Олексій Гринюк: "Намагаюся тимчасово перетворитися на композитора"

І вже 22 серпня він гратиме концерт Appassionato ("Пристрасно") просто неба в Софії Київській.

Графік в Олексія незмінно щільний, та коли піаніст прочув про можливість виступити в Софії, тут-таки знайшов час прилетіти в Україну. Крім Appassionato Бетховена, у безплатному концерті open-air він зіграє рапсодії та сонати Рахманінова, Ліста й Лисенка.

В інтерв'ю DT.UA музикант розповів про майбутню подію, про свою викладацьку діяльність, а також про те, як Шопен… геніально "вкрав" обидва свої фортепіанні концерти.

- Олексію, концерти з вашою участю незмінно викликають аншлаги. Як, взагалі, у вас складаються стосунки з Україною, чи часто приїздите до нас?

- Мені приємно, що публіка мене пам'ятає. Найчастіше приїжджаю з концертами в Київ і Дніпро. Регулярно граємо з Наталею Пономарчук, уже років із десять.

- Цього літа, крім концертів, ви проведете в Києві ще й майстер-класи?

- Так, люблю викладати. На жаль, майже не працюю як педагог - немає часу та сил. А майстер-класи завжди проводжу радо.

- А ось що треба встигнути "запхнути" в студента впродовж майстер-класу?

- Думаю, завдання номер один - дати учневі зрозуміти, що він може все. Саме це і є головне - показати учневі його можливості, щоб він розумів, куди рухатися. Тоді він розвиватиметься.

- Як за такий короткий час побачити потенціал у тому чи іншому студентові?

- Часу справді мало. Наприклад, у США мені дають три людини й півтори години на все. Це хоч і коротка зустріч, але можна спробувати домогтися нового звучання, можна поекспериментувати з інтонаціями, поміркувати над композиторськими ідеями. Як не крути, але завдання виконавця - максимально наблизитися до того, що задумав композитор.

- А як щодо гри в різних стилях - стиль віденців чи венеційців, Рахманінова чи Бартока? Наші музиканти, практично, не мають уявлення про стилі, все виконується а-ля "мій вигаданий друг Шопен". Чи працюєте ви над стилями?

- У тому-то й річ, що всі грають "під Шопена", тоді як це не має нічого спільного з Шопеном. Це не тільки українська проблема, на Заході вона також є. А вседоступність, яку надає Інтернет, тільки погіршує ситуацію. Часто молоді виконавці, замість того, щоб замислитися над власною інтерпретацією, просто копіюють уподобані прийоми своїх маститих колег, навіть не заглиблюючись у задум. Я вважаю, що безмежний доступ до записів - це негативний чинник для навчання.

- Звучить доволі дивно. Здавалося б, навпаки, є якісь еталони, вони ставлять високу планку, і тому вже не можна грати погано, треба приймати виклик і пробувати стрибнути якнайвище…

- Проблема еталонів у тому, що вони дають дуже мало простору для творчості. Копіювання чужої гри вбиває саму природу піанізму.

- Є думка, що сучасне навчання неможливе без конкурсів. Чи згодні ви, що саме вони у зв'язці з майстер-класами дають можливість розвиватися молодим музикантам?

- Я б сказав, що необов'язково. Ми знаємо багато виконавців, котрі стали популярними й без конкурсів. Китайські піаністи Юджа Ванг і Ланг Ланг, наприклад. Євген Кісін ніколи не брав участі в конкурсах. Григорій Соколов переміг у конкурсі Чайковського ще шістнадцятирічним, але це жодним чином не вплинуло на його популярність: про нього ніхто до пуття не чув років із двадцять, кар'єру він зробив набагато пізніше. А тепер такі аншлаги, що квитків не дістати. Як цю несподівану популярність можна пов'язати з конкурсом, виграним ним у його 16? Взагалі, ніяк. Якщо проаналізувати, то лише одиниці зробили кар'єру завдяки конкурсам.

- Коли вже ми заговорили про конкурси, згадаймо жанр, що найбільше пов'язаний зі змаганнями. Скільки у вас у репертуарі фортепіанних концертів?

- Гадаю, близько 30.

- Це Чайковський, Шопен, Бетховен, - чи є щось нестандартне?

- Із нестандартного я грав, наприклад, концерт Фрідріха Калькбреннера. Захотів його виконати, бо саме Калькбреннер дуже вплинув на Шопена. Зокрема на обидва його фортепіанних концерти. Коли Шопену було ще 13 років, Калькбреннер написав Концерт ре мінор, відомий небагатьом. У Британській бібліотеці я знайшов окремі голоси, а потім із них склав партитуру, щоб зіграти все разом. Ми виконали концерт у Польщі, і це було дуже цікаво. Хотів би повторити його в Києві.

- Цей концерт хтось ще виконував, крім вас? Це ваша знахідка?

- Ні, ніхто. Це моя знахідка, проте не тільки моя. Його грали у XX ст. - двічі записували різні піаністи, тому я про нього знав. Почув запис і вирішив, що більшого впливу на Шопена не могло бути. Той стиль, який ми називаємо стилем Шопена, насправді придумав не він. Композитор його лише відшліфував, - не сперечаюся, геніально відшліфував. Практично, весь Перший концерт Шопена - це відшліфований твір Калькбреннера.

Це, мабуть, єдиний унікальний концерт у моєму репертуарі. Решта - Бетховен, Рахманінов, Ліст, Шопен, Брамс, Гайдн, Прокоф'єв… Як я вже сказав, близько 30 концертів. Може, комусь цього здасться мало, але я за репертуаром не женуся.

Насамперед мені цікава інтерпретація творів. Ось за цим, звичайно, женуся. Як зіграти так, щоб повністю передати слухачеві те, що в голові в композитора. Намагаюся тимчасово перетворитися на композитора й повторити хід його думок.

- На недавньому виступі в Києві, де ви виконували обидва концерти Шопена, у вас навдивовижу тонко вийшли найтихіші моменти. Зазвичай у шопенівських концертах піаністи повністю викладаються на швидких і гучних частинах, а тихі повільні - звичайні. У вас же акцент змістився, ба більше, тихе перетворилося на найтихіше…

- Загалом відтінки музики Шопена - в piano й pianissimo. Звісно, часто його грають дуже гучно й масивно, але це не зовсім відповідає шопенівському стилю. Він не передбачає такої маси звуку, як Рахманінов або Брамс.

- Може, це пов'язано з самим інструментом?

- І з інструментом теж. Рояль епохи Шопена звучав тихіше, порівняно з нинішнім. І це теж слід брати до уваги, коли граєш на сучасному Steinway & Sons, набагато потужнішому, за всіма параметрами, за той інструмент.

- Ви грали на "шопенівських" інструментах?

- Так, звісно. І це захоплююче. Вони стояли в академії, де я навчався. Вони були настроєні, проте ледве дихали. Це не скрипки, в яких із віком тільки поліпшуються якості. Звісно, повноцінно репетирувати на такому роялі ніхто не дозволить, - він і так на ладан дихає. Я тільки трохи спробував. Зовсім інакше відчувався дотик, звук інший, немає таких потужних басів, бо струни набагато тонші, менші, коротші. Це зовсім інший інструмент, що неодмінно слід враховувати, граючи на сучасному роялі.

- Які у вас стосунки з українською музикою? Чи граєте українських композиторів

- Не так багато… "Думку-Шумку" Лисенка, щось із Косенка, в Лятошинського прекрасна музика.

- А XX століття потрапляє до вас у репертуар?

- Потрапляє, але мало. Зазвичай закінчую Прокоф'євим і Шостаковичем. Хоча ні, ось буду в Ірландії на фестивалі грати квартет "На кінець часу" Олів'є Мессіана. Мені подобається його незвичайна гармонія, підхід до тембру інструмента.

- Це твір, написаний композитором 1941 р. в концтаборі… Які складнощі в його інтерпретації?

- Одна з головних складностей у тому, щоб рояль звучав як інший інструмент. По суті ж, рояль - голос романтизму, він прямо асоціюється з цією епохою. Зазвичай я не йду далі Рахманінова й Прокоф'єва, оскільки не люблю використовувати інструмент усупереч тому, для чого він призначався у свою золоту епоху. А вже пізніше композитори стали використовувати рояль як ударний інструмент.

- Прокоф'єв - один із головних "ударників", проте ви граєте твори цього композитора.

- Так, граю. Однак Прокоф'єв - піаніст, і він розумів природу фортепіано. Прокоф'єв шанобливо ставився до фортепіано. У нього, крім цієї ударності, є багато інших ідей, що йдуть від самої природи інструмента.

Ось Мессіан прибирає романтичний шлейф, пов'язаний із роялем, він розглядає його як абсолютно інший предмет. Я б сказав, рояль Мессіана можна замінити на будь-який інший інструмент.

- Як в епоху бароко?

- Так, це був цікавий історичний період, коли дозволялося міняти інструменти в готових партитурах, адже музика не завжди була пов'язана з конкретним інструментом. Це в Шопена творчість повністю фортепіанна, й ні на чому іншому зіграти її неможливо.

- Що можете сказати про свою дискографію?

- У мене дуже рідко доходять руки до запису дисків. Та я в цьому, власне, тепер і не бачу особливого сенсу. Спільно з моїм тріо недавно ми в Німеччині записали платівку. Платівка - це те, що цікаво взяти до рук, а диск уже втратив свою силу. Єдине місце, де їх ще слухають, - це автомобіль. CD помер із розвитком Інтернету. А ось платівка не помре, бо в ній набагато більше матеріального. Ну, а загалом концертне виконання мене приваблює більше, ніж студія звукозапису, адже на концерті є жива взаємодія з публікою.

- Ви справді відчуваєте віддачу публіки?

- Звісно. Реакція публіки дуже швидко відчувається на початку концерту, коли мій стан нервозності передається публіці, й навпаки. Або коли відчуваю спокій, умиротворення глядачів, то розслаблююся. Для мене цей емоційний контакт дуже важливий. У мене бували концерти, на яких нічого не відчуваєш. Глядачі сидять, щось жують…

- Ви, взагалі, дратівлива людина? Буває, що в залі вас щось дратує?

- Дуже заважає, коли в когось грає мелодія на телефоні під час концерту. Дуже рідко буває повна тиша в залі, та вона й не потрібна. Нормальна атмосфера - це коли людям зручно. Можна аплодувати скільки завгодно. Чому ні? Мені це, взагалі, незрозуміло. Якщо людина хоче аплодувати, хай аплодує. Це чомусь вважається безкультур'ям, але насправді таке скрізь і повсюди трапляється у старих записах. Наприклад, у знаменитому концерті Горовиця і Тосканіні в Люцерні 1930-х років на записі чутно, як публіка плеще після кожної частини. Що тут такого? Прекрасно ж. Слухачі теж беруть участь у концерті.

- На ваш концерт на фестивалі Bouquet Kyiv Stage прийде дуже різна публіка, бо захід безплатний і просто неба. Дуже добре, що ви не дивитиметеся докірливо на тих, хто захоче аплодувати між частинами.

- Я тільки радітиму, якщо люди таким чином виявлять задоволення від концерту. Раніше я ніколи не грав у Софії Київській. Цікаво, як усе пройде: вечірній концерт, літня зелень… Сподіваюся, не буде дощу. Мені дуже цікаво й приємно брати участь у такій події. Чудово, що в Києві є такий фестиваль, адже це добра європейська традиція, і ми тепер теж у тренді.

Із досьє

Олексій Гринюк народився в Києві 1977 р. Навчався у Спеціальній музичній школі ім. Лисенка (клас Наталі Гриднєвої) та Національній музичній академії України (клас проф. Валерія Козлова). В 1996 р. виграв стипендію на навчання в Королівській академії музики в Лондоні, яку недавно закінчив у проф. Хеміша Мілна. З тринадцятирічного віку, після перемоги на Всесоюзному конкурсі Дягілєва в Москві, Олексій брав успішну участь у багатьох міжнародних музичних змаганнях, серед яких можна виокремити конкурс Володимира Горовиця в Києві, конкурс піаністів у Шанхаї (Китай), конкурс молодих концертних артистів у Нью-Йорку.

Концерти Олексія Гринюка, що проходили у країнах Європи, США, Мексиці, Марокко, Японії, незмінно супроводжувалися схвальними відгуками в пресі. Олексій виступав у таких престижних залах світу як Wigmore Hall і South Bank Centre в Лондоні, Salle Cortot і Salle Gaveau в Парижі, Великий зал Московської консерваторії; записувався для українського радіо й телебачення, радіо Франкфурта-на-Майні (Німеччина), радіо Гданська (Польща), WGBH радіо (США); брав участь у багатьох міжнародних фестивалях.