«Нова музика»: десять «томів» Рунчака

Мабуть, одна із найрезонансніших подій початку нинішнього музичного сезону — це випущені компанією Atlantic-records десять компакт-дисків серії «Нова музика в Україні» (переважно «лайфовий» запис із концертів). На них зібрано унікальну антологію німецького, польського, російського авангарду — зокрема спадщину Лютославського, Гурецького, Краузе, Шимановського, Дінеску, Каспарова, Мірзоєва, Рупперта, Роуза, — який протягом кількох років виконувався в київських залах. У кожному з десяти дисків Рунчак із пропагандистською наполегливістю презентує і свої власні твори.

У контексті запропонованої програми його музика більш ніж доречна й виправдана (від розспівів «На смерть Ісуса» у хоровому альбомі до фортепіанної «Смерті їжачка» на диску, присвяченому Мауріціо Кагелю). До того ж гідне місце на дисках займає і творчість його українських колег: до антології увійшли опуси Алмаші, Бібіка, Зажитько, Пілютикова, Полевої, Сильвестрова, Щетинського. Нарешті, «10-томник» дає можливість ще раз почути гру талановитих музикантів. Тут і піаніст Роман Репка, який розкрив нові риси своєї артистичної чарівності; і відомий своїми воістину вогнедишними інтерпретаціями баяніст Павло Фенюк; чудова ужгородська співачка Світлана Глєба, яка виконувала саме рунчаківську музику; вищезгаданий композитор і виконавець Золтан Алмаші — справжній символ людини-віолончелі; успішний кларнетист Андрій Дьомін, скрипаль Вадим Борисов, сопрано Інна Галатенко, Людмила Войнаровська та багато інших артистів, для яких виконання авангарду (не в останню чергу завдяки подвижницькій діяльності Рунчака) стало другим покликанням.

Нагадаю, що сам пан Рунчак свій шлях у Велику Музику прокладав із одержимістю, гідною справжнього народника: заявити про себе якомога гучніше, побільше наламати дров і, нарешті, привести зашорену консерватизмом музичну громадськість до невідомого їй досі естетичного катарсису. Його університети — невдале навчання у всесвітнього баянного патріарха Миколи Різоля (який, за переказами, дружив ще з маршалом Жуковим), скандальний розрив із консерваторським викладачем композиції, стрімке оволодіння професією диригента. І в цьому майже покроковому повторенні біографічних піруетів свого кумира і тезки Володимира Зубицького (молодий Володя навіть асистував своєму старшому колезі під час прем’єри «Траурної музики пам’яті Владислава Золотарьова», у найекспресивніших місцях вимикаючи світло в Малому залі консерваторії. Ідея не помре: через кілька років з-під пера Рунчака вийдуть уже його власні «Пристрасті за Владиславом» для баяна із симфонічним оркестром, де в глибині сцени проектуватимуться картини євангельських страждань).

Слід визнати, Рунчак, схоже, від природи схильний підкидати дров у вогонь суперечностей, який спалахує навколо його імені, дедалі більше захоплюючись нігілістичним ламанням усталених канонів (це він придумав «ТрьохСУчасну сонаРну N’орму», «Щось на зразок струнного квартету» і «НЕконцерт для скрипки з оркестром). За 25 років творчості його стиль пройшов грандіозну еволюцію від романтичного драматизму юнацьких творів до найсучаснішої звукової еквілібристики із застосуванням приголомшливого арсеналу виражальних засобів.

Спрага життя долає композитора. Ще навесні його твір для 24-х саксофонів було відзначено Гран-прі на міжнародному конкурсі композиторів у Таїланді (світова прем’єра відбулася у серпні на 14-му світовому конгресі саксофоністів у Любляні). Ну, і, звісно ж, найголовніше: за третю сотню перевалив лік акцій його улюбленого дітища — концертної серії «Нова музика в Україні», яка збирає аншлаги в Кривому Розі, Луганську, Рівному, Луцьку, Львові і розбурхала важку на підйом київську публіку. За визнанням Рунчака — художнього керівника, у цьому почині для нього принципово важливо було йти шляхом знаменитої «Варшавської осені» — зі сценічних підмостків показати Україні найкраще, що нині є в сучасному музичному світі.

Завдання більш ніж амбіційне і складне: адже пошук концепції, добір програми, виконавського складу кожного концерту — на сто відсотків справа виключно його, рунчаківського смаку, дипломатичного чуття (необхідно працювати з іноземними джерелами фінансування) і персональної відповідальності. Одне слово, найчистішої води менеджерський авторитаризм, який, проте, у реальності виявляється набагато конструктивнішим і динамічнішим, ніж усі ігри в демократичний плюралізм оргкомітетів багатьох вітчизняних арт-фестивалів.