Оркестр очікує… Годо

Українську культуру, з усіма її задавненими комплексами та проблемами, обговорюємо протягом 15-ти років незалежності. Як правило емоційно, не перевантажуючи голову думками. Тремо балачку, іронізуємо, перформенсуємо... А ще навчились лементувати, ячати, роздряпувати лице і дерти волосся... В паузах чекаємо на Годо, хочемо манни небесної та доброго татка-президента. У генерального директора Національного симфонічного оркестру України Олександра Горностая свій Годо. Він чекає законів про меценатство та культуру.

— Загальновідомо, що матеріальні проблеми провокують потужний відплив кадрів і лише протягом останніх п’ятнадцяти років, через складну економічну ситуацію, Україну залишила ціла плеяда першокласних артистів оркестру, — розповідає «ДТ» Олександр Горностай. — Понад двісті музикантів працюють тепер у колективах Європи, Америки, Азії, Австралії, Нової Зеландії. За працю отримують від $1000 до $4500 на місяць. У Києві є кілька відомих симфонічних колективів. Їхні методи організаційної та продюсерської діяльності далекі від світових стандартів. Гадаю, головна причина цього — у відсутності належної матеріальної бази з розвиненою інфраструктурою. Це унеможливлює повноцінний творчий процес. Робота зі спонсорами та рекламодавцями — випадкова й законодавчо неврегульована. Отже — неефективна. Погані справи з оркестром Національної радіокомпанії. Унікальний колектив майже з вісімдесятилітньою історією фактично ледь жевріє...

— Скидається на те, що латання дірок є головним принципом розвитку культури. Може, запропонуєте щось дієвіше?

— Академічне мистецтво подібне до кровоносної системи. А там усе підлягає гармонії. Відсутність однієї ланки — наприклад, закону про меценатство з відповідними змінами у податковому законодавстві — руйнує всі добрі наміри... Прийнявши такий закон, можемо прийти до абсолютно інших результатів. Себто артисти отримають більше грошей, з’явиться можливість запросити провідних виконавців, можна буде купити нові музичні інструменти, організувати майстер-класи для студентів консерваторії, створити теле-радіопрограми класичної музики... Треба видавати музичний часопис... Країна, яка себе поважає, дбає про серйозне інвестування академічного мистецтва.

— Я правильно вас зрозуміла... Має бути укладений такий собі пакт між бізнес-класом та державою...

— Саме так. У цивілізованому світі — це норма. Не треба придумувати велосипед. Але чому така морока з цим законом? Чиновники від культури з попередніх урядів не хотіли втрачати контроль над фінансовими потоками. На щастя, нові керівники міністерства розуміють значимість перетворень. Вони готові сприяти відповідним рішенням. Багато важить позиція Національної Ради з культури та духовності. Сьогодні там працює достатньо патріотів-прагматиків. Вони багато роблять для організації культурних процесів в Україні.

— Чи сприятимуть вони проведенню академічних фестивалів високого рівня?

— Маємо брати приклад із більш розвинених країн. У Східній Європі відомі такі фестивалі, як «Празька осінь», «Варшавська осінь», «Білі ночі» тощо. У Гонконзі є знаменитий «Літній фестиваль». Нам пощастило там виступити. У Нью-Йорку, Парижі, Лондоні, Відні, Берліні, Москві, Санкт-Петербурзі таких фестивалів щороку відбуваються десятки, не кажучи вже про малі міста. Наприклад — у високогірному містечку Аспен, штат Колорадо, щороку відбувається знаний у світі «зірковий» фестиваль академічної музики... Усі вони є найпрезентабельнішою візитівкою будь-якої поважної держави.

— Що ж у нас?

— Колись була «Київська весна»... Нині маємо «Київ мюзік-фест», «Золотоверхий Київ», «Прем’єри сезону»... Організація потужного сучасного фестивалю — справа нелегка. Організатори мають підлаштуватися під реально існуючі концертні зали Києва. Знову ж таки — гроші. В усьому світі фестивалі такого рівня тільки частково фінансуються з бюджету. Левову частку вкладають спонсори, меценати... Існує ціла наука — як з усього того зліпити високе дійство...

На щастя, ситуація в Україні змінюється на краще. Президент підтримав проект Володимира Гришка та Валерія Гергієва «Київська Русь». Фестиваль «підняв планку» до світового рівня, став ковтком свіжого повітря для наших диригентів, солістів, оперних режисерів, артистів оркестру та хору, а також для вітчизняних організаторів академічних музичних проектів. Як на мене, це епохальна подія для України. Знову ж таки, хотів би акцентувати увагу на політичній волі керівників держави та їхньому бажанні наблизитися до європейського рівня в цьому елітному напрямі...

— Загальновідомо, що спеціальний великий концертний зал — основа. Без нього малоймовірно зробити щось резонансне...

— Мусимо констатувати, що у майже тримільйонному місті чи не єдиним залом для виступів симфонічних колективів залишається Колонний зал Національної філармонії ім. Лисенка. Розрахований він усього на 600 глядачів. Свого часу його збудували як громадський будинок. Розмір сцени та акустичний об’єм незрівнянно менші від сучасних світових стандартів. Тут не можуть виступати великі симфонічні оркестри і хори з повним складом у 100 і більше артистів. Український дім та Міжнародний центр культури і мистецтв непридатні для регулярного проведення симфонічних концертів на найвищому рівні. Вони не мають належних акустичних параметрів. До того ж дратує одночасне звучання академічної музики і гучної естради. Все це кіловатно-децибельне дійство відбувається на Європейській площі поруч із філармонією. Обуренню слухачів та виконавців немає меж, оскільки звучанню оркестру перешкоджає вереск динаміків. У жодній із цивілізованих столиць світу таке просто неможливе. Там концерти поп та рок-музики ніколи не проводяться поруч із академічними залами, де музиканти працюють без будь-якого підсилення. Київська влада не робила в цьому напрямі нічого позитивного. Може, новий мер щось змінить...

— Чи не настав час для конкретних дій у цьому напрямі?

— Настав, і вже давно. Мабуть, ще з Дня проголошення незалежності України! Для організації повноцінного академічного музичного життя, як у провідних містах світу, треба спроектувати і збудувати в центрі столиці сучасний концертний зал на 2000 глядачів зі спеціальною акустикою та новітнім технічним забезпеченням. Аналоги — знамениті у всьому світі Сarnegie Hall та Avery Fisher Hall — Lincoln Center в Нью- Йорку, Royal Festival Hall у Лондоні, Grosser Musikvereinssaal у Відні, Philharmonie у Берліні, Concertgebouw Нall в Амстердамі тощо. Окремої уваги заслуговує відкриття президентом Путіним величного сучасного концертного комплексу для проведення симфонічних концертів у Москві та здійснення під найвищим патронатом надсучасного проекту реконструкції Маріїнського театру в Санкт-Петербурзі. Що стосується Києва — переконаний: наші архітектори можуть спроектувати нову споруду, яка стане окрасою столиці, одним зі світових архітектурних символів на кшталт Сіднейської опери.

— Доки воно там збудується, Національний симфонічний оркестр тулиться у затісному залі філармонії і має «чудові» перспективи припинити свою діяльність...

— Нагадаю, що то є колектив із 86-літньою історією. Умови, в яких він опинився, вкрай погані. Відсутність власного репетиційного приміщення веде до втрати професійної майстерності та відпливу провідних музикантів. Малий зал філармонії, в якому колектив тулиться понад сімнадцять років, має об’єм вчетверо менший від акустичних охоронних норм. А це фізично шкодить здоров’ю артистів, доводить їх до глибокої депресії. Існує ще одна виробничо-етична проблема. Десять років тому було створено симфонічний оркестр Національної філармонії України. Він забрав час проведення репетицій у Колонному залі ім. Лисенка, змусивши Національний симфонічний оркестр опинитися в ролі бідного небожа. Впевнений, керівництво філармонії вирішить питання спільного користування залом. Адже домовляються успішно у Санкт-Петербурзькій філармонії, де також одна сцена на два оркестри...

Нам треба братися за великі справи. Маємо благородну мету: підвищити наш престиж у світі та перетворити Київ на культурну європейську столицю. Дуже хочеться, щоб люди їздили до нас не менше, ніж їздять вони до Праги чи Відня...