барокко, історично збігся з початком Руїни. Можливо, саме тому він так нагадує химерне квітування осінніх каштанів у Києві. Але досить блукати в сутінках історії. Поділ. Невисоке вечірнє сонце скоса поглядає на асфальт і гострокутий бетон і довго затримується на білих стінах барокових будівель — дивовижно пластичних і теплих цієї пори. Крізь втомлений гамір Контрактового майдану долинають звуки лютні, флейти, колісної ліри і барабанів. Ось в отворі високої залізної брами з’явився відблиск свічки. Процесія на чолі із цехмістром у довгому плащі-опанці рухається мощеним подвір’ям. Звучить Алілуйя. Назустріч виходить інший цехмістр у розшитому шовком плащі з каптуром, церемоніально вклоняється процесії, приймає з рук її чільника бронзовий свічник і ставить його біля ікони. Хор розташовується широким півколом на підвищенні і гречно величає присутніх. Затим виголошується декламація про тріумф Києва, про другий Єрусалим, про те, як апостол Андрій Первозваний воздвигнув хрест на одній із дніпровських гір, провістивши велику славу цій місцевості.

Ні, ви потрапили не на зйомки фільму і не на спектакль за п’єсою Івана Кочерги «Свіччине весілля». Це грайлива і водночас серйозна спроба вловити відблиск іншого Києва — який давно став історією, а то й міфом. Проте в його випроміненні — квінтесенція епохи, коли наше Місто і його мешканці мали вдосталь і гонору, і гречності, вміли проявити характер та боронити свої права. В тому числі — право на світло. Саме в цей день Святого Семена-Стовпника, яким відкривався новий церковний і діловий рік, відбувалося оновлення світла — свято свічки, або одруження свічки. Його щорічно влаштовували київські міщани в ніч з 14 на 15 вересня (за старим стилем — з першого на друге вересня) на Контрактовому майдані в Києво-Подолі. Ще звечора сюди сходилися члени (Богоявленського) братства та братчики-цеховики зі своїми знаменами, цішками, корогвами. Вони йшли, співаючи цехових гімнів — пісень та побожних піснеспівів. Кожне цехове братство несло свою велику воскову свічу. Опівночі весь майдан спалахував безліччю свічок і смолоскипів. Починалися танці, розігрувалися театралізовані драматичні діалоги, декламувалися найкращі твори поезій того часу.

Як засвідчують архівні джерела, свято свічки, або «женіння свічки», хоч і в модифікованому вигляді, але дожило до початку ХХ століття. Це був останній спогад про Магдебурзьке право, яким кияни керувалися принаймні від кінця XV століття. В літописі за той час є згадка про те, що «Великий Князь Литовський Олександр Казимирович звільнив мешканців від військових повинностей, звільнив від мита і надав Києвоподільским громадянам право вільних імперських міст за Оттонським, або Магдебурзьким кодексом». Згодом, на початку XVІ століття король польський Сигизмунд І, підтвердив ці права. Скасовано Магдебурзьке право у Києві було лише у 1830-х роках, за царювання Миколи І. А до речі, його попередник, Олександр І, пошанував киян підтвердженням їхніх магдебурзьких вольностей (хоч і номінальних на той час), за що й удостоївся урочистого прийому, влаштованого п‘ятнадцятьма київськими цехами, і майдан назвали на честь благородного монарха Олександрівським (нині — Контрактова площа).

Але повернемося на Гостинний двір. Для вас середньовіччя все ще асоціюється з темними віками? Тоді варто послухати, з якою ясністю думки і духовною притомністю люди в той час ставили межові питання буття в «діалозі містера Полікарпа зі Смертю» або у канті «Блажен муж іже не йде на раду нечестивих». Скажете: їм наші проблеми, вони б не так заспівали. А може, інакше — нам та їхні танці і співи! Смерть, як годиться, з’явилася несподівано, коли після церемоніального відкриття свята в руках усіх присутніх вже горіли свічки, музики почали награвати танцювальні мелодії, дехто легковажно навіть подався у коло танцівників, де вже вимахувала косою Кістлява. Так воно завжди буває (коса, між іншим, була справжня). А викликав її сюди той самий «… нікотрий мудрец, Полікарпусь визваний, великий майстер вибраний, котрий просил у Бога, аби Смерть виділ і питаючимся о ній побре повідал…» Вона чемно з’явилася. Оповівши свій родовід, про гріхопадіння Адама, про те, що має однакову владу і над вельможею, і над жебраком, про те як надщербила косу об Христа. Смерть станцювала танок із Полікарпом — під спів «А Бог Адама створив рукама…» (він, бачте, теж був майстер і не цурався ручної праці) — і зникла, попередивши перед тим, що коли вдруге з’явиться, то майстру голови не зносити.

Свято теж скороминуче, чи думали про це його учасники, пускаючись у танок — не знаю. Бо складний музичний ритм вимагав постійної уваги до рук і ніг, які попервах не могли потрапити в такт середньовічної мелодії — такої невибагливої, але такої невловної у своїй гармонійній простоті. Я теж не думав, було не до того. Зате згодом, крокуючи майже нічним Подолом повз Братський корпус Могилянської академії, повз фонтан Самсона, зрозумів, що мені зовсім по-інакшому відкривається архітектоніка цих споруд. Недарма ж спудеї середньовічних університетів разом із граматикою і піїтикою, логікою і риторикою, філософією і теологією вивчали математику, небесну механіку і музику. А може, ці асоціації виникли під дією вина, налитого в мій келих зі щедрої руки виночерпія. Не знаю. Коли буде наступна вечірка — розберемося.