НОРМАЛЬНОГО ДЛЯ ТЕАТРУ ЗАМАЛО

У світі героя вистави Роберта Стуруа «Останній запис Креппа» за п’єсою Семюела Беккета — занепад і спустошення. Шістдесятидев’ятирічний, Богом забутий, викинутий мало не на смітник Крепп, якого грає Олександр Каляґін, слухає свій запис тридцятирічної давності. Він добре пам’ятає ті слова, каже окремі репліки ще до того, як пролунає запис. Він письменник. Він видав було книжку, і сімнадцять примірників цього видання купили. Зараз він згадує тодішні почуття, події. Вони почасти присутні і в дні сьогоднішньому.

Мати, батько, жінка, Дівчина в зеленому пальті, м’ячик, човен, груди, очі, хитання човна, день народження... Безліч дрібних деталей, із яких складається життя кожної живої і мислячої істоти. Ми чуємо це. Голос тодішній і голос теперішній. Тодішні думки й почуття і теперішній коментар. Проминуле життя — то для героя Беккета купки лайна. Він і живе в якомусь занедбаному, захаращеному всіляким мотлохом, огородженому залізною сіткою просторі, в центрі якого стоїть акуратний червоний письмовий стіл із магнітофоном-мильницею. Над ним — вуличний ліхтар. Є ще два виходи. Ліворуч і праворуч. Перший до вбиральні, а другий, мабуть, у широкий, якийсь інший світ. (Художник Георгій Алексі-Месхішвілі) Повз це звалище пролітають потяги — реальний і жорстокий світ шалених швидкостей.

А ще з якогось іншого світу приходить Дівчина в зеленому пальті (Наталя Житкова). Вона запалює свічку, слухає запис, дивиться на Креппа і врешті-решт зникає. Невдаха ж протягом майже годинної дії випиває, ходить до вбиральні, знімає і вдягає то піджак, то пальто, викидає аркуші паперу, складає парасольки, жбурляє годинники. І слухає й слухає свій колишній текст. Так, це не спонтанний монолог тодішнього теперішнього часу. Цей Крепп — письменник, що пише слова на плівках, а не на папері.

Крепп має холодильник. Там він зберігає примірники своєї книжки, які схожі на коробки з котушками магнітофонної плівки. Є в нього жива черепаха. Є дві чорні парасольки. Коли він вдягає чорного прим’ятого капелюха, то стає трохи схожим на Чарлі Чапліна. Цей капелюх потім самохіть піднімається в повітря, і в останній сцені вистави перед нами стоп-кадр — Крепп стоїть на столі й неначе намагається схопити капелюха, намагається полетіти за ним, а може, і злітає.

Вистава нас познайомила зі вже класичною на сьогодні драмою другої половини двадцятого століття. Розказали й показали — проілюстрували. Але вона не постала перед нами у сценічній дії. Вона не сталася, не склалася. Не сколихнулися глибини почутих слів. Світ Беккета не вичерпується фізіологізмом випорожнення та приблизністю всім доступної елегійності. Є ще світ, у якому повсякчас безжально, до фізичного болю мізків переймаються питаннями про час та смерть. Світ Беккета — це світ жорстокої поезії життя на межі й за межею зневіри, світ прокляття й забуття, світ, де Бога доводиться нескінченно довго чекати. Це світ подвигу, терпіння, світ поза- та надсвідомості, світ питань простих і незбагненних,

Територія сумної призабутої пісеньки, яку кожен тримає напохваті в найближчій пам’яті, що постала у спільному проекті Московського театру «Et Cetera» та Російської театральної аґенції, звичайно, аж ніяк не всі виміри п’єси.

«Останній запис Креппа» — непогана вистава. Рівна, зрозуміла, культурна, доволі традиційна. Нормальна. Я почув слова одного з глядачів: «Зрозуміло, що старість — це жахливо.» Звісно, може бути й такий погляд на виставу. І на п’єсу.

Театрального дива, на жаль, не сталося. Можливо, виною того — завеликі, як на таку виставу, зал і сцена Національного театру імені Івана Франка. А може, постановочна група й не мала на меті торкатися всіх рівнів класика драми двадцятого століття — підніматися до осяйних висот чистих смислів чи спускатися в темні глибини почуттів. Може, просто акторові захотілося зіграти роль світового репертуару, а в режисера було трохи часу на цю роботу, а продюсер побачив, що й одна зірка дасть добрі збори. Нормальна виробнича ситуація.

І взагалі, чи можливо подолати межі повсякденного усталеного життя, тобто в ньому побачити й почути вічність? А як тоді жити далі?

Беккет плаче сухими очима, й усміх його губиться серед зморщок порепаного, як висхла земля, обличчя. Він, звичайно, ненормальний.