Опера, до запитання

Національна опера України анонсує на новий сезон «Дона Карлоса» Дж. Верді. У зв’язку з цим згадався інший «Карлос», на іншій сцені - і в контексті іншого ставлення до оперних реалій XXI століття...

Років зо три тому, після «Дона-Карлоса» Верді в Данській королівській опері, мені довелося стати свідком неймовірного (для нас) дійства - обговорення спектаклю, яке відбувалося прямо в залі по завершенні вистави.

Цей «Дон-Карлос» був останнім (здається, п’ятнадцятим) у прем’єрній серії, й на ньому існування постановки закінчувалося. В ній брали участь кілька міжнародних оперних зірок. Що стосується режисури - все було зроблено якісно, в європейському стилі: без екстриму, але зі «свіжими» постановочними рішеннями.

І ось після спектаклю на сцену розкішного театру, розміщеного на острові, вийшло кілька людей - завідуючий літературною частиною, диригент, один із оперних критиків, хтось зі співаків. Утворилася така собі «президія» чоловік із восьми. Вони запросто всілися на стільцях на просценіумі, а жваві біляві панянки вже приготувалися чергувати з радіомікрофонами в залі - для реплік та запитань глядачів.

Прошу зазначити, що це зовсім не була прес-конференція. Заради цієї зустрічі електрики, гардеробники і всі кому слід затрималися на дві-три години. Бо це для театру важливо! Говорити про оперний театр. Міркувати. Аналізувати. У Данії таке право дане кожному глядачеві.

Мабуть, ще й тому таке «право» вітається, що, попри дорожнечу квитків, потрапити на спектакль зовсім непросто. Для театру справді важливо знати весь спектр глядацьких думок і вражень. Швидше за все, річ тут не тільки в грошах, а ще й у гіпертрофованій європейській повазі до особистості, що в Україні є нездоланним бар’єром на шляху в Європу...

Уявіть собі, щоб така зашкалююча демократія запанувала в Національній опері України! І глядачі взялися обговорювати спектакль прямо в залі, після десятої вечора.

Але - стоп! Що ж обговорювати? Якийсь спектакль, поставлений у 90-х, а то й 80-х роках минулого століття? Петербурзьку роботу Ірини Олександрівни Молостової, яка була в нас найкращим взірцем академічного традиціоналізму і тепер гідно представлена в репертуарі, оскільки немає яскравих новинок? А може, нечисленні проблиски європейської режисури, що або миттєво зникають із афіші, або полишають надто багато здивованих запитань?

Щоб тверезо поглянути на ситуацію, варто звернутися до фактів.

Перегляньмо хоча б три-чотири буклети сезону 2011-2012, випущених західноєвропейськими столичними театрами. У них інколи значаться до п’ятнадцяти оперних прем’єр на рік! А де ж такий буклет, випущений нашою оперою? Такого немає й не буде. Бо випускаємо від нуля до однієї оперної прем’єри на рік. І то доля спектаклю ніколи не буває відома заздалегідь, її планують ближче до кінця сезону або календарного року.

Гаразд, хай ціна квитків у партер київської опери не дотягує до 150 євро, але хіба це привід для бездіяльності? Благо наразі переживаємо перехідний період, період зміни поколінь... Може, ці зміни нарешті приведуть до встановлення європейського темпоритму оперного життя столиці України?

Бо, їй-право, майбутні покоління ризикують побачити на київській сцені ті ж самі спектаклі, що й ми. Або спектаклі, витримані в тій самій режисерській стилістиці. Скажете: «А як же українська класика?» Помремо, а не віддамо «Запорожця за Дунаєм», «Тараса Бульбу», «Наталку Полтавку»! Чудово, хай твори української оперної класики залишаються на сцені в тому вигляді, в якому вони полюбилися глядачеві... Бо якщо цей репертуар не йтиме в Україні, він зовсім зникне. Але він не повинен підміняти все інше...

У старій добрій Європі переконані: опера - річ серйозна. Та й виробництво якісного оперного спектаклю - практично найдорожче задоволення в усьому театральному світі. Або, коли хочете, в усьому світі шоу-бізнесу. Саме тому критики, які хочуть потрапити на оперний спектакль на Заході, мають виняткові права (візьмімо хоча б Мюнхенський оперний фестиваль або Байройтський вагнерівський фестиваль). Під час подорожі за кордон погляньте на програмки поточних оперних спектаклів. У Західній Європі їх друкують для кожного вечора, докладно зазначаючи всіх виконавців.

Коли й для нас настане таке світле майбутнє? Національній опері в усі часи була властива своєрідна «пасивна корупція» - програма мінімум, достатня для того, щоб стригти купони тут і тепер, а далі - хоч потоп. Ціни на квитки в київську оперу (які встановлюються в гривнях) ніколи не мали істотного значення. Тільки б дожити до наступних гастролей. А коли настане час для того, щоб враховувати інтереси глядача? Вокальних і творчих ресурсів у нас начебто вдосталь... Та ось реалізовувати просвітительську місію київська опера не поспішає. Репертуар обновлюється вкрай рідко. І творчого підходу не видно: тільки б дочекатися кінця сезону й хоч разок на рік з’їздити на хлібні гастролі.

А взагалі... інколи досить згадати добре забуте старе. Раніше в славному місті Миколаєві була стаціонарна оперна трупа. А як заїжджа зірка там запросто міг бувати, скажімо, Шаляпін! Тепер у Миколаєві, зрозуміло, немає оперного театру. І Хосе Каррерас туди не приїжджає. Що ж сталося? Спробуймо хоча б на хвилинку згадати, якою була тодішня оперна критика. Газетні рецензії на зовсім звичайний, поточний оперний спектакль незбагненним чином виходили вже наступного ранку! Коли писалися й версталися ці рецензії - загадка. А хто писав? Ну, наприклад, Петро Ілліч Чайковський. Або хтось із інших композиторів, що стали класиками.

Коли ж заходить мова про репертуарну політику, звично озираємося на специфіку стаціонарної трупи - єдину відому нам модель функціонування Національної опери України. Мовляв, спектаклі створюються «на століття», і ніхто не робитиме прем’єру заради восьми-десяти показів.

Але стаціонарність театру не повинна стояти на заваді розвитку.

Європейські театри, які працюють у скаженому надпродуктивному темпоритмі, теж по суті стаціонарні. У штаті таких театрів зазвичай не менше півтисячі співробітників (уявіть!). У них майже всі працюють за довгостроковими або такими, що часто подовжуються, контрактами: хор, оркестр, кілька солістів і решта чималого штату. Всі, крім двох-трьох запрошених зірок, які неодмінно з’являються в кожному спектаклі в головних партіях.

Що стосується відбору протагоністів, то цим займається дирекція. Їй завжди краще відомо, хто скільки коштує, хто, коли й чому має з’явитися на сцені.

Стратегія може бути різною: інколи публіку хочуть побалувати зіркою світової величини, а інколи запрошують когось із перспективних молодих, щоб збалансувати кадри й ознайомити публіку з тим кращим, що з’являється у світі опери. Все-таки зірки теж хтось має запалювати! Тому протиставлення закордонних театрів нашому стаціонарному зовсім недоречне. Будь-яка інша Національна (або, якщо завгодно, Королівська) опера за кордоном теж аж ніяк не є антрепризним проектом. Вона стаціонарна. Зате там діють два могутні каталізатори - солідне фінансування (переважно державне) і висококваліфікований арт-менеджмент.

Саме цих двох речей нам усе ще бракує! І решта розмірковувань про долю Національної опери України - це чиста лірика або казуїстика.