ОДИН, ОКРЕМО ВЗЯТИЙ САД

Мабуть, кожному з нас відомо немало анекдотів про «одну, окремо взяту країну». Поширена в радянські часи риторична фраза — загальне місце тогочасного дискурсу — сьогодні, в принципі, померла: надто любимо ми зіставляти й зіставлене оцінювати, себто бавитись контекстами, що свідчить про певні перспективи нашого критичного мислення. Адже небезпека отої горезвісної риторики полягала передусім у бажанні тоталітарної влади позбавити нас здатності бачити будь-який контекст, оскільки порівняння з ним моментально розвінчували б ілюзію якогось там ладу. Порівнювати можна було хіба що зі статистикою двадцятилітньої давності. Ще зі школи пам’ятаю, як нам оголошували на політінформації, що, мовляв, у 1985 році сталі (вугілля, залізної руди) виготовили (видобули) на N тонн більше, ніж у 1955-му. Отже, так з’явилась рятівна ідея прогресу та «одного, окремо взятого» світу, що його не можна ні з чим іншим порівнювати. Через свою відірваність. Як працює ота техніка ухиляння від порівнянь? По-перше, за допомогою наведення статистики, яка без контексту справляє аж надто нейтральне враження. По-друге, за допомогою наголошення ролі та значення певного явища, причому, знову ж таки, «окремо взятого».

21 — 24 травня в Українському домі відбулась традиційна вже книжкова виставка-продаж «Книжковий сад — 2002». Правду кажучи, значно веселішими у цьому приміщенні бувають експозиції вітчизняного виробника одягу, косметики, товарів для дому та офісу, коли різнобій пропозицій справді (й нарешті!) якісного товару зустрічає аж надто необхідний сплеск попиту. Себто спостерігаємо, як рухаються оті коліщатка процесу товарно-грошових відносин, коли за свого виробника покупець «гривнею голосує», як то люблять казати сучасні «книжкові ділери». Отож голосування у цьому «книжковому саду» (організованому Державним комітетом інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України, Національним комплексом «Експоцентр України» та Українською асоціацією виробників поліграфічної продукції) покупець зігнорував, можна навіть сказати, «висловив недовіру» усім цим високим організаторам. Знову ж таки, самі організатори стверджують нібито відвідувачів було «дуже багато», що не відповідає тому, що мені вдалося побачити на власні очі і першого, і другого дня виставки. Ну хіба що ми мали різне уявлення, що таке «дуже багато». Все ж таки оминаючи немилосердні іноземні контексти, згадаємо, що на Львівському форумі минулого року за три дні побувало 30 тисяч зацікавлених книжкою (і це лише йдеться про тих, кого вдалося зафіксувати, але всі знають, що винахідливі книгофіли знаходять сотні способів пройти без квитка!). Пригадується той безкінечний потік, рух з ранку до вечора, голоси, спини, обличчя, шелест сторінок, вітання, зустрічі, знайомства, творчі вечори, контакти, візитки, угоди тощо.

Що ж до «Книжкового саду», то я бачила лише чвалання де-не-де поміж стендами видавництв якихось сорока людей. Така кволість була присутня повсюдно. До речі, деякі видавництва, як і торік, просто відмовились від участі через надто високі розцінки, які становили 245 грн. за квадратний метр плюс 250 гривень — виставковий збір. А за умови такого неактивного відвідування (яке в принципі могли очікувати всі видавці після минулорічного «Книжкового саду») участь у виставці виглядала аж надто невигідною. Ніхто навіть не сподівався компенсувати продажем книжок оці витрати. Звичайно, державні видавництва були у значно вигідніших умовах: лише 125 гривень за метр та 125 — збір за участь. А це ще можна було прийняти. От тому й взяли участь у виставці головним чином видавництва державні, а інші відомі видавництва, наприклад, «Критика», «Факт», «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», «Кальварія» тощо або брали участь лише в самому конкурсі, або просто проігнорували подію.

І все ж таки найменше, мабуть, думали організатори про читача. Самі поміркуйте: хто розкуповуватиме книжки наприкінці навчального року, коли і студенти, і школярі давно мріють спекатися усього, що пов’язане з якимсь там навчальним процесом. Гадаю, так само мислить переважна більшість київських потенційних читачів, старших за шкільний та студентський вік. Зрештою, літо — пора відпочинку… Та й напевно, зовсім необов’язково абсолютно все притягати до Дня Києва — свята самодостатнього, якщо не сказати — аж надто вже самодостатнього, аби «прикрашати» його ще й цим не надто вже й яскравим видовищем. Ну, хіба що для контрасту з усіма іншими розвагами... Тим більше, що скупчення таких подій саме собою все погіршує. Адже коли на другий день виставки мені довелося ще раз іти туди за програмкою та каталогом (після невдалої спроби дістати їх у день перший), я зіткнулася з тим, що вхід до Українського дому було, прямо кажучи, забарикадовано: просто на сходах монтували сцену знову ж таки для Дня Києва. Повірте, якби не нагальна потреба, де б я долала всі ці перепони, піднімалась на Володимирську гірку, шукала, де ж той вхід? Звісно, виявилось, що був і коротший шлях, але це, мабуть, для тих, у кого інтуїція краща за мою, адже як у старі добрі часи, ніяких показників чи оголошень не було. Перший день — не другий, і це знову доводить, що не про Тебе, шановний покупцю, думали організатори, а наприклад, про високого гостя прем’єр-міністра Кінаха, про журналістів преси й телебачення — ось коли все мусило бути гаразд. Усе це перетворювало виставку на звичайний плановий захід — усі ми ще пам’ятаємо, що це таке й навіщо воно робиться.

Тому спочатку і складалося враження, що ця виставка була влаштована для самих видавництв, аби вони ще раз подивилися одне на одного. Але тут виникає питання: навіщо за це платити та й ще чималі гроші? З розмов із багатьма видавцями ставало зрозумілим, що ніхто (!) з них не приїхав сюди продавати книги. Просто дехто не був на Одеському чи Харківському ярмарках і тому, аби «десь з’явитися», з’явився в Українському домі. Не знаю, чи варто було влаштовувати такий зім’ятий захід із забарикадованим входом (та й хіба це не символічно?) на честь Дня працівників видавництв, поліграфії, книгорозповсюдження. Це нагадувало вічний український сюжет — за двома зайцями.

Україна не Америка, але також потужний виробник симулякрів. Бо ж як інакше можна сприйняти звернення голови державного комітету інформаційної політики телебачення і радіомовлення України Івана Чижа до учасників та гостей ІІ Міжнародної спеціалізованої виставки-ярмарку «Книжковий сад-2002»: «Справа держави — в усьому допомогти і підтримати, створити режим найбільшого сприяння їх зусиллям, дати можливість відкриття «другого дихання» вітчизняній видавничо-поліграфічній галузі». Отже, справді, мабуть, краще одразу усвідомити всю глибину риторичної порожнечі «державних» фраз, фраз, які тут, у нас, нічого ніколи не означали, нічого не гарантували, були найбезглуздішою мовною грою і завжди провокували порівняння з однією беккетівською драмою абсурду. Однак український видавець все ж таки не припиняє сподіватися: принаймні, аби дозволили справді дихати отим, нехай вже «другим диханням» після перекриття «першого»…

Цікаво простежити й розподіл місць у конкурсі «Кращі видання нової доби». Наприклад, коли серед найкращих книжок у номінації «Світ для дитини» немає виданих видавництвом Івана Малковича «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», стає сумно. Коли у номінації «Підручник твоєї мрії» немає підручників з математики, виданих у «Факті», виникає сумнів. Коли немає жодної книжки, яка б представляла автора сучасної української літератури, і коли видавничий проект книг Соломії Павличко «Теорія літератури», «Зарубіжна література» (видавництво «Основи») «бере» лише так званий «спеціальний диплом», то виникає підозра, що не дуже вже й потрібні були всі ці недержавні видавництва. Та все одно, я навела тут надто непереконливі приклади у порівнянні із завжди «залізною» статистикою. Попри те, що на виставці були представлені «майже всі регіони» та ще видавнича продукція й інших країн-учасниць (Туреччини, Білорусі, Росії), у виставці «взяло участь» лише 16 872 книги, тоді як на Львівському форумі минулого року — близько 35 тисяч. Отаке.

Вочевидь, різниця між київськими та львівськими ресурсами — солідна. Та, мабуть, річ не в тім. Можливо, у тій, другій, половині книжкової продукції України чомусь не були зацікавлені організатори? Та б’ючись об цю ніколи ніким не пробиту стіну, кожне питання стає риторичним. Тішусь лише за регіональні видавництва та братів-білорусів, для яких ця поїздка є бодай якоюсь нагодою для спілкування. Тішусь також за братів-росіян — для них це безкоштовний тренінґ із посилення самовпевненості…