Орвелл forever

Прем'єра пластичної драми "1984" Дж.Орвелла від театру-студії SPLASH відбулася в Києві, на сцені Будинку художника.

Постановка за мотивами антиутопії Дж.Орвелла показує світ як цілісний механізм, люди в якому - лише запрограмовані гвинтики. Любов до партії, обожнювання Великого Брата, робота, сон - ось усе, що в них є. Будь-який прояв почуттів чи інтересу до чогось, крім роботи, - порушення закону. Кожен новий день віддзеркалює попередній, і якщо хтось виб'ється зі строю - автоматично підлягає "лікуванню".

Синє світло, звуковий супровід і багет - на сцені мінімум декорацій. Гостра тема у виконанні непрофесійних акторів зібрала повний зал.

Автори не стали "осучаснювати" постановку, не піддалися мейнстриму, що останніми роками дедалі частіше бачимо на театральних сценах. З міркувань актуальності твору - це й не потрібно. Давно не нове, але, як завжди, актуальне рішення показати суспільство рамок і масок, обмеженості й зашореності поглядів. Режисерові Владі Бєлозоренко і хореографу Катерині Лук'яненко вдалося передати квінтесенцію роману за допомогою лише пластичної взаємодії душі і тіла.

Вистава занурила в атмосферу цілковитої безмовності, музика ж лише увиразнювала гру акторів. Зауважимо, що це не пантоміма, це повноцінна вистава - просто без слів.

Німі мізансцени сповнені такої чуттєвості й трепету, що наявність якихось реплік важко й уявити. Злагоджені, не завжди синхронні, рухи акторів - гвинтиків системи - створювали картинку безупинної роботи невтомного механізму.

Вразила гра Системи у виконанні Марії Дімової - вона вдало передала образ (не прописаний у романі). Настрій змінювався блискавично: від суворого наглядача до послужливого пса, який готовий вчепитися іклами в будь-якого зрадника. Образи головних героїв Вінсента й Джулії (Василь Веліксар і Катерина Гомелюк), навпаки, вийшли трохи змазаними, подекуди навіть незграбними. Точно передано характер О'Браєна (Олексій Яцюта): як і в романі, персонаж спочатку непримітний, який нічим не вирізняється з-поміж інших, перетворюється на головного тирана. У протистоянні "головний герой - Система", як за сюжетом, так і акторською грою явно перемагає друга.

Найсильнішою і найдраматичнішою мізансценою стало "лікування" головного героя від "мислезлочину" - перетворення його на керовану субстанцію, що прославляє партію і вождя. Оскільки системне мислення й сліпе поклоніння уречевлювали рамки в руках героїв, то інструментами "лікування від інакомислення" стали болгарка, дриль і сокира. З мінімальними декораціями це було дуже ефектно.

Хоча режисер Влада Бєлозоренко й не хотіла робити ставку на нинішні гострі політичні теми і говорила про масштабну глибину постановки, саме паралелі між сучасними реаліями й сюжетом і, можливо, нестандартний формат викликали таку зацікавленість глядачів аматорською постановкою.