Новий арт для старого арсеналу

Керівництво КММК «Мистецький Арсенал» ухвалило рішення про поступовий запуск проекту. Приємно принаймні що можна прийти й подивитися, як там у них всередині. Майданчик, апробований уже сучасним мистецтвом, цього разу надали в розпорядження фіналістів Міжнародного конкурсу візуальних мистецтв для творчої молоді. Приміщення Старого Арсеналу було відкрите для глядачів, і їх виявилося на диво багато. Чи то сучасне мистецтво викликає цікавість, чи то приміщення таке привабливе. Зрештою, можу я прийти й подивитися, куди закопують мої гроші?

Втім, співробітники МА запевняють, що вони не знають, куди їх закопали, — це зробили їхні попередники. Нагадаю: лише на початку нинішнього року управління фінансами перейшло до підприємства КММК «Мистецький Арсенал», яке успадкувало від корпорації «Укрпроектрес­тав­рація» та Київської держадміністрації будмайданчик і підмочену репутацію. А на цей рік фінан­сування ще не виділили. Тому поки що вони запропонували учасникам виставки та гостям приміщення і можливість поговорити. Або помріяти, як висловився Віктор Хаматов, один із доповідачів круглого столу «Музей сучасного мистецтва — лабораторія і візуалізація актуальних людських почуттів та ідей».

«Як, то це приміщення — не для нас?» — обурилися художники. І їх можна зрозуміти: приміщення проситься перетворитися саме на музей сучасного мистецтва. І нічого особливого не треба робити — художники самі придумають, як обіграти арматуру, що стирчить зі стін, і облуплену цеглу. А то, дивися, під чиїсь смаки зліплять у помешканні євроремонт, і буде в нас бідненько, зате чистенько: побілені стіни, два-три трипільські горщики й козацька шабля. Але марними були б зусилля кожного, хто спробував би втовкмачити шановним зборам, що ідея «Мистецького Арсеналу» фактично сформульована в секретаріаті президента. Де на словосполучення «сучасне мистецтво» закономірно здивовано скинуть брови. І це, хоч як сумно, правильно: хто платить, той і музику замовляє. Хіба таємниця, що інвестування в цей проект забезпечене саме протегуванням президента? Але ж є ще бюджетні гроші — гроші платника податків, скажуть мені. Так, є. І в платника податків не запитують, чи хоче він підтримувати музей сучасного мистецтва. І добре, що не запитують. Інакше не бачити нам цього музею, як своїх вух...

Не дивно, що в роботі круглого столу дуже скоро почали прорізуватися істеричні нотки. Гармонія остаточно розпалася, коли з’ясувалося, що в приміщенні Старого Арсеналу планується якийсь незрозумілий музей культури, а для музею сучасного мистецтва побудують окреме приміщення. Поки що зовсім незрозуміло, коли і яке. Боязкі запевнення М.Скиби, керівника департаменту розвитку КММК «Мистецький Арсенал», мовляв, «ми зробимо все, як ви хочете», потонули у лементі обурення. Звичайно, представники «Мистецького Арсеналу» трохи «підставилися», сподіваючись на засіданні запланованого в рамках фестивалю круглого столу «з творчих питань» заодно влаштувати обговорення питання облаштування музею сучасного мистецтва в «Мистецькому Арсеналі». Був би просто круглий стіл «для творчої молоді» з участю двох-трьох «метрів», поговорили б про своє, про художнє й актуальне, поділилися б успіхами, поскаржилися б, домовилися б зустрітися знову — і всі залишилися б задоволені. А тут почалося: а скільки у вас на це грошей? а куди ділися? а що ж тут буде, якщо не сучасне мистецтво? а коли ви побудуєте? як, ви ще не знаєте, що будувати? Загалом, квартирне питання вкупі з фінансовим здатні зіпсувати не тільки людину, а й круглий стіл. А закінчилося, загалом, як завжди: потрібне державі сучасне мистецтво чи не потрібне? Після чого мені, наприклад, не занадто урівноваженому учасникові безлічі таких розмов, захотілося сісти на вологу ще після перформансу бетонну підлогу й істерично заверещати.

На щастя, художникам усе ж таки вдалося поділитися одне з одним принаймні наболілим. І приємно було, що частина творчої молоді погоджувалася спокійно сприйняти інформацію про те, що з приміщеннями під «їхній музей» справа рухається не так і не туди. Адже, з погляду сучасного мистецтва, музей — не найкращий майданчик. Для найрадикальніших — це цвинтар мистецтва. А майданчик — усе що завгодно, від вагона метро до узлісся. Був би художник. І глядач. І ще, можливо, куратор. Ах, так, критик — тільки тямущий, будь ласка. Ну, звичайно, є ще глобальні проблеми. Освіта наприклад.

Як і все прогресивне людство, люди, що сходяться на такі посиденьки, поділяються на дві категорії — романтиків і прагматиків. Я, наприклад, вірю Павлові Макову, що він даватиме майстер-класи і читатиме лекції студентам зовсім безплатно — тільки дайте можливість. Просто з любові до справи і в надії, що з цього коли-небудь що-небудь виросте. Прагматики ж, своєю чергою, добре розуміють, що на цей музей так чи інакше, більше чи менше, рано чи пізно, але гроші виділять. І музей цей, можливо, побудують. І тоді з’являться пропозиції створити для загального керівництва цим проектом «робочу групу інститутів, які професійно займаються сучасним мистецтвом». Інститутів таких у нас — один-два та й по всьому. І це добре — зайві люди (всілякі там «незалежні» художники, куратори, критики) тільки сум’яття вносять.

Навіть якщо відкинути інколи надмірну емоційність учасників та їхню практично неприховану нездатність слухати інших, ситуація із сучасним мистецтвом в Україні все-таки вимальовується. Немає в нас для нормального розвитку цього мистецтва майже нічого, впевнені більшість учасників. Немає освіти адекватної. Немає критики. Немає медіа. Немає, врешті, глядача. Є тільки ми. А цього чомусь замало.

І я, вкотре слухаючи такі вис­тупи, ніби потрапляю в якусь смислову діру. Напевно, мені щас­тить: чи не на кожних таких зборах (неважливо, присвячені вони мистецтву чи, скажімо, релігії) хоч раз чую щось на кшталт «ми еліта». А отже, щось формуємо, бережемо, виховуємо, на щось впливаємо (тобто ми так думаємо або так має бути) тощо. Ми дуже чітко відділяємо себе від не-еліти (не кажемо вголос «простолюд» — як можна!). Погоджуємося, що ми їм незрозумілі, далекі, незатребувані тощо. Але дуже дивуємося й навіть обурюємося, що ця не-еліта нас не любить, не знає і, найголовніше, — не годує. Навіть коли художники говорять про «шлях до глядача» — цей шлях, як і сам вислів, залишається абстракцією. Ніхто не знає й не замислюється над тим, як саме цей шлях прокладати, які ресурси для цього потрібні, як співвіднести свою творчу ідею з бажанням публіки, і якої саме публіки. Чудово сказав Павло Маков: «Не можна бути відомим художником із невідомої країни». Але не менш симпатично звучать запевнення артдиректора ПінчукАртЦентру Клер Стеб­лер: не важливо, чи знають вас у світі, якщо ви відомі у своїй країні. Світ великий — знати всіх неможливо. І хай збентежило когось порівняння з «невідомими художниками Індії чи Африки», але це правда. Ми всі трохи схибнулися на різній інтеграції. Вона, звісно, річ непогана. І платять ТАМ, слід гадати, більше. І про сучасне мистецтво ТАМ уже знають — не треба пояснювати кожному чинуші, що це за звір такий «контемпорарі арт». І, мабуть, тре­ба бути Цезарем, щоб проміняти друге місце в Римі на перше в Галлії. Але Цезар, нагадаю, і з Ри­мом у результаті не прогадав. А в якому стані він прийняв в управління Галлію? Діра дірою, зга­дувати не хочеться. З інтересом публіки у нас, судячи зі слів Олександра Соловйова та тієї ж таки Клер Стеблер, не так уже й зле. Принаймні у них у ПінчукАртЦентрі. Може, річ не тільки в публіці?

Це я до того ж, до чого й усі решта, — чи потрібне нам сучасне мистецтво? І якщо ми відповідаємо на це запитання позитивно — як вбиватимемо його на належне місце в суспільстві? Як реформуватимемо освіту, що перетворилася, на спільну думку учасників круглого столу, на «машину часу», котра безплатно відправляє вас років на п’ятдесят назад? Як привчити самих художників до думки, що, хоч вони й «еліта», їм треба ще якось переконати піпл визнати за ними це звання й погодитися їх годувати? Що державними приміщеннями й державними грошима розпоряджаються чиновники, і так чи інакше в наших умовах важитимуть їхні уявлення про те, що треба з ними робити. Що бажання жити за бюджетні кошти призводить до бездіяльності, бідності й підлості. Що завоювати своїм мистецтвом Україну, не виключено, зовсім не складніше, ніж «цивілізовані країни», — просто треба подумати як.