ОЛЕКСАНДР ПАВЛОВСЬКИЙ: «МЕНІ НАБРИДЛО БУТИ У ПРОСТОЇ»

Наша зустріч із відомим кінорежисером Олександром Іллічем Павловським відбулася після прем’єри його нового фільму «Атлантида», що є спільним українсько-російським проектом. Прем’єра вийшла подвійною, оскільки фільм було показано і в залі Одеської кіностудії, і в кінотеатрі «Родина». Показ приурочили до святкування Дня українського кіно, до якого наш співрозмовник безпосередньо причетний, навіть перетворившись на москвича.

— Олександре Іллічу, чи можете ви вже зараз спрогнозувати прокатну долю своєї нової картини?

— Ви знаєте, напевно, спрогнозувати не можу. Фестивальна доля в неї складається досить вдало, «Атлантида» відзначена журі «Кінотавру». Але навіть якби цього й не сталося, вона залишається для мене улюбленим фільмом. Це своєрідне освідчення в любові Одесі. Ну і про, власне, любов там багато сказано, адже стільки виникає різних любовних трикутників-чотирикутників... Ідея народилася не в мене, сценарій написала дочка моя, Наталя. Вже живучи в Москві, вона згадувала своє рідне місто, і результатом став гарний кіносценарій, заради якого й зібралася знімальна група. Дякувати Богу, в сім’ї є продюсер, це мій зять і Наталин чоловік, Євген Улюшкін. Дочка Жені та Наталки, моя внучка Ася Улюшкіна виконала одну з ролей у фільмі. А співпродюсером став Дмитро Харатьян, який виконує в «Атлантиді» головну роль. З ним ми двадцять років тому познайомилися в Одесі, коли він знімався у мене в «Зеленому фургоні», граючи такого всепереможного хлопчака Володю Патрикєєва. Глядачі знають такого Харатьяна, жвавого юнака, я знаю трошки іншого, адже Діма в житті дуже лірична, замислена, глибока людина. І мені здається, такого Діму ми трохи показали нашим глядачам, які не будуть розчаровані...

— Хто ви тепер — уже москвич чи все ж таки одесит?

— Звісно, я став трішки москвичем, оскільки Москва — місто достатньою мірою агресивне. Наведу для прикладу Жванецького — у Москві він теж москвич, вміє у хорошому сенсі бути хамелеоном. Це стосується й мене — люблю Москву, найкращі, студентські роки минули там, це теж для мене рідне місто, в якому живе тепер моя сім’я. Почуваюся трохи розірваним — в Одесі залишилися жити мама, брат, там поховані бабусі, дідусі, якщо говорити про коріння і стовбур, то коріння все ж таки тут, а стовбур, не відірвавшись від коріння, перебуває в Москві.

— Умови життя і роботи в Москві порівнянні з реаліями одеського кінематографіста?

— Аж ніяк не порівнянні. Я не хотів їхати, від добра добра не шукають. До мене дуже добре ставляться в місті. Ну, не знімалося кіно, але заняття собі знаходив: то «Гуморина», то організація шоу, то газета «Теленеделя», знімав рекламу, і не дешеву, а дорогу, мені було за що жити. Але коли вкотре зателефонували зі штабу «Гуморини» про те, що сьогодні о другій годині дня треба приїхати у виконком на засідання оргкомітету, упіймав себе на думці: «Що, знову «Гуморина»? Вже восьмий рік не знімаю кіно!» Все ж таки живу для кіно... Звісно, поїхав тоді на засідання оргкомітету, а потім узяв квитки і поїхав у Москву, куди мене вже давно кликали. Якби мені було двадцять п’ять років, міг би собі дозволити таку розкіш — чекати роками, коли ж знову зможу знімати, а так... Через одеський патріотизм сім років викинув із творчого життя. Це хороша данина, правда? Для порівняння — коли приїхав у Москву, з’ясувалося, що мене пам’ятають, хочуть зі мною співпрацювати, і за два з половиною роки зняв багатосерійну телевізійну картину для РТР, прокатну картину. А зараз запустив трисерійну картину для НТВ. Це все, підкреслюю, за два з половиною роки! Не думаю, щоб хтось не лише в Одесі, а й в Україні міг побити цей рекорд. Москва — місто досить хижацьке, але воно вміє експлуатувати потрібних людей, там знімають багато фільмів, однак і бажаючих знімати більш ніж досить. Москва дає шанс, в Одесі занадто багато чогось від чогось залежить, причому не зовсім зрозуміло, від чого. Мені просто набридло бути в простої, поїхав туди, де можу працювати.

— Які почуття у зв’язку з вищесказаним викликає у вас святкування Дня українського кіно? Адже ви перестали бути українським кінематографістом...

— Не перестав — я член Спілки кінематографістів України.

— І членські внески сплачуєте?

— Сплачую. Сплачую тепер і в російську спілку кінематографістів, і в українську. Більше того — коли завершився фестиваль у Ялті, до нас із Дімою підійшли міністр культури Росії Швидкой і міністр культури України Богуцький із пропозицією нового спільного проекту. Тож я з українського кіно аж ніяк не випадаю, і навіть з одеського, оскільки йдеться про історію, початок і кінець якої відбуваються в Москві, а сама історія розгортається в Одесі.

— Ви з роками стаєте сентиментальнішим, чи від вас ще можна очікувати різкого фільму, на кшталт «І чорт з нами»?

— Завжди був ліриком, може, навіть на жаль. Світ розмаїтий, і кіно розмаїте, не всяке кіно стану робити, навіть коли мені подобається стилістика тих чи тих не схожих на мене режисерів. Якщо є кіно Муратової, Германа, то має бути й кіно Рязанова, Данелії. Хотів би приставати до другої компанії. Мене не дуже хвилюють фестивалі, взагалі не хвилюють кінокритики (учився поруч із ними і чудово знаю, з якого тіста вони зроблені), але дуже цікавлять глядачі. І роблю ось таке кіно, жалісливе, музичне, з гумором, навіть якщо це й не комедія в сенсі чистоти жанру. Не хочу, щоб у моїх картинах телевізійні новини непомітно переплавлювалися в художнє кіно, нехай буде чітка межа між чеченською війною, антипрезидентськими маніфестаціями. Кіно — це для душі.

— Ваше коло спілкування в Москві — щось на кшталт одеської колонії, чи туди вхожі і москвичі?

— Старі московські друзі, з якими ніколи не переставав дружити, наприклад Володя Меньшов, Саша Бородянський, Саша Панкратов-Чорний, Діма Харатьян, Максим Дунаєвський. Крім того, у Москві вже існує не просто одеська колонія, а колонія Одеської кіностудії, і ми часто зустрічаємося, купуємо горілку, а якщо до компанії прилучається ще й Саша Носовський, оператор, — усе взагалі виходить чудово, оскільки йому із села під Києвом надсилають сало, самогон — це велике свято. А тепер дещо проясню. Із друзями, з ким не працюю постійно, бачуся дуже рідко. Коли приїжджав у гості, всім телефонував, і всі мені дуже раділи. А оселившись у Москві, потрапив у якийсь інший ритм життя. У колі людей мистецтва життя починається об одинадцятій ранку, а закінчується о другій годині ночі, тому ввечері вдома нікого не застанеш. Зате тобі можуть спокійно телефонувати о третій годині ночі і навіть не запитати, чи спиш ти, нікому й на гадку не спаде, що ти можеш спати. Ввечері усі зайняті, усі.

— І слава Богу, що зайняті. Ніж роками простоювати... Я ось про що хочу запитати: у вашій знімальній групі було п’ятнадцять Олександрів. Як це позначалося на роботі?

— Олександр — він же досить активною людиною має бути, правильно? Я на хрестоматійних Олександрів не схожий, м’якший... Не знаю, чому в нас виявилося так багато Олександрів, але цією обставиною дуже задоволений і все хочу зрозуміти: навіщо доля це влаштувала? Чесно кажучи, Олександрів я колекціоную, у мене навіть собака так звався. Можна буде в наступному фільмі з якимсь іншим ім’ям поекспериментувати, задля інтересу...

— Чула, у головній ролі ви планували зняти Алсу, але бабуся з моральних міркувань їй це заборонила, довелося обмежитися піснями до фільму та кліпом. Як було насправді?

— Була ідея знімати Алсу в головній ролі. Бабуся тут геть ні до чого, річ у її попередньому продюсері, Бєлоцерковському, з яким вона, до слова, уже розпрощалася. Певне, він був зацікавлений у тому, щоб вона не починала цього кінопроекту і таким чином не виходила з-під його впливу. Алсу по-рабському підкорялася йому. Він справді багато для неї зробив, знайшов ще маленькою дівчинкою, розкрутив, був для неї богом. Причину назвала таку — брак часу. А потім з’ясувалося, що Алсу навіть не знала про те, що її хотіли знімати. Надалі обов’язково знайду для неї роль, вона дуже обдарована, дуже природна, до того ж зараз навчається в Російській академії театрального мистецтва. Гадаю, у неї вийде. Тембр голосу Алсу й обличчя акторки Ольги Сутулової, яка й зіграла роль у фільмі, дуже вдало поєдналися. Були інші варіанти — Доліна, Орбакайте, але їхні голоси «не монтувалися» з Олиним образом, із її дитячою пластикою. Олю я знайшов буквально першого ж дня. Її роботу у фільмі Дмитра Астрахана «Зупинка на вимогу» — роль школярки — не бачив. Просто з порога акторського агентства «Макс» я помітив дівчинку з очима моєї героїні, що сиділа на дивані. І все було вирішено...

— А як в «Атлантиду» потрапив найепатажніший український театральний режисер Андрій Жолдак?

— У Москві зараз іде його спектакль «Осягнення п’єси Чехова «Чайка» з допомогою системи Станіславського», в якій зайняті Юлія Рутберг, Діма Харатьян, Саша Балуєв, Таня Лютаєва, Вікторія Спесивцева, дружина Жолдака, яка у виставі не була задіяна, але в неї настільки чудова зовнішність і цікавий характер, що не можна було її не зняти. Дімі й спала на думку ідея, яка здавалася хорошою спочатку: зібрати всю цю зіграну команду і повезти на зйомки в Одесу. Більше ніколи в таку гру не гратиму! Ця команда виявилася надто згуртованою проти мене, таким собі монолітом, про якийсь диктат режисера не могло бути й мови! Іншим монолітом був сам Жолдак! Я вперше навчився вимовляти фрази на кшталт: «Я прийняв рішення, і воно не обговорюється!» Але все закінчилося добре, ми зрозуміли одне одного, вони чудові артисти. У Жолдаку взагалі є величезне переможне начало, яке не зіштовхувалося з опором, але у мене він був ледве-ледве артистом, і я йому це зрештою пояснив.

— Француза він зіграв чудово!

— Але чого мені це коштувало... У спілкуванні Андрій чудова і добра людина, але коли він стає режисером — це буря, стихія, власне, таким і має бути режисер, не таким, як я... Може, сцена з французами трішки випадає з усієї історії, проте це останній комедійний епізод перед початком трагічних подій.

— Ваш герой, скульптор Саша, зіграний Харатьяном, трагічно гине. У долі творчих людей узагалі сильний елемент трагедії...

— Художник — в основі трагічна, самотня постать, він завжди наодинці зі своїм майбутнім твором і зі світом. Наявність сімей, дружин, дітей не рятує від необхідності постійно щось доводити в мистецтві. І все ж таки фінал «Атлантиди» вийшов світлим — у скульптора залишився син, життя триває...