ОЛІВ’Є ГІЙОМ: ПРО МОДУ І ПРО КОРІННЯ

Для багатьох із нас слово «Франція» ледь не синонім слова «мода». Щоправда, є одне суттєве зауваження — ця мода не скороминуща. Звісно, у цьому немає нічого дивного. Адже Франція в культурному плані — одна з найсильніших країн, найстаріший і найвипробуваніший законодавець мод. Але навіть при всьому тому, що вплив французького смаку чи французької думки на наше життя ніколи не зникав зовсім, останні кілька років насиченість нашої культури французькими пахощами стала просто феноменальною. Величезна кількість французької літератури найрізноманітніших жанрів і стилів в українських перекладах посипалася на прилавки наших книгарень. Імена французьких гастролерів — музикантів, артистів, художників — не сходять з українських афіш. Нарешті, фестиваль «Французька весна» — одна з найпотужніших художніх акцій, що прокотилися недавно по всій території України, — також був ініційований і проведений саме французами. Що це — горезвісна французька експансивність? Пошук нових «культурних ринків»? Чи просто віковічна звичка диктувати моду всіма доступними засобами? З цими запитаннями ми звернулися до радника Посольства Республіки Франції з питань культури Олів’є Гійома.

— «Французька весна» подарувала якісь сюрпризи організаторам, і передусім вам особисто?

— Насамперед я хотів би сказати, що це був навдивовижу масштабний фестиваль. Посольство Франції проводило його спільно з Міністерством культури і мистецтв України. За цей місяць відбулося понад п’ятдесят акцій у Києві і ще п’яти найбільших містах України. Якщо судити з кількості глядачів, відвідувачів виставок, можна сказати, що ця подія викликала інтерес у щонайширшої публіки. Близько 60 тисяч чоловік відвідали виставки, спектаклі, подивилися фільми. Додайте до цього тих, хто був присутній на відкритті, на лазерному шоу на майдані Незалежності. Загалом, гадаю, можна говорити про кілька десятків тисяч чоловік. Сюрпризів теж було чимало. Ми формували програму так, щоб показати якнайбільше сучасної творчості. Деякі заходи були дуже специфічні, розраховані на підготовленого глядача. Але навіть їх супроводжував величезний успіх у широкої публіки. Наприклад, виставка в Центрі сучасного мистецтва «Де жінки» — її відвідали п’ять тисяч чоловік. Вистава сучасного танцю у виконанні колективу «Кубілай Хан Інвестігейшн» збирала повні зали у Дніпропетровську, Харкові та Львові. А сучасний же балет в Україні, як правило, приймають досить прохолодно. Ще один сюрприз — успіх у тих містах, де ми на нього не розраховували. Наприклад, у Донецьку. Це місто ми сприймали, швидше, як великий промисловий, а не культурний центр. Але там квитки на наші заходи розкуповували два-три тижні. Гадаю, причина не в останню чергу в тому, що Донецьк обділений у плані культурної пропозиції, порівняно з Києвом чи Львовом. Але цікавість до таких пропозицій там чимала. У цьому місті нам величезну допомогу надали місцеві органи влади.

— Чим ви пояснюєте таке зацікавлення французькою культурою в Україні?

— Усім відомо, що французька культура — і давня, і сучасна водночас. Вона бурхливо розвивається, і її розвиток — частина державної політики Франції. А в Україні завжди було багато людей, котрі розмовляють французькою, цікавляться французькою культурою і французькою думкою. Для нас Україна — важлива країна. Особливо тепер, коли відбулося розширення Європейського Союзу.

— Як склалася ваша співпраця з Міністерством культури України?

— Ми підписали традиційну угоду, якою розподілили витрати між сторонами. Мушу сказати, що всі зобов’язання, взяті на себе українською стороною, виконані повною мірою. Безумовно, труднощі були — вони неминучі під час підготовки таких масштабних акцій. Наприклад, для лазерного шоу треба було встановити потужні прожектори на дахах Головпоштамту, Будинку профспілок. Не без тривалих узгоджень, нарад, але ми завжди отримували дозвіл і підтримку і від Міністерства культури, і від місцевих органів влади.

— А яка взагалі ваша думка про українську модель управління в галузі культури — чим вона відрізняється від французької?

— У нас є щось спільне. За моїми спостереженнями, українська влада, як і французька, цікавиться й пишається власною культурою. Суттєва схожість полягає в тому, що і у вас, і у нас є міністерство культури. Різнить їх головним чином те, що міністерство культури Франції не керує безпосередньо організаціями культури, не займається художніми акціями. Воно надає фінансування, поруч із місцевими органами влади. Рішення ж про розподіл коштів приймають відповідні комітети. До складу цих комітетів входять і чиновники міністерства, і представники організацій культури, художніх кіл, безумовно, самі артисти. Це гарантує незалежність культури і творчості від утручання держави. Вони отримують державне фінансування, але як його розподілити і на що — вирішують самі.

— Міністерство культури у Франції впливає на формування культурної політики?

— Безумовно, уряд, міністерство культури розробляють певну політику.

— Які її пріоритети?

— Складно відповісти. У Франції, як і в Україні, на міністерство покладено обов’язки щодо збереження пам’яток — у Франції їх дуже багато. Крім того, величезна кількість закладів, які міністерство культури зобов’язане утримувати, — Лувр, «Гранд-опера», Центр Помпіду тощо. А крім того, величезна кількість фестивалів — як усесвітньо відомих, так і місцевого значення, які теж підтримує держава. З моменту заснування міністерства культури Андре Мальро існує політика підтримки сучасного мистецтва й освіти. Крім прямого виділення коштів колективам, які цим займаються, створено регіональні фонди сучасного мистецтва, що купують картини у художників і тим самим дають їм кошти для прожиття. Ще один пріоритет — популяризація французької культури за кордоном. Ця робота покладається здебільшого на міністерство закордонних справ. З цією метою створено організацію АФА. Наприклад, усі колективи, котрі відвідали Україну в рамках «Французької весни», приїхали за підтримки саме цієї організації.

— А яка частка меценатства у фінансуванні мистецтва?

— Меценатство відіграє певну роль. Є підприємства, що надають підтримку тим чи іншим акціям або колективам. У такому разі вони користуються податковими пільгами. Французьке законодавство впливає на підтримку сфери мистецтва, заохочуючи підприємства, котрі займаються меценатством. Але водночас ми всі розуміємо, що серйозне мистецтво не може фінансуватися тільки за рахунок меценатства — воно потребує саме державної підтримки.

— Серед інших акцій «Французької весни» відбулася презентація наукового збірника французькою мовою, присвяченого українській етнографії. Що це — знак інтелектуальної моди на Східну Європу?

— Гадаю, мода — це не те слово. Мода — це щось таке, що виникло сьогодні і зникне завтра. А у Франції до України існує постійний і непідробний інтерес. Звісно, коли Україна тільки стала незалежною, деякі французи усвідомили, що на карті виникла нова держава. А зробивши це відкриття, вони, що цілком зрозуміло, зацікавилися. Останніми роками сталося багато змін — ми почали їздити одне до одного, обмінюватися інформацією, і тепер французи знають, що Україна має глибоке коріння, велику історію. І розширення Європейського Союзу, що його в Україні багато хто сприймає як негативне явище, ми розцінюємо позитивно. Адже Україна тепер стала нашим безпосереднім сусідом, і це відкриває нові обрії для співробітництва. Вихід українського номера журналу «Етнографія у Франції» — це один із кроків у цьому напрямі. Інтерес французів до України я, наприклад, можу проілюструвати серією радіопередач, присвячених українській народній музиці, що вийшли у квітні на найбільшому французькому радіоканалі «Франс культюр». Крім того, недавно у Франції експонувалася виставка української народної творчості, показана перед тим в Українському домі. Час від часу відбуваються виставки скіфського золота. Францію відвідують українські артисти — театр Андрія Жолдака, що його регулярно запрошують на фестиваль у Греноблі, хорова капела «Думка», Симфонічний оркестр Національної філармонії під керівництвом Миколи Дядюри. Син знаменитого українського композитора Івана Карабиця — Кирило Карабиць — працює заступником головного диригента найбільшого симфонічного колективу — оркестру Радіо Франції. Я сподіваюся, ця тенденція розвитку відносин збережеться.

— А чому збірник був присвячений саме етнографії? Тому що фольклор — це те, що відрізняє нас від інших, чи тому, що наше сучасне мистецтво виглядає вторинним щодо європейського?

— Можу сказати, що це свого роду гра випадку. Річ у тому, що директор найбільшого у Франції всесвітньо відомого журналу «Французька етнологія» побував в Україні і вирішив спільно з Інститутом ім. Рильського підготувати номер журналу, присвячений Україні. Це зовсім не означає, що ми не цікавимося сучасним мистецтвом України. Український фольклор має особливе значення, що пов’язане з традиціями й історією. Ваш фольклор має дуже сучасне звучання. Ця культура несе щось нове для вас і, тим паче, для нас. Вона довго замовчувалася, і тепер ми всі відкриваємо її наново — тому вона така сучасна. І, можливо, українцям слід було б будувати свою сучасну культуру на витоках, корінні, які надає народна творчість. Якщо дозволите, я наведу два приклади. Перший — це Малевич. Для мене Малевич завжди був російським художником. І тільки приїхавши в Україну, я зрозумів, що він — український художник. Виходячи з цього, краще розумієш його творчість, — адже деякі її особливості грунтуються на українській народній культурі. Наприклад, його селяни без облич перегукуються з українськими народними іграшками. Його колірна гама — яскраві, насичені жовтий, оранжевий, синій. Безумовно, свого часу він вважався найбільш авангардним художником. І водночас він дуже органічно вписується в народну культуру. Ще один приклад — сучасний співак Олег Скрипка. Він починав як рок-співак, а тепер дедалі більше звертається до народних мотивів. На відміну від Франції, де фольклор вважається явищем, яке померло, кануло в минуле, чимось, що перестало бути модним, — в Україні саме це нині виходить на передній план.

— Хто ще з українських артистів, письменників, інтелектуалів, окрім згаданого Олега Скрипки, викликає інтерес у Франції?

— Я вже називав Андрія Жолдака. Крім нього — Театр маріонеток під керівництвом Яремчука, театр Богомазова.

— Останнім часом в Україні з’явилося дуже багато французької літератури, перекладеної українською мовою. А українську літературу перекладають у Франції?

— На жаль, сучасна українська література мало відома у Франції. Я можу назвати тільки одне ім’я — Андрій Курков. Його дуже багато перекладають, він досить відомий. Що ж стосується україномовної літератури, крім Юрія Андруховича, мабуть, нікого більше не зможу назвати.

— У нас часто говорять про розширення Європи як про можливе культурне нівелювання, поглинання національних культур. Що могли б відповісти європейські «старожили» на ці страхи?

— Це справді страх — тобто щось ірраціональне. Наскільки я можу судити, українська молодь позитивно сприймає процес розширення ЄС, хоче інтегруватися в Європу. І, на мою особисту думку, входження України в ЄС — це справа часу. Що ж до культурного поглинання, то, на мій погляд, його боятися не варто. Нині Європа базується на концепції культурного розмаїття. Ми підтримуємо й пропагуємо і власну культуру, і культури інших народів. Підтримка власної культури зовсім не означає придушення інших культур. Європейський Союз у культурному плані дуже різноманітний. Розвиток національних мов відбувається не на шкоду іншим мовам. Україні, як країні з глибокими традиціями, і зовсім нічого боятися. Ваша країна вважається однією з найсильніших у культурному плані європейських країн. Чи їй боятися культурного нівелювання, поглинання? У зіткненні культур відбувається не знищення чи придушення, а збагачення. Україна, як країна двомовна, повинна це розуміти. Можна жити в кількох культурах, володіти кількома мовами. Подивіться на Львів — це місто і польське, і австрійське, і радянське, і українське — настільки воно багате завдяки зустрічі всіх цих традицій. Та й уся Центральна Європа завжди була таким місцем зустрічі і змішання безлічі культур.