Підтримати
Про те, наскільки важливий цей напрям, - розмова з Оксаною Черкашиною.
Вона учасниця багатьох незалежних театральних проектів, зокрема й гучної вистави "Погані дороги" режисерки Тамари Трунової. Оксану називають однією з найхаризматичніших і найперспективніших українських актрис. У неї цікавий період роботи в Харківському театрі "Прекрасні квіти". Недавно її запросили в Київський театр драми і комедії. Практично, місяць Черкашина провела в німецькому театральному середовищі завдяки гранту проекту європейського театрального союзу, і в неї є свої погляди і своя думка про документальний театр як у Європі, так і в Україні.
Людина, котра двічі-тричі рік ходить на виставу, щоб розслабитися й "долучитися до культури", уявляє театр як простір, де замість реальності та правди - краса й умовність. Там бездиханна Дездемона раптом з усмішкою підводиться на ноги й розкланюється, тримаючи за руку мавра; там Джульєтта і Ромео після трагічного фіналу біжать за лаштунки, а глядачі аплодують і йдуть додому. У кращому разі, переживши душевний катарсис і забувши на вечір про свої проблеми.
Як відомо, крім класичного театру, давно існує й "інший" театр. Його називають документальним, політичним, громадянським, соціальним. Місія такого театру - в обговоренні актуальних проблем суспільства. Сюжетом можуть слугувати газетна стаття, підслухані на вулиці розмова, політичні плакати. Під час або після вистави не тільки актори, а й глядачі мають можливість висловитися, взяти участь у дискусії.
Документальний театр виник у Німеччині в середині 20-х минулого століття. Його початком заведено вважати постановку Ервіна Піскатора "Незважаючи ні на що" - монтаж із промов, газетних статей, листівок, комуністичних закликів, які зачитували зі сцени актори самодіяльного робітничого театру.
Приблизно тоді ж у Росії виник театр-газета "Синяя блуза", в якій брав участь Володимир Маяковський. Всеволод Мейєрхольд теж експериментував у цьому напрямі: вистави, які він поставив із 1920-го по 1930-й ("Зори", "Алло, говорит Москва", "Даешь Европу"), були реакцією на найсвіжіші новини. Наприклад, у "Зорях" ішлося про взяття Перекопу вже через чотири дні після битви, причому масовку грали глядачі. Однак експериментальна сцена існувала в СРСР недовго - до арешту й розстрілу Мейєрхольда у 1940 р.
У 1950-х у Бразилії прославився режисер Августо Боаль та його "Театр пригноблених"; театральний метод, створений Боалем, поширений і сьогодні й використовується для вирішення соціальних конфліктів як рід психодрами.
А в 1980-1990-х роках документальний театр стає затребуваним у Британії та США. Актуальні теми - війна у Перській затоці, стрілянина в школах, убивства на ґрунті расової ненависті.
"Політичний, або критичний театр безпосередньо пов'язаний із актуальними подіями, які відбуваються в країні. Актор і режисер беруть на себе відповідальність проговорювати табуйовані теми. Інколи про такі теми не говорять навіть медіа.
Уявіть, що зі сцени дві актриси розповідають глядачам реальні історії про хабарництво. У тому числі і свої власні. Так, наприклад, починається вистава "Ресторан "Україна"" режисера Дмитра Левицького, де гучні корупційні справи останніх п'яти років переплетені з особистими історіями. Моя партнерка по виставі розповідає про свою вчительку математики: та тримала вдома акваріум, і, щоб отримати хорошу оцінку, треба було купити й принести їй рибок гупі. А я - про те, як одного разу прийшла в поліклініку до травматолога, але замість консультації мене послали на обов'язковий медогляд у гінеколога, терапевта й на рентген. До травматолога того дня я точно не встигала. Медсестра співчутливо підказала: дайте в кожному кабінеті по десять гривень і попросіть, щоб вам хутко підписали всі папери", - розповідає Оксана.
У січні й лютому виставу "Ресторан "Україна" показали в Одесі, Харкові та Полтаві за фінансової підтримки Антикорупційної ініціативи ЄС. Ще планується показ у Києві навесні.
Оксана Черкашина брала участь і в інших знакових постановках такого формату. Перша - українсько-польська робота "Мій дід копав. Мій батько копав. А я не буду" - про осмислення пам'яті українського і польського народів через особисті історії. У кожного з п'яти акторів була своя тема, - наприклад, поляк говорив про те, як неохоче й навіть із побоюванням їхав в Україну, оскільки вірив, що "українці та росіяни два чоботи пара" та що "у Львові поляків не люблять", і як йому було соромно за свою упередженість, коли він зустрівся з реальними українцями. Друга постановка - вистава "ДПЮ" (допризовна підготовка юнаків), де нарівні з акторами грають волонтери й ветерани АТО, які розповідають про свій життєвий досвід на війні й після неї.
Обидві прем'єри відбулися на фестивалі "Гогольfest" - 2016-го й 2017-го.
"Важлива частина політичного театру - залучення глядачів у процес. Тому після вистави відбувається імпровізована дискусія: всіх присутніх запрошують поговорити на тему вистави, поділитися досвідом або поглядом. Таким чином, театр стає своєрідною громадянською платформою, - розповідає Оксана.
- Бум незалежного театрального сектору почався після Революції Гідності. Людям, які вперше по-справжньому усвідомили себе громадянами, довелося заново відповідати собі на базові питання: хто я, чого хочу, як уявляю своє майбутнє й майбутнє країни? Суспільство потребує самовизначення, і незалежний критичний театр із його здатністю ставити болючі запитання допомагає процесові".
"Помилково вважати політику призначенням виключно Верховної Ради. Я думаю, що кожна людина, котра публічно висловлює свої думки, бере участь у житті міста, вулиці, котра підписує петицію на важливу громадську тему, стає суб'єктом політичного життя. А коли окремі осередки активності консолідуються, виникає громадянське суспільство", - каже актриса.
Завдяки гранту Європейського Союзу "Культурні мости" актриса тиждень працювала в театрі Artischocken у Нюрнбергу, побувала на чотирьох театрально-художніх фестивалях у Берліні. І там же познайомилася зі своїм кумиром, відомим актором і режисером Мартіном Вуттке. Він був важливою постаттю "нової хвилі" післявоєнного німецького політичного театру 1960-х, працював як актор з усіма класиками - Франком Касторфом, Крістофом Шлінгензіфом, Рене Поллешем і Хайнером Мюллером.
"Головна відмінність німецького незалежного театру від українського - це масштаб, - підкреслює Черкашина. - У Берліні, як кажуть, куди не плюнь - потрапиш у людину мистецтва. Державні театри - само собою, але держава підтримує й незалежну сцену.
Наприклад, муніципальні галереї виділяють простір під вистави та різні перформанси. Гострі соціальні теми порушують не лише андеграундні, а й державні театри. Із приблизно 35 вистав, які я там подивилася, не було жодної "просто про любов", "просто про війну" або ще про якесь універсальне поняття. Всі говорили зі мною через виставу про сучасний світ, про те, який він і чому таким став. Часто театр приходить на допомогу там, де медіа не наважуються називати речі своїми іменами, стримувані рамками політкоректності, - наприклад, у темі європейської міграційної кризи. Театр може достукатися до почуттів і закликати до осмислення. А в нашому соціумі це особливо важливо, оскільки тут дуже багато табуйованих тем: гоніння на ромів, права ЛГТБ, домашнє насильство тощо".
Після поїздки до Німеччини Оксана планує кілька спільних проектів із німецькими акторами й режисерами. Зокрема, це проект Zeremonierave (театралізоване переосмислення ритуалів, пов'язаних із пам'яттю про Другу світову війну, - від партійних з'їздів Третього рейху до святкування Дня перемоги). В ньому Оксана буде режисером-постановником. А ще у планах - літня театральна школа в Німеччині для українських та німецьких студентів театральних вишів з участю Мартіна Вуттке.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google