Одиночне плавання

У Львові відбувся дебютний фестиваль камерної музики «Квартет імені Кароля Шимановського і друзі». У гості до польсько-українського квартету, що є ансамблем in residence Вищої школи музики і театру в Ганновері (з українців — перша скрипка Андрій Бєлов і альтист Володимир Микитка, польська половина ансамблю — друга скрипка Гжегош Котув і віолончеліст Марчин Сенявський), приїхали піаніст Ігор Четуєв, баяністка Ельсбет Мозер, віолончеліст Ніколас Альтштедт і джазовий квартет Pure Desmond (разом з останнім Квартет імені Шимановського записав спільний альбом The Meeting of Minds). Благословив фестиваль своєю участю в концерті-відкритті й головний музикант Ганновера Володимир Крайнєв. Не просто один із найбільших піаністів сучасності, а представник «останніх із могикан» епохи Особистостей, які не звикли лицемірити на догоду чи то власним, чи то державним інтересам.

Напередодні відкриття фесту, де маестро мав виконати спільно з Квартетом імені Кароля Шимановського фортепіанний квінтет Дмитра Шостаковича, Крайнєв повідав «ДТ» про «життя в мистецтві» та про «мистецтво жити».

«У Ганновері я правлю свій маленький бал»

— Володимире Всеволодовичу, у Києві вже звикли до того, що «Володимир Крайнєв запрошує», а тут запросили вас...

— Ну нарешті, дожив! Із Квартетом імені Шимановського ми познайомилися в Ганновері. Чудовий квартет. Тепер рідко виходять на такий рівень. Потім я їх запросив до Києва на свій фестиваль. З ними тоді грав Ігор Четуєв...

Минулого сезону грав із ними в Ганновері. Усі відзначали рідкісну імпровізаційність виступу. Коли ж вони повідомили, що в них запланований фестиваль у Львові, то я сказав: «Усе залежить тільки від мого самопочуття!»

— Вийшло так, що на фестивалі зібралися в основному українська і російська діаспора Ганновера.

— Ганновер — близьке мені місто. Там спокійно працювати. Немає тих неймовірних спокус для людей, які є і в Берліні, і в Гамбурзі, — усіх цих дискотек, божевільного нічного життя. Ганновер схиляє до спокійної і глибокої праці.

— Ганновер вас «вибрав», чи ви самі його «знайшли»?

— Мене запросили. Це сталося в 1990-му. Тоді ще не було такої катастрофи, як у 1991-му, — до й після путчу. Та я й до того пропадав на Заході, весь час грав. Я там дуже незалежний. Правлю свій власний маленький бал, у якому беремо участь тільки я та мої учні. Ми працюємо, готуємося, виїжджаємо на конкурси. Майже постійно перемагаємо — і я спокійний.

Президент цінує, що я для Німеччини несу «золоті яйця». Німці, безумовно, заздрять. Але це їхня особиста справа. Обмежене знання німецької мови дозволяє мені з ними спілкуватися остільки оскільки. Я не лізу в їхні внутрішні справи. У мене одиночне плавання.

А якщо я приїду в Росію, мені що — знову занурюватися в усе «це»? Коли тільки вступав до консерваторії, деякі професори хотіли мене занурити в мерзоту, в якій вони й живуть усе життя... Але я сказав: «У мене немає часу — я граю по всьому світу!» А якщо ще й викладати почну, то часу на чвари не залишиться зовсім. Одного разу колега приніс мені плівку, на якій було записано, що про мене каже інший. Хіба відтоді щось змінилося? Нічого не змінилося. Тільки стало гірше й гірше. До всього іншого — дика заздрість. Навіщо мені це?

«Мистецтво поступово перетворилося на шоу»

— В Україні дехто вважає, що ви займаєтеся «плановим вивезенням» із країни найкращих піаністів.

— Нехай. Собака гавкає... Я що — на мотузку когось тягну? Чи пропоную щось особливе? Так, німців у мене справді навчається мало. Німці йдуть навчатися до німців. І потім, до мене в клас не так легко потрапити. Мало кого беру «з вулиці». Переважно це лауреати моїх конкурсів, яких, до речі, часто відпускаю. Вже, здавалося, Дінару Наджафову я міг би забрати, але спочатку я її віддав у московську ЦМШ, тепер вона вступила до Елісо Вірсаладзе. Ось цікаво: ті, хто тепер обурюється, — вони б виховали Ігоря Четуєва чи Машу Кім?

— А як у вас особисто складалися стосунки з педагогами?

— У московській ЦМШ у мене була Анаїда Степанівна Сумбатян. У консерваторії — Генріх Густавович Нейгауз і троє його асистентів: Станіслав Нейгауз, Лев Наумов та Євген Малінін. Я ходив переважно до Наумова і до Нейгауза. Коли Генріх Густавович помер і постало питання, до кого йти, я вирішив, що для мене більше важитиме Станіслав Нейгауз. Хоча мені набагато важче було з ним, ніж із Наумовим.

— Важче в чому?

— Він був педант, прискіпливо працював над звуком. І садистом був неймовірним — не заспокоювався, доки не допікав тобі до живого. Він був чудовим музикантом, але педагогом-психологом не був. А я вже тоді був лауреатом, мені від нього потрібна була тільки музика. І ми сварилися. Я закривав рояль, ішов. Перед конкурсами він ставав нестерпним. На третьому турі конкурсу Чайковського я його по-
слав у всіх на очах...

— Із часів, коли у фортепіанному світі панувала династія Нейгаузів, багато що змінилося?

— Мистецтво поступово перетворилося на шоу.

— А де власне «шоу»?

— Ось візьміть Дениса Мацуєва... Там і шукати не треба — це шоу. Я не проти, на здоров’я! Я проти того, коли при цьому ще й погано грають. У грі, в інтерпретації все стало полегшеним. У минулому все-таки було більше особистостей.

— А як так вийшло, що особистостей раптом не стало?

— Зараз немає часу «зануритися в себе». Для того щоб вибитися, треба рвати й метати. Збивати, як жаба сметану, щоб вона перетворилася на масло, — й випливти на поверхню! А якщо занурюєшся — тонеш... Я ж бачу це на прикладі учнів.

— Однак і публіка помітно змінилася...

— Радянська публіка зав-жди співпереживала, а на Заході — відпочивала й отримувала задоволення, коли її не чіпали. Однак на різних музикантів приходить різна публіка. На китайського піаніста Ланг Ланга не піде та публіка, яка піде на Ашкеназі чи на Баренбойма. Бути на концерті Ланг Ланга і престижно, і легко, бо це «шоу». Ось де в класиці шоу? У побудові фраз, у манері вийти на сцену, у жестах, гримасах? Втім, блискучий піаніст Володимир Горовіц — я підкреслюю, піаніст, — це теж був шоу-бізнес. Його транскрипції, біси, продуманість кожного руху. Це не тільки було приємне для слуху, а й мало гарний вигляд. Плюс келих шампанського. Тут немає нічого поганого. Просто не це голов-
не. Коли виходиш насичений, пригнічений чи окрилений від зіткнення з чимось великим, то саме це важливе.

— Хто тепер організовує концерти піаністів?

— Абсолютна самодіяльність. Нічого централізованого. Є Інтернет, є мільйон імпресаріо. Піаністи телефонують, пересилають біографії, записи, налагоджують контакти. Радянський ринок був фантастичним. Величезна країна, можна було взагалі не виїжджати — сидіти собі там, грати і взагалі не знати, що є ще якісь країни.

Однак тепер потрібно їздити, бо кількість піаністів прямо неймовірна. Перевитрата страшна — і всі хороші. Інша річ, що три чверті їх слухати неможливо, набридає через двадцять хвилин.

— Перемога на конкурсі сьогодні ще щось означає?

— Нічого. Тільки гроші.

— Чому так сталося?

— Раніше конкурси слухали імпресаріо й потім «розкручували» переможців. Тепер розкручування йде тільки через симфонічні оркестри, в яких зазвичай уже є сформоване коло солістів. Ось поряд тут Варшава. Ви щось чули про першу премію останнього конкурсу імені Шопена?

— На жаль.

— І ми в Німеччині нічого не чули. Абсолютна тиша. У Кореї до мене одного разу привели хлопця, який отримав у Лідсі першу премію. Я йому кажу: «Вітаю, у тебе тепер почнеться активне життя, багато концертів буде». А він мені: «Всього п’ять!» У конкурсів є список зобов’язань перед лауреатами, але навіть він не виконується, бо все переповнено.

— Чи багатьом конкурсам вдається підтримувати свою репутацію?

— Самі собою конкурси тримають планку. Річ в іншому: від перемоги на них немає жодної користі. І для мене зараз важливе тільки викладання. Граю зов-
сім мало. Не так через зайнятість з учнями, як у зв’язку з поганим здоров’ям. Поки що лікуюся… Наприкінці липня планую виступити на фестивалі пам’яті Нейгауза в Дюссельдорфі з сольною програмою.

— Деякі учні, як і раніше, продовжують жити у вас удома?

— Тепер уже ні. Звісно, приходять до мене. У школі тепер працюю не більше чотирьох годин, пополудні проводжу уроки вдома. Мамі вже дев’яносто, залишати саму страшно. Якщо кудись їду, то приїжджає мамина сестра.

«З Тетяною Тарасовою бачимося рідко»

— Хто з близьких зараз поруч із вами в Ганновері? Чи часто до вас приїжджає дружина — легендарний тренер із фігурного катання Тетяна Анатоліївна Тарасова?

— У Ганновері — ми з мамою. Тетяна тепер мало там буває. Разом ми були тільки перший час по переїзді. І перший, і другий наш будинок у Ганновері — це все її руки, все вона зробила. Коли працювала художнім керівником Театру на льоду, то в неї було більше часу. Театр московський, але гастролював переважно в Англії. Було зручно: поставить п’ять днів, подивиться — і їде. Лондон—Ганновер — прямий рейс. Місяць-півтора гастролі спокійно йдуть і без неї.

Коли ж її умовили повернутися в спорт і почати «пекти» олімпійських чемпіонів, то тоді вже жила в основному в Америці. Безперечно, вона прилітала в Ганновер, я літав у США. Однак бачилися вже менше.

Однак тепер і в неї теж складні обставини. У Москві в неї літня мама, на півроку старша за мою. Тесть, теща і мама —всі вони 1918 року народження, теща перша, потім мама, а потім уже тесть. Раніше її мама приїжджала до нас у Ганновер — усі разом гуділи. Тепер же ще й сестра Тані тяжко хвора — настільки, що Танина присутність там просто обов’язкова.

Вона, звісно, мріє вирватися хоч на тиждень до Ганновера… Раніше я й сам часто мотався, але тепер не можу. Отож в основному — телефон.

— Коли чоловік і дружина — два таких потужних лідери, це легко чи все-таки складно?

— І легко, і складно. Професійна лінія — і тільки професійна — у кожного з нас своя. В її лінії я брав досить активну участь, вона в моїй — менше. Хоча вона — талановита людина й інколи могла дати слушні поради: що робити, чого не робити, як, куди й навіщо. До речі, їй дуже хотілося, щоб я викладав у Москві. Тим паче тепер, коли вже наближається німецька пенсія. Вона хотіла, щоб я повернувся...

Одного разу Тетяна торкнулася цієї теми в розмові з Валерієм Гергієвим, який ще зовсім молоденьким провів зі мною свої перші концерти та гастролі... То він сказав: «Тільки не в Москву! Ти ж бачиш, що тут робиться! Володі в цей сморід лізти?»

Але вона, звісно, у Москві все якось облаштовує, квартири змінює, шукає...

Отож із дружиною бачимося рідко. Раніше хоча б відпустку проводили разом. Де завгодно — в Америці, на Барбадосі, на Мальорці, на Мальдівах. Перед тим — у Піцунді. Коли в мене почалися проблеми з легенями — від Ялти до Місхора. Тоді хоча б той час можна було провести разом із Танею.

— За нинішнім політичним життям у Росії й Україні стежите? Наскільки це «життя» здатне впливати на мистецтво?

— Усе залежить від музиканта. Є музиканти, які живуть «при політиці». Хоч і вдають, що абсолютно незалежні.

— А що сучасний музикант може робити «при політиці»?

— Кар’єру! Влаштовувати якісь свої справи, в яких важливе рішення сильних світу цього.

— А з нашими політиками спілкуєтеся?

— Ні. Я з нашими ніколи й не спілкувався. З Кучмою, можна сказати, познайомився випадково, завдяки Віктору Михайловичу...

— Пінчуку?

— З самого початку саме він мене й познайомив із Людмилою Миколаївною. Вже не пам’ятаю, чому я приїхав у Дніпропетровськ, причому 1 квітня, на свій день народження... Людмила Миколаївна тоді була на концерті. Потім Віктор Михайлович провів мій перший фестиваль «Володимир Крайнєв запрошує». Він ще не був «зятем», просто допомагав у фінансових справах.

А з самим Кучмою ми бачилися двічі. Уперше — коли він мене нагороджував. Вдруге — коли прийшов на концерт лауреатів. Одній дівчинці був потрібен інструмент, і я йому сказав: «Або ви купуєте їй піаніно, або я купую».

— І купив?

— Купив «Ямаху». Він сказав зразу: «Купую я!» Я відповів: «Гаразд, через три місяці я перевірю» — «Ви мені не вірите?!» — «Я вірю всім, але перевіряю». Ось і все спілкування.

— А російський політикум?

— Тільки з Фурцевою. І то через пиятику! Починаючи з 1970 року, коли переміг на конкурсі Чайковського.

— Вона тоді слухала конкурсантів?!

— Вона мене прийшла слухати на другий тур. Так, звісно, не можна було робити, бо всі в залі незадоволено «задзижчали». І я розумію їх чудово, я сам би зробив «ве-е-е». Просто перед країною стояло завдання отримати перші премії, а в піаністів, як завжди, з цим найгірше. І якби не я, то замість першої премії в нас була б третя, яку віддали Аллі Постніковій.

Потім ми з Фурцевою спілкувалися на Кубі, згодом зустрічалися під час засідань комітету з Ленінських премій. Вона засідала, а я сидів у своїх друзів. І потому вже вона приєднувалася. Ось і все знайомство! Та мені від неї нічого й не треба було...

Взагалі-то, будь-яке міністерство культури — це не політика, а так... Культура сьогодні взагалі ніде нікому не потрібна... Знайшли спонсора — й гаразд! Люди, які справді щось можуть вершити і від яких щось залежить, — це президент, прем’єр і начальник президентської команди. Усе! Ось із їхньою допомогою й робляться кар’єри, пробиваються фестивалі, створюються оркестри...

«Через мовний бар’єр у музиці відсівають «чужих»

— А що все-таки відбувається з вашим фестивалем?

— Нинішнього року його не буде. Просто сам не встигаю. Багато важливих справ, а сил катма. Якщо зберуся на силі, то, може, зроблю у 2009-му. А може, і в 2010-му. Міністерство культури фестиваль не фінансує. Я з ними був пов’язаний доти, доки по всіх українських телеканалах не назвав їх «злодіями».

Чомусь, коли сам не брав участі в концертах, то публіки на фестивалі, відверто кажучи, було мало.

Навіть на Ігоря Четуєва, якого люблять, збиралося, у кращому разі, три чверті залу. А коли до Києва приїжджав Квартет імені Шимановського, було взагалі півзалу. Але ж хоч студенти мали б приходити й слухати! Їх же по п’ять людей на один квиток пропускали! Хай би хоч зал був заповненим, щоб артисти почувалися затребуваними! Мені що, знову грати по шість концертів поспіль? Бувало ж і таке.

— Кого все ж таки хотіли б запрошувати до Києва на майбутні фестивалі?

— Поки що не знаю. З піаністів люблю Луганського. Із задоволенням запросив би Вадика Руденка. Звісно, мріяв би бачити Вітю Третьякова, але це неможливо. Він просить десять тисяч, а це абсолютно нереально. Я навіть не впевнений, що йому в Європі ці десять тисяч дають за концерт, бо тепер він уже все-таки не такий відомий.

— Як ви ставитеся до «експансії» піаністів із Далекого Сходу в західний музичний світ?

— Ну що ж тут вдієш! Багато їх справді хороші.

— Кажуть, в американських консерваторіях навіть почали запроваджувати відсоткові обмеження на вступних іспитах.

— Це неможливо. Чинять інакше: встановлюють бар’єр у вигляді складного екзамену з мови і в такий спосіб відсівають «чужих». Німці тепер теж намагаються так робити.

— З правової точки зору не присікаєшся?

— Якщо зараз закрити Далекий Схід, у музичних педагогів просто не буде роботи. Нікому буде навчатися! Німці не навчаються. Американці не навчаються. Їх немає на конкурсах! Хоча Бен Кім — чистий американець... Однак він американський підданий з американським паспортом, а кров у нього — корейська, і від цього нікуди не дінешся. Китайці, наприклад, дуже філігранні, у них від природи чудова дрібна техніка. Корейці — масивніші. Японці зараз стали кращими, раніше були надто «комп’ютеризовані».

— Як педагог ви «той, що говорить» чи «той, що грає»?

— Той, що говорить. Звісно, я показую, як треба торкатися клавіш, але не на роялі, а на тілі учня — на руці, плечі, спині. Раніше, коли грав досить багато, звичайна реакція була така: «Ну так, звісно...» Тому вирішив не травмувати учнів прикладами. Адже вони повинні відчувати мистецтво. З літературою гірше, бо я не знаю, що вони тепер читають. Китайця або корейця запитуєш: «Фауста» знаєш?». А він взагалі не розуміє, про що йдеться.

— Зараз записуєтеся?

— Давно перестав це робити. Останнє, що я цілеспрямовано писав, — два диски з музикою Шопена у 2000 році. І дуже незадоволений цим записом.

— Які свої записи вважаєте найбільш вдалими?

— Всього Прокоф’єва. Також Другий концерт Рахманінова, яким я на телебаченні ховав усе політбюро. Якісь із 12 концертів Моцарта, які ми з Саулюсом Сондецкісом устигли записати до розвалу Союзу. Зіграли всі 27, а записали 12, бо в Литві писати було ніде, а в Росії квитки, візи, готелі — все відразу неймовірно подорожчало. І ми на цьому скромно замовкли.

З досьє

Володимир Крайнєв — один із найвідоміших музикантів сучасності, піаніст, педагог, громадський діяч. Народився 1944 року в Красноярську. П’ятирічним вступив до Харківської спеціалізованої музичної школи. Навчався в московській ЦМШ, Московську консерваторію закінчив по класу Генріха Нейгауза, аспірантуру — у його сина Станіслава. Переможець міжнародних конкурсів у Лідсі (Англія, 1962 р.), Лісабоні (Португалія, 1963 р.), конкурсу імені П.Чайковського в Москві (1970 р.).

Лауреат Державної премії СРСР (1986), Державної премії Росії (2006), народний артист СРСР (1990), академік Академії гуманітарних наук Росії. 1992 року заснував у Харкові міжнародний конкурс юних піаністів. Фестивалі «Володимир Крайнєв запрошує» відбуваються в кількох містах колишнього СРСР, зокрема і в Києві. У 1994 р. заснував фонд допомоги юним піаністам. Професор Вищої школи музики й театру в Ганновері, член журі багатьох міжнародних музичних конкурсів.