«Ідеальна людина здатна переживати тільки ідеальні емоції. Тому вона ідеалізує всі об’єкти таким чином, щоб вони збуджували тільки ідеальні емоції»...
Увірвавшись на патріархальну пострадянську цілину українського арту, Пінчук проклав на ній свою борозну і виявився піонером нової хвилі українського мистецтва, особистим прикладом показавши всім, хто прийшов услід за ним: а) художник може і повинен бути успішним; б) що саме для цього потрібно зробити. Відкриття, на перший погляд, не бозна-яке революційне: бути професіоналом, бути талановитим, бути автором свого прижиттєвого міфу. Але так чи інакше, Пінчук довів на завойованому ним просторі досі практично недоказове: художник може бути вільним у будь-якому культурному середовищі.
Всілякі докази, як відомо, будуються на фактах. А факти — наявні: роботи Пінчука сьогодні широко та успішно виставляються як в Україні, так і далеко за її межами. А створений ним міф працює з розрахунковою точністю стратегічної ракети. І в цьому розумінні він сам собою — вже незаперечний факт сучасного мистецтва. Кажучи про художника, ми серед іншого маємо на увазі наявність у його творчості певної філософії, що в принципі відповідає реальності, бо саме філософія відрізняє справжнього художника від ремісника. Будь-яка творчість спирається на філософські концепції. І кожен художник — уже філософ, з огляду на специфіку своїх взаємостосунків зі світом. Він перетворює його засобами образного сприйняття. А художній образ — ця основна мислительна категорія митця — не просто інструмент для копіювання об’єктів цього світу, а його «ноу-хау», спосіб кодування своїх переживань над ним. Однак не кожен, хто називає себе філософом, доростає до художника. Прикладом цього є ціле покоління «професіоналів», які відсутність елементарного уявлення про композицію та анатомію маскують софістикою концептуалізму. У скульптурах Пінчука пропорції часто і свідомо порушені, але щоб мати право їх порушувати, треба принаймні їх знати.
Тому у своєму генезисі Пінчук пішов від «протилежного». Перетворювати об’єктивну, але не завжди безсторонню дійсність він наважився, маючи за плечима солідний академічний арсенал. І, врешті-решт, він творив свою власну філософію, у якій первинною є творчість А сама творчість, у свою чергу, черпається не з абстракцій, а безпосередньо з навколишнього життя.
Після майстерні професора Вронського в Київській художній академії його другою alma mater стала Найвища школа візуальних мистецтв у Женеві — цьому своєрідному художницькому Оксфорді. Навчаючись там у видатного європейського метра Мішеля Гірші, він зробив для себе ще одне корисне відкриття: мистецтво не є річчю в собі.
Як слушно зауважив В.Бранський, утилітарний прогрес без духовного, який його спрямовує, настільки ж сліпий, як міцноногий сліпець, якого не веде гострозорий калічка, що припадає на ногу. Своєю чергою, духовний прогрес без належної економічної підтримки утилітарного — так само безпорадний. Духовна сліпота утилітарного і фізична безпорадність духовного можуть бути подолані тільки їх взаємодією.
Якщо поганий той солдат, який не носить у ранці маршальського пернача, то гріш ціна (у прямому розумінні) і тому художникові, який не страждає від амбіцій, що він не Далі і не Пікассо. Саме на цю шеренгу тримає рівняння Олег Пінчук, вважаючи, що неодмінною властивістю мистецтва є його затребуваність. Такий основний «європейський» багаж українського скульптора.
Але будь-який творець, незалежно від того, де він зараз мешкає, все одно залишається тим, ким він є і звідки родом. Найважливішим досвідом швейцарської частини біографії Пінчука стало опанування новими способами впливу на свідомість глядача. Що ж стосується безпосередньо креативного боку творчості, то в цьому розумінні йому завжди були властиві внутрішня самостійність та стійка ідейна «ненавіюваність». Увібравши в себе тоталітарний космополітизм сучасного західного мистецтва, Пінчук залишається українським художником.
Олег народився у старовинному місті Дрогобичі. Дерев’яні церкви цього міста, неквапливий провінційний лад з «міщанськими» слониками на комодах продовжують слугувати незримим внутрішнім маяком, ні-ні, та й випливають у його нинішніх скульптурах. Однак кожен створений ним образ — це результат суто індивідуальних трансформацій об’єктів його химерного світу, в якому європейська «правильність» сусідує зі слов’янською винахідливістю і зовсім-таки особливим, чарівним українським авантюризмом.
Що ж стосується славнозвісного «авантюризму» Пінчука, значною мірою завдячуваного мас-медіа, то це слово стало невід’ємною частиною його іміджу в Україні, де чомусь досі плутають авантюризм з аферизмом. Так само, між іншим, і провокативність часто деякі люди асоціюють з провокацією. Провокативність дратує тільки людей, спроможних сприймати світ і мистецтво пасивно, активно ж мисляча людина приймає їх як визнання своєї рівності з автором. Але наявність опонентів, хай навіть таких, які в чомусь не розбираються, — ще одне свідчення популярності художника. Відсилаємо їх до тлумачних словників.
Що ж стосується самого скульптора, то для нього слово «авантюризм» несе неодмінно позитивну конотацію — це синонім гри. Жартома назвавши себе в офіційному довіднику «найкращим українським скульптором усіх часів», Пінчук, як виявилось, і став таким! І коли постало питання, кому доручити виготовлення призу загальнонаціональної української програми «Людина року», вибір упав на найкращого скульптора.
Для Пінчука гра — це і є другий сенс самого Мистецтва У своїх скульптурах він з вправністю ілюзіоніста невловними пасами пов’язує розрізнені фрагменти трансформованої ним дійсності. Як, наприклад, традиції України і Європи: такі вони далекі та різні споглядально — і водночас такі органічні, коли Пінчук, узявши їх за руки, з’єднує в єдине ціле.
І при тім Олег уникає примірювати на себе будь-які клішовані ізми, між іншим, не заперечуючи їхнього впливу. Мистецтво в будь-яку епоху не вільне ні від концептуалізму, ні від постмодернізму. За словами Умберто Еко, вони з’являються на історичній та філософській арені тоді, коли суспільство і цивілізація потрапляють у глухий кут власної еволюції. Пінчук нікого нікуди не кличе — він просто показує вихід із цього кута. Не репрезентуючи якоїсь окресленої школи чи напряму в скульптурі, він пропонує глядачеві нову систему образного мислення — легку, грайливу, яка провокує його до власної імпровізації на задану тему.
Грою визначається також і місце художнього образу в життєвій програмі Олега. Кожен персонаж Пінчука — певною мірою це його портрет, риси якого так само легко запам’ятовує глядач, як він запам’ятовує стилістику картин Ван Гога чи Моне. Його герої — позитивні, добрі і ненав’язливо самозакохані — як і сам автор. Інтуїтивно відчуваючи всезагальну втому від схематичності та безжиттєвості концептуального мистецтва, він повертає глядачів до теплої, майже домашньої камерності, поруч з якою їм було б приємно жити.
Взаємовідносини свідомого і підсвідомого — базисні у творчості Пінчука. Слідом за Фрейдом та Бергсоном, він надає їм вирішального значення у всій художній практиці ХХ століття. «Душа, — як стверджує іще один улюблений філософ скульптора, К.-Г. Юнг, — це основна проблема нашого часу». Саме до неї, душі, іде вектор, спрямований від матеріальної осяжності скульптур Пінчука. Не випадковий і його матеріал — бронза, всі природні властивості якої працюють на створення образу.
Перший скульптурний твір Пінчука — дерев’яний орел, таких колись робили на Львівщині. Він більше був схожий на ворону. Ця одвічна схожість згодом стала прикметною рисою його персонажів — бики з риб’ячими плавниками, риби з людськими обличчями. В них багато спільного зі скульптурною народною іграшкою, характерною рисою якої було олюднення тварин, із тваринами-оберегами української художниці Марії Примаченко, творчість якої Олег дуже цінує.
Реальне в його роботах невіддільне від фантастичного. Але, незважаючи на метафізичний поліфонізм, скульптури Пінчука — по-земному теплі, живі і справжні, як персонажі «Декамерона». Його бики і слони своєю грайливістю натякають: ніщо людське їм не чуже. Його риби-голови, що відсилають глядача до язичницьких та християнських тлумачень цього образу, просто таки заворожують. І підвісні елементи, які часто використовує Олег Пінчук, створюють враження живої вібрації. Своїх персонажів він часто захоплює у фазі балансування. І цей баланс — завжди «між». По краях — діалектичні протилежності, які вічно прагнуть до єднання, а в точці їх перетину міститься та сама душа «за Юнгом». Якщо героям Пінчука ніщо не чуже, то самому авторові тим більше. Хтось визначив його кактуси як «еротичний флоризм». Але й еротизм такий же іронічний, сповнений відчуттям гумору та неодмінно грайливий.
У грі Олега Пінчука слід шукати і коріння його власної «міфології». Твором мистецтва нині часто-густо стає все, що сам автор своєю сваволею забажав назвати таким. «Мистецтво, — говорить Олег, — живе значно довше, ніж сам художник. Тому твоє завдання — самому при житті створити цінність своїх праць. Адже «Чорний квадрат» Малевича, у кінцевому підсумку, цінний не завдяки якійсь особливій техніці чи манері. Після нього все концептуальне мистецтво вже будується на поясненні: до тривіального зображення додається геніальна «думка-шедевр».
Але в кожному разі — це, як кажуть англійці, fair play — джентльменська гра з відкритими картами. І якщо у ній є горезвісний «туз у рукаві» — то тільки душа самого художника, яка до кінця так само непізнавана, як і Божий промисел, що рухає його руками.
Підтримати
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google