ONUKA: "Патріотизм — почуття інтимне"

За короткий період український електро-фолк гурт Onuka став надяскравим явищем у музичному житті країни. В одній з інтернет-мереж дебютний альбом гурту випередив навіть "Океан Ельзи". Ната Жижченко у проекті Onuka - єдина в багатьох іпостасях: композитор, вокалістка, автор текстів.

Сама Ната називає свої твори "симбіозом української електронної музики з українським етнокорінням". І це невипадково. Багатьом відомо, що Ната - онука майстра народних інструментів та музиканта Олександра Шльончика. Завдяки дідусеві цей проект і отримав гучну й трепетну назву - Onuka.

ONUKA - Time (Official Video) from ONUKA on Vimeo.

В ексклюзивному інтерв'ю DT.UA Ната Жижченко розповіла не тільки про свою музику, а й про різні життєві перипетії: про любимого дідуся, який врятував інструмент Тараса Шевченка; про своє дитинство у стилі "монохром"; а також про тривоги днів теперішніх.

- Нато, не минуло і двох років після офіційного дебюту проекту ONUKA, а вже сьогодні центральні вулиці Києва завішані сіті-лайтами з вашим фото. Це статус справжньої зірки. Власне, відчуваєте зіркові зміни у житті? А якщо відчуваєте, то як реагуєте?

- Гадаю, зіркова хвороба інфікує тільки тих людей, котрі не готові до популярності. І якщо ти не доклав зусиль до успіху, то можеш справді підчепити цю хворобу.

Що стосується конкретно мене… То 11 років віддала електронному гурту Tomato Jaws. А це сумлінна музична праця, багато сумнівів, багато зачинених дверей. Тож більш-менш я вже була готова до певного успіху…

Так, багато моїх друзів кажуть, мовляв, нарешті настав твій "зірковий час". Але під цим слід розуміти, що я довго до цього йшла. Хоча, не приховую, бували моменти, коли думала змінити напрям діяльності.

- Коли саме виникали такі моменти? І що зупинило від можливих змін, які, можливо, завели б вас на іншу стезю, далеку від музики?

-​ Найяскравіший момент - завершення існування гурту Tomato Jaws. Гурт розпався. Треба було починати з нуля - або не займатися музикою взагалі.

…Одне слово, сумніви долали нереальні. Лише підтримка Євгена Філатова і Лесі Патоки та деякі інші потужні причини й породили те, що сталося.

- Ще до Onuka ви багато виступали, гастролювали. А ось чи вдавалося заробляти - у той, дозірковий, період - власною музикою?

- "Добре" заробляти - не вдавалося. Але всі 11 років гурт Tomato Jaws годував своїх музикантів. Ніхто не мав додаткових заробітків, окрім як від нашої гастрольної діяльності.

- Якою була географія ваших гастрольних поїздок у ті часи?

-​ Україна, Росія, Білорусь, Туреччина, Латвія, Литва. Близьке зарубіжжя. Треки випускалися і на європейський лейблах, і на американських. Хотіли бути почутими і в Європі. Можливо, тоді ще "не зійшлися зірки".

- А якщо говорити про теперішню динаміку ваших виступів... Судячи з усього, вона зросла надзвичайно.

-​ Недавно в нас був тур по Україні. Зараз він завершується. Раніше ніколи не мали такої насиченості виступів і такого гастрольного графіку. Буває, даємо 6 концертів за 10 днів. Це величезне емоційне напруження й виснаження. Але все ж таки це й загартовує - як у фізичному плані, так і в творчому.

Ми виросли як група. Це помічають навіть звукорежисери, які щодня бачать одну й ту ж саму програму.

Склалося порозуміння на сцені, ми можемо імпровізувати. Зараз легко викручуємося з будь-яких технічних неув'язок.

Але, знаєте, ще не навчилася давати собі раду зі спустошенням після тривалого концертного періоду… Коли все віддаєш, віддаєш, віддаєш. Звісно, взаємообмін енергії зі слухачами є. Але все ж таки віддаєш набагато більше, ніж отримуєш. Взагалі, "того", чого мені ще треба вчитися, - непочатий край!

- Нато, ось ви сказали ключове слово - "вчитися". А бували особливі враження від "живих концертів" певних виконавців, у яких справді хотілося повчитися? Хай не наслідувати їх. Але хоча б побути в полоні їхньої енергетики.

- Це концерт групи Kraftwerk. Коли згадую той концерт у Києві, в мене й досі мурашки… Йшов 2008-й рік. Ми щойно познайомилися з Євгеном Філатовим. І це був перший концерт, на який ми вирушили разом. Я фанат цієї групи.

Kraftwerk - силіконові комп'ютерні генії. Їхня музика - "технократична". Вони стояли за чотирма пультами, а взаємодія з глядачем - через відео на великому екрані. Враження було неперевершене. Коли побачила цю групу на сцені, то зрозуміла, що немає сенсу ходити на інші концерти, бо "те" враження - не перекрити.

А загалом, слухаю британську електроніку, слухаю нову інді-музику. Новий альбом Бйорк, звісно! Вона - головна муза мого життя…

Навіть не знаю, скільки разів дивилася фільм "Та, що танцює у темряві" режисера Ларса фон Трієра. У мене в дитинстві була касета, я її постійно переглядала. Моменти катарсису дуже важливі, а Ларс фон Трієр сильно постарався своєю стрічкою! Бйорк також зіграла геніально. Можливо, частково й саму себе?

- Навіть популярні виконавці часто прагнуть дуетного співу - з різних причин. Можливо, у вас також є плани щодо зіркового дуету - ба, навіть із якимось народним артистом України?

- Не люблю дуетів! Як зарубіжних, так і вітчизняних. Коли створюється дует, то перша скрипка лише в одного артиста. А другий - тінь. У дуеті рідко вдається розкрити дві особистості. Отож я про це взагалі не думаю. Для Onuka ще не час дуетів.

- Цікаво, як сприймаєте численні талант-шоу, на кшталт "Голосу країни" чи "X-фактора", в яких інколи вигулькують цікаві співаки з сильними голосами?

-​ Ненавиджу талант-шоу. Батьки і бабуся їх дивляться, а я на них іноді гримаю за це. Уявіть, це ж нереальна глядацька аудиторія, якою можна відверто маніпулювати, прищеплювати несмак. Там часто свідомо вибирають "жлобські" пісні і виконують їх у "жлобській" манері…

Тобто людина приходить із талантом, із голосом, а з неї роблять статистичного робота. Де лауреати всіх цих сезонів? Просто в них немає репертуару. В результаті, в ефір виходить шаблонний артист, який стає "в чергу" - без пісень, без стилю, без репертуару. Все це жахливо. Талант-шоу - ілюзорна можливість отримати шанс, але скористатися нею можуть лише справжні артисти. Переважна більшість учасників втрачають його, зникають, щойно закінчуються телевізійні ефіри....

- Коли людина досягла певного статусу й певної планки у творчості, то завжди постає питання: а куди рухатися далі, і як змінюватись? Вам такі питання докучають?

-​ Знаєте, думаю над цим цілодобово. У мене думка не відпочиває з ранку й до вечора. Написати другий альбом набагато складніше, ніж перший. Знаю, що будуть певні очікування, порівняння. Втім, у голові в мене новий альбом уже "написаний"…

Хоча не люблю говорити про те, що буде, бо майбутнє закрите. Дотримуюся цього правила. Можливо, взагалі завтра нічого не буде.

- Як гадаєте, Палац спорту або стадіон "Олімпійський" - уже готові прийняти ваших шанувальників на концертах?

-​ До стадіону Onuka ще не доросла. Втім, слухачі пишуть, що на концерт немає квитків, то беріть стадіон.

Але зібрати стадіон - велика відповідальність, для цього ще треба працювати.

З "грандіозного" у мене є ціла низка пунктів, які передбачають зміни в собі. І перелік їх тільки зростає! Я лише ставлю "зроблено" або "не зроблено". У планах - багато. Хоча майбутнього не заплануєш.

Є шанс. Ти користуєшся ним і працюєш у певному напрямі - або марнуєш його…

- Якою мірою ви інтуїт у власній творчості? Чи, може, навпаки - більше дослухаєтеся до інших?

-​ Інтуїція - моя найліпша подружка. Завжди дослухаюся до неї. Також раджу близьким людям і друзям довіряти інтуїції. Не можу сказати, що з проектом Onuka - чиста інтуїція. Але появу гурту справді супроводжувало дещо інтуїтивне.

Ну ось, наприклад, те, що у складі мають бути духові інструменти, - мені наснилося. Вранці зателефонувала другові, який грав у дитинстві зі мною в оркестрі… Він приїхав на студію… Зібрав тріо… Записали партії… І так відбувся склад.

Варто брати зі свого підсвідомого найкращі моменти - і втілювати їх у життя. Таким чином віщі сни стають віщими снами.

Мені здається, що підсвідомим можна керувати. Але виявляється, що все ж таки більше воно керує нами, а ми думаємо - що навпаки.

…Взагалі, до тонких матерій - містичних, магічних - ставлюся з повагою. Хоча не забобонна. Навпаки. Чорна кішка перейде - я за нею!

Єдине, у що вірю: не можна розбивати дзеркало. Тобто дивитися в биті маленькі осколки. Це єдина прикмета, на яку зважаю. Бо думаю, що дзеркала - навіть більше, ніж елемент прикмети. Коли розуміти, що в дзеркалах "ми", але "навиворіт", то виходить, що то таки інший світ. Хоча, можливо, й це - дитячі забобони.

- У ваших концертах задіяні різні народні інструменти, які "співпрацюють" з електронною музикою. Можливо, є інструменти, котрі опираються електроніці, виявляючи силу своєї автентичності?

-​ У принципі, примусити звучати в електронній музиці можна все що завгодно. Головне - підхід. Мені здається, що це наша з Євгеном заслуга: зуміли знайти підхід до кожного музичного інструменту. Саме в тому ракурсі, в якому потрібно.

Єдине, в чому інструменти "опиралися" нам, - їх важко акустично повноцінно відтворити на живих концертах. Наприклад, коли на першому концерті бандурист грав разом із нами, то його було важко відзвучити звичайним мікрофоном.

Бандура - взагалі, чутливий інструмент. І не кожен простір його сприймає. Тому треба краще виконувати в акустичній залі.

Одного разу сказала бандуристові: "Хочеш грати - перероби бандуру на електричну, як електрогітара". І наступного дня приходить наш бандурист із бандурою та кабелем для підключення!

Таким чином у нас грають і цимбали. І всі народні інструменти підлаштовані під сучасне обладнання.

ONUKA - MISTO @ SENTRUM / Live 2014 from ONUKA on Vimeo.

- Нато, шанувальникам відомо, що один із важливих і навіть сакральних інструментів у вашій творчості - сопілка. Ви з нею нерозлучні, як Лукаш у "Лісовій пісні" Лесі Українки. Пам'ятаєте свою найпершу сопілку?

-​ Моя найперша сопілочка - "шестидіркова". Її тональність можна було змінювати на півтону, розкручувати-закручувати. Не пам'ятаю, з якого вона дерева… Така тоненька-тоненька, з візеруночком.

На ній уперше зіграла "Во поле березка стояла". Було мені тоді чотири рочки. Два дні ходила і вчила. Але потім зіграла. І це був мій перший маленький успіх, який виснував за собою дальшу низку подій.

- Скільки всього сопілок було у вашому творчому арсеналі?

-​ До десятка. Я завжди в дитинстві, коли грала в ансамблі, носила футляр, у якому було три сопілки. Одна концертна, на якій я граю, і дві запасні.

Мене постійно запитували: "Навіщо тобі три сопілки?" А я нервувала, коли чула такі запитання…

Була така історія. У 2006 р. поїхали на Казантип. І в нас украли всю апаратуру! Вкрали й сопілку. Я не жалкувала за апаратурою, але коли побачила, що немає сопілки, то відчула, ніби частину душі вкрали.

Це була саме та сопілка, на якій грала всі концерти з оркестром. Вона була з чорного дерева (на нього кажуть "залізне дерево"). І вона видавала не народний звук, а академічний.

У дитинстві в мене були тільки дідусеві сопілки. Тому що він мій головний наставник і майстер. Він і створював ці інструменти. Налаштовував їх під мій об'єм легень, під мої маленькі пальці. Звісно, тестував на мені зразки інструментів. Поки дідусь жив, це була така творча колаборація між ним і мною.

Тепер користуюся сопілками його учня - Олександра Бешуна. Він живе в Чернігові, дуже талановитий майстер.

- Звісно, не можна оминути в цій розмові постать дідуся, який, як відомо, мав прямий стосунок до музичного інструмента, безпосередньо пов'язаного з Тарасом Григоровичем Шевченком…

-​ Дідусь, Олександр Шльончик, - одна з тих постатей, довкола яких для мене обертається світ. Усе життя він прожив у Чернігові, був знаним майстром. Про нього казали - "найкращий музика серед майстрів, найкращий майстер серед музикантів". Окрім того, що він сам створював інструменти, він грав на кожному з них. Людина-оркестр!

Його не стало у 2008-му. Але він ніби постійно поруч зі мною… У нас із ним був такий "коннект", який розуміли всі, - і бабуся, і родичі.

Справді, була така історія. Дідусь мусив реставрувати інструмент торбан Тараса Шевченка. Це такий різновид бандури, гібрид кобзи і бандури.

Сам інструмент перебував у черкаському музеї. Його поїв шашіль, - майже вся дека була в дірочку. Необхідна умова для реставрації: інструмент можна лагодити лише деревом тієї породи, з якої створений оригінал.

А то була порода ялинки, що вже виродилася, її ніде не залишилося.

Але дідусь знав, що в Чернігові, в Катерининському соборі на горищі зберігалася саме ця ялинка. Собор на той час не діяв. І ось він уночі туди піднявся - й "позичив" ялинку, а потім зробив із неї повністю нову деку.

Інструмент був на вигляд як новий, ідеальний. Але після цього зчинився скандал. Казали, що Шльончик "підмінив інструмент". Створювали навіть комісію…

Коли зрозуміли, що це справді "той" інструмент, - вороги замовкли.

Потім інструмент повернувся в черкаський музей...

- Ваш дідусь жив у Чернігові, ви - в Києві. Як часто спілкувалися?

- До дідуся приїздила тільки влітку. В дитинстві жила буденним київським життям, у якому була школа, багатоповерхівки.

Дитинство в Києві мені видається сірим - післяперебудовним. Не дуже позитивним. Згадки про нього - монохромні.

А якщо згадую Чернігів - то все в кольорі. Завжди яскраве.

До речі, моя прабабуся була гувернанткою у будинку Коцюбинських. Це також важливий факт. Бо Михайло Коцюбинський - мій улюблений письменник.

- Кажуть, ви дуже цікавитеся проблемами Чорнобиля, частенько бували у Прип'яті. Звідки така зацікавленість?

- За професією я етнокультуролог. Коли навчалася в університеті, писала дипломну роботу на тему: "Вплив Чорнобильської катастрофи на культурний регіон Полісся". Вивчала людей - тих, хто залишився, і тих, хто виїхав.

У двох словах: усі евакуйовані асимілювалися, злилися з масовою традиційною культурою. А в тих, хто залишився, збереглося автентичне звучання Полісся. Але воно вимре разом із тими селами, що занепадають.

У Прип'ять їздила багато разів і навіть зараз туди збираюся. Там немає тварин, птахів. Немає їжі, навіть комах. Лише - буйна природа.

Не віриш, наприклад, що 30 років ось на цьому місці вирував стадіон, а тепер - ліс. Навіть будинки, в яких вимкнули опалення, стали сипатися в першу зиму. Була в дитячому садку, в басейні, в школі, в лікарні.

У лікарні - найстрашніше! У кожному кабінеті - список карток, змінне взуття медсестер... Це - вимушений заповідник, пам'ятка радянського промислового дизайну, яка лишилася єдина така у світі. Це нагадування, що ми ні на що не впливаємо, а природа може впоратися з будь-чим. Навіть із періодом напіврозпаду у 500 тисяч років.

- Одного разу ви зауважили, що один із ваших улюблених авторів - Еріх-Марія Ремарк. І тут-таки виникає пацифістська тема. І виникає перегук часів: ті події і події наші - воєнні…

- Ремарк мені подобається своїм екзистенційним підходом до життя. Вражає його тема втраченого покоління. Не дуже люблю романтику, але саме в цього письменника є романтизм трагедії. Наскільки може бути любов романтична на тлі жахливих подій? Наскільки війна може бути показана лірично? Мені також подобається, наскільки цей письменник ідеально розуміє жінок.

А взагалі, люблю "депресивну" літературу. Я також трохи депресивна людина. 100% -песиміст.

Так, у мене бувають і яскраві спалахи. Але, коли чесно, то мені в такому песимістичному стані комфортно. І якщо відчуваю якісь нотки оптимізму - це мене інколи реально лякає…

- А ваша музика народжується у стані спалахів позитиву чи навпаки?

-​ Накопичую певні стани, думки. Вважаю, що тільки сумна пісня може бути вдалою, навіть великою. Весела музика - більше для задоволення, для мас, для розваг. Часто в соцмережу мені пишуть: "Ви допомогли пережити розрив із коханим!" Намагаюся відповісти… Інколи розгрібаю цілі завали з послань… Важливі зізнання дають надію, що рухаюсь у правильному напрямі.

- На творчість багатьох митців безпосередньо впливає наше сьогодення, нинішні тривоги й сподівання. Наскільки особисто ви занурені в політичні перипетії, у проблеми соціуму?

-​ Всі ці події не можуть не оминути людину, артиста зокрема. Артист - емоційна особа, він сприймає те, що відбувається: всі енергетичні коливання світу.

Не бути частиною цього процесу неможливо.

Я - патріот України. Була патріоткою з дитинства. Мене виховували в українській родині, в українських традиціях.

Але чим відрізняється патріотизм від псевдопатріотизму?

Патріотизм - почуття глибинне, безумовне. Можна сказати, що це інтимне почуття. Про нього неможливо кричати. А те, що інколи видається на маси, - часто технологічне. Воно як вірус у соцмережах: людей це втягує, але в цілому вони - порожні.

Багато людей плутають у самих собі почуття псевдопатріотизму і справжнього патріотизму.

…Ситуація в нашій країні торкнулася й мене безпосередньо. Євген Філатов - із Донецька. Вся його родина була змушена переїхати до Києва. Тепер усі вони- тут, разом.

Жахливо, що на Сході вмирають люди: і українські воїни, і мирні жителі. Жахливо, що лише небагато людей усвідомлюють, що відбувається насправді.

Але українська нація - надзвичайна. У неї є своя місія, енергетичний потенціал, вона відкрита, наївна, емоційна й чиста, у глобальному сенсі…

- Очевидно, є закономірність і в тому, що злет і успіх Onuka збігся з романтичними й драматичними подіями минулого, 2014 р. Це випадковість, на ваш погляд?

- Так вийшло! Так збіглося. Можливо, так "зірки зійшлися". Можливо, якби Onuka з тим самим змістом і музичним наповненням з'явилася два роки тому, то не сталося б того, що сталося.

Взагалі, мені дуже хочеться, щоб кануло в минуле лихо, яке сьогодні спіткало багатьох українців. Щоб люди почали жити без "звичного" запитання: "Ну що, бомбили сьогодні?" Найболючіше, що люди пристосовуються до цього - й живуть. І жахливо, що найвища цінність - саме життя - втрачає свою цінність…