ОЛЕГ БІЙМА: «КОМЕРЦІЙНЕ КІНО НІКОЛИ НЕ РОБИЛО ПОГОДИ»

Олег Бійма 30 років працює на кіностудії «Укртелефільм», останні півтора — генеральним директором. Автор багатьох відомих фільмів та серіалів. Екранна стихія українського кінорежисера Олега Бійми має як кількісні, так і якісні виміри. Виявлені вони сьогодні в найголовнішому: він має свого глядача. Це підтвердила і презентація нового фільму «Прощання з Каїром». Про співвідношення художнього й комерційного, про нові сучасні технології, про ситуацію, що склалася в українському кінематографі, була наша розмова.

— Після прем’єри фільму «Прощання з Каїром» почула, як одна глядачка завважила: «Бійма хотів зняти комерційне кіно...» Що ви на це скажете?

— Попри весь свій авантюризм, Бійма ніколи не хотів знімати комерційне кіно. Це не його стихія, не його робота, спосіб мислення. Я не вмію робити комерційне кіно. І навіть якби захотів його зняти, не зміг би. А от зробити більш-менш сучасне кіно у стилістиці екшен-фільму, фільму-дії, де є якісь рефлексії сьогодення і самого Бійми, що трансформуються в подієві відбитки, відблиски, — то, звичайно, таке бажання було. В цьому плані я хоч і почуваюся впевнено, але живу з постійним прагненням змінювати себе. Доки себе змінюєш, доти живеш. І це відчуття бути іншим стосовно себе і тішить, і дає наснагу.

— То, може, зупинимося на співвідношенні, якщо таке взагалі можливе, між «комерційністю» і художністю?

— Взагалі-то таке співвідношення можливе. Є режисери, митці, які можуть арифметично чи алгебраїчно вичислити певний рівень глядацької зацікавленості в тому матеріалі, який вони подають. Тобто комерційності кіно. Хоча справжній митець ніколи не ставить питання, яке кіно знімати. Він робить кіно, яке відчуває, яке хоче бачити. І знає — якщо цього не зробить, то якась частина його життя піде з тим вакуумом, якого він не заповнив.

Що стосується «Прощання з Каїром», можливо, я міг би його не робити, і не думаю, що це був би вакуум у творчій кар’єрі чи біографії. Але я знаю, просто так нічого в житті не відбувається. Тому що є речі, які необов’язково розшифровувати до кінця.

— То що, старе добре кіно вмирає? Тим більше Фелліні, Бергман, Тарковський народжуються далеко не щороку.

— Кіно, як і будь-який інший вид мистецтва, переживало свої золоті, срібні і чорні часи. Зараз усі кажуть, що світове кіно перебуває у кризовій ситуації. І це пов’язано, мабуть, із тим, що кожен злам століть, тим більше тисячоліть, потребує нових ідей, підходів, сентенцій. Та поки що, мабуть, наша кінематографічна й мистецька еліта цієї ампули вічності не знайшла. Ампули нового впливу на світ. Тому багато хто вважає, що кіно, в тому числі і світове, переживає кризу.

Я б назвав цю ситуацію «очікування». А нові ідеї, генератори ідей перебувають у стадії нагромадження інтелектуальної, емоційної бази. Має статися певний вибух чи бум. Може, це трапиться через 5— 10 років, — не беруся прогнозувати, і почнеться нова епоха у світовому кіно, і, певно, що й в українському. І воно знайде свою нішу і своїх виконавців справді культурного, інтелектуального замовлення, якого все-таки чекає глядач.

Що можна сказати з приводу старого доброго кіно, яке ми дивимося зі сльозами на очах? У нашому випадку це рефлексії того покоління, до якого належу і я. Ми виховувались на цих фільмах, бо наше життя було його частиною. Може, навіть і самим життям. І ми сумуватимемо за ним, але життя триває. З роками з’являється новий поворот, погляд на нього, на майбутнє. Моє минуле пов’язане з відкриттями, які робили Бергман, Фелліні, Бунюель, Тарковський, інші геніальні кіномитці. Вони відкривали новий світ, обрій. І життя, трансформоване через їхні фільми, було зовсім іншим, філософськи осмисленим, надзвичайно цікавим, навіть якщо і брутальним, складним та трагедійним. То була естетика, яку подарувала нам ця плеяда митців, що з’явилася практично одночасно і заявила про себе вражаючим мистецтвом. Надзвичайно цікавим, може, цікавішим навіть за літературу, яка розвивалась паралельно.

Сьогодні кінематограф перейшов у іншу іпостась. Почав заповнювати розважальну нішу, інколи бездумну, видовищну, перетворюючись на якийсь механічний набір відкриттів у сфері нових технологій, техніки, колосальних відеоможливостей. Тобто проривів ноу-хау, обумовлених технічними засобами, а не творчими.

— Чи немає в цьому загрози кіно як мистецтву? Адже така «замеханізованість» витісняє на другий план і характер, і почуття. Хоча й вражає. Так, дивись, ще трохи, ще якась новинка — і глядачі в залі тонутимуть разом із «Титаніком»...

— Глядачі є різні, може, хто й потоне. Кіно ж завжди розвивалось у кількох напрямах: воно було і розважальним, і технічним, і технологічно досконалим, з одного боку, вражало якимись спецефектами. І прихильників такого кіно, може, більше, ніж того кіно, яке завжди змушувало хвилюватись, сприймати світ через призму інтелекту, розуму, емоції. Тому я не думаю, що є загроза його зникнення, як немає загрози зникнення живопису, літератури чи сценічної роботи. Бо на будь-який товар є покупець, на будь-який фільм є глядач. Серйозний, розумний, який не хоче сприймати світ через елементарні поняття, а прагне духовно рости, прагне сам його закодовувати у формули і ці формули розшифровувати, проходити через складні переживання, емоції. Таке кіно сьогодні знімається в Європі, не в усій, на жаль, як це було колись. Колись Східна Європа (Росія, Україна, Польща, Чехословаччина) видавала найвищого гатунку роботи, абсолютно неможливі в постановці Голлівуду чи Західної Європи. Це були фільми, які диктували спосіб мислення, життя, спосіб виходу за рамки банальних істин і простих рецептів.

Думаю, що ніколи не переведеться глядач, який хоче споживати розумну їжу, іноді складну для поверхового сприйняття. А кіно буде завжди, як і будь-які інші види мистецтва. Бо люди не зовсім дебілізувалися. Дебілізація, що відбулась за рахунок телебачення, звичайно, завдала страшних ран людському розуму, емоціям, духовності. І не тільки в нас, а й в усьому світі.

Споживати інтелектуальний продукт — все-таки це бажання якоїсь частини людства, 10—15 відсотків, не можу сказати (мабуть, цього не знають і фахівці, які займаються соціологічними дослідженнями), яка хоче підніматись над собою і піднімати інших. Мені здається, що неможлива тотальна, тоталітарна історія, коли кіно поглинається комерцією чи низькою духовністю.

— Але ж в усі часи людей приваблювали, скажімо, історичні фільми. Може, є надія повернути глядача в зали бодай цим? Адже такі фільми можуть бути водночас і художніми, і комерційними?

— Річ у тому, що комерційне кіно ніколи не робило погоди. У кожному разі, в нашому менталітеті (слово, яким я дуже рідко намагаюсь користуватись) було завжди прагнення пізнання людини, її внутрішнього світу через дуже невибагливі і прості способи його показу. Глядацький світ ніколи не потребував, на мій погляд, ускладнення до надприродних, надмірних сентенцій чи афористичних уявлень. Людина мала бути представлена в житейських ситуаціях. Можливо, і складних, але які давали можливість простежити, проаналізувати її і через ці ситуації відкрити певне багатство або ницість людини.

Мене турбує інше. У нас дивна аура навколо українського кіно. Мені інколи здається, що відбувається якийсь заколот навколо кіно, телебачення, телевізійного фільму, української культури взагалі. Відповідальні люди, які мають фахово протегувати мистецтву, докладають всіх зусиль до акцій із його знищення, весь час показуючи, що воно перебуває на низькому рівні, що воно вторинне. Інколи це роблять казуїстичними методами — нібито його піднімають на щит, а з другого боку — все робиться для того, щоб воно не відбулося. Тій-таки студії імені Довженка можна було б запустити 10—20 малобюджетних проектів, із яких три-чотири мали б резонанс. Решта були б тлом, професійним чи не дуже, але це був би якийсь поштовх для розвитку, для продовження традицій, які існували в українському кіно, для пошуків нових тем, ідей, форм чи осмислень.

Що ж відбувається на цих теренах? Це один-два багатобюджетних фільми-монстри, які не знаходять адекватного рішення, і вкладення держави обертаються для кінематографа іншим боком. Тобто доводять, що українське кіно справді не має жодних перспектив, не має права на існування. Поки така політика триватиме, в кінематографі чи у сфері телевізійного кіно ніяких зрушень не відбудеться. Будуть тільки декларації. Як чиновник, як директор студії «Укртелефільм» намагаюсь усе робити, щоб українське телебачення в особі «Укртелефільму» отримувало цікаві, може, іноді парадоксальні, на перший погляд, зразки українського телевізійного кіно. Бо те, що відбувається на комерційних каналах чи навіть національних, не має внутрішнього поштовху для розвитку. Але це вже інша тема...