Німецька партитура. Усесвітньо відомий диригент Томас Зандерлінг: «Шостаковича завжди оточувала незбагненна містична аура»

Літній візит до Києва німецького маестро Томаса Зандерлінга пройшов практично без розголосу і піар-тріскотні. Сам Зандерлінг не планував в українській столиці нічого, крім репетицій з Національним симфонічним оркестром. До речі, днями вже стартував світовий гастрольний тур цього оркестру: значну частину виступів у західноєвропейських культурних центрах продиригує безпосередньо Зандерлінг. Цей митець— справжня «жива історія». Його батько, видатний диригент ХХ століття Курт Зандерлінг, у 1936 році втік із Німеччини до Радянського Союзу, а в 1960-му повернувся назад до німців, щоб очолити симфонічний оркестр Східного Берліна. Томас Зандерлінг, його син, по суті, — сполучна нитка між поколінням легенд і нинішньої епохи, до якої в нього немає зайвого пієтету.

— Пане Зандерлінгу, із якими оркестрами найбільш вдало складалося ваше співробітництво?

— Пам’ятний спогад — запис симфоній Брамса з Лондонським філармонічним. Ці дні проходили в повному трансі! Брамса цей оркестр розпочинав грати ще з Караяном. Потім був Клемперер. Ця музика жила разом з оркестром і стала його мовою.

Вийшло так, що я зі своїм баченням і слуханням цієї музики потрапив у їхню традицію. Виникла любов — і результати були чудовими. Німецька преса високо оцінила ті записи. Англійські оркестри в принципі не догматичні, вони готові на щось незвичне для них.

Ще один спогад — дебют у Віденській опері з «Чарівною флейтою» Моцарта. Я тоді став «дитям» віденського оркестру. Він мене виховував.

— Будучи представником, мабуть, найвідомішої у світі династії диригентів, чи вважаєте ви себе учнем свого батька?

— Ні. І батько не хотів би цього. Проте з учителями мені дуже поталанило. З раннього дитинства проводив час на репетиціях оркестру Ленінградської філармонії. Більше навіть з матір’ю, ніж із батьком. При тому, що моя мама була фізіотерапевтом, медичним працівником, ніякого стосунку до музики не мала. Навчався в австрійського диригента Ганса Сваровського, який регулярно приїжджав до Берліна. Потім Караян випадково довідався про один мій запис, і мене запросили асистувати йому. Пізніше асистував Леонарду Бернстайну. Батько ж пояснював мені техніку диригування та спілкування з оркестром.

— І що він радив?

— Для початку слід сказати, що правил у диригуванні не існує. Потрібні величезна інтуїція і точне відчуття традицій оркестру — його стану, звичок, знання репертуару. Репетирувати треба принципові речі, а саме: звук, ансамбль, баланс... Ноти оркестр такого рівня, як тут, має вчити сам.

— Одним із головних богів для вас дотепер залишається Шостакович?..

— У 2006 році, коли відзначали 100 років від дня народження Шостаковича, я грав багато його прем’єр, багато записував.

— Якщо ви кажете про прем’єри, виходить, із написаного Шостаковичем ще не все озвучено?

— Так, можете набрати в пошуковику «Дойче Грамофон», «Шостакович» та «Томас Зандерлінг» і побачите. За згодою Ірини Антонівни Шостакович були зроблені англомовні версії кількох циклів романсів — Дмитро Дмитрович завжди просив «мову публіки». Виконувати на Заході ці цикли російською мовою немає сенсу.

— Як ви познайомились із Шостаковичем?

— Дмитро Дмитрович разом з дружиною прийшов на мій дебют у Москві. Зумисне хочу зауважити, що в цій програмі не було жодного його твору. Цей концерт був особливо вдалий. Дмитро Дмитрович підійшов до мене вже в антракті — і я просто завмер. Навколо нього справді була незбагненна містична аура. Вже пізніше, коли ми почали тісно співпрацювати, я помічав, що появу Шостаковича завжди супроводжувала отака підвішена тиша. Причому це було скрізь — у готелях, санаторії, де люди могли не знати, хто такий Шостакович. Неймовірний вплив! Він тоді пішов до іншої кімнати і повернувся з партитурами 13-ї і 14-ї симфоній. Це були неофіційні видання «Музфонду», які не продавалися в магазинах, із дуже теплими дарчими написами. Я запитав: «Дмитро Дмитровичу, можна це грати в Німеччині?» І вже за відповіддю зрозумів, що саме для цього він і підготував ноти. Тоді ж він сказав: «Нехай буде мова публіки», тобто в Німеччині попросив виконувати німецькою мовою. Його дратувало, коли зал, стежачи за перекладом у програмках, дружно перегортав сторінку...

— Шостакович був присутній на прем’єрах своїх симфоній у Німеччині?

— Ні. Та йому надсилали записи, і він відгукнувся про них дуже тепло. Коли він казав: «Спасибі, прекрасне виконання, прекрасне!» — і все, то це ще ні про що не свідчило. Та коли додавав: «Ви знаєте, ось у цьому місці можна було б цезуру трохи довшою» тощо, — це означало, він дуже задоволений. Це означало, що він тебе сприймає всерйоз.

— Що спонукало вашу сім’ю повернутися до Німеччини?

— Там справді була ціла історія... Ще в 1946 році, відразу після закінчення війни, батька запрошували головним диригентом на радіо до Східного Берліна, тоді це була ще радянська зона. Проте за завданням Євгена Мравінського директор Ленінградської філармонії Афанасій Пономарьов зміг організувати все так, щоб батько залишився.

Пономарьов своє рішення аргументував так: «У Євгена Олександровича погано зі здоров’ям. Ми не можемо інакше. Зандерлінг нам потрібний». Загалом, він знав, як це робиться.

Проте ще до смерті Сталіна хтось із чиновників від культури раптом задумав «прибрати» мого батька. І отут його врятував Шостакович. Мравінський із Миколою Черкасовим підготували листа. Шостакович звернувся до референта Сталіна з проханням, щоб листа терміново доставили вождю...

І вже за кордон мого батька пускали лише разом із оркестром. У Москві він міг скільки завгодно виступати з іншими оркестрами, але за кордоном — ні! Тільки якось піаністу Емілю Гілельсу вдалося «пробити» для нього бетховенський цикл у Болгарії. Саме після цих гастролей культурні кола НДР і почали спілкуватися з моїм батьком щодо повернення.

Далі — ще цікавіше. З’ясувалося, що батько офіцера, з яким ми розмовляли, працював валторністом в оркестрі, і він тоді сказав: «Курте Гнатовичу, ви можете бути абсолютно спокійні». Чиновники просто вирішили, що якоїсь формальності треба було б дотриматися. Отакий театр.

Проте ж ми знаємо схожу історію про те, як Олександр Свєшников запрошував на роботу до Московської консерваторії Святослава Ріхтера. Той ніяк не погоджувався, але Свєшников усе-таки вмовив його проводити семінари. Потім дав йому на підпис звичайну заяву «прошу прийняти мене...» і зазначив: «Святослав Теофілович, підпишіть отут». Ріхтер прочитав і обурився: «Як це я «прошу прийняти»? Адже це ви мене просите!». І не підписав.

— Це правда, що ваш батько і нині продовжує вивчати партитури?

— Він мені казав, що проводить час із партитурами. З уже зіграними чи тими, які хотів би зіграти. Наприклад, коли я диригував Шосту симфонію Малера, він ремствував, що не встиг її зі-
грати. Казав, що й у ленінградську, і в східно-берлінську пору потрібно було «виконувати план» певними творами. Адже він не все встиг зіграти, що хотів...

З ДОСЬЄ «ДТ»

Томас Зандерлінг народився в 1942 році в Ленінграді в сім’ї Курта Зандерлінга, диригента Ленінградської філармонії. Після закінчення музичної школи при Ленінградській консерваторії навчався диригування в Берліні. У 24 роки очолив оркестр оперного театру Халле, виступав із Дрезденською державною капелою, лейпцігським оркестром «Гевандхауз». Лауреат призу берлінських критиків за виступи в берлінській Коміше-опер. Здійснив німецькі прем’єри 13-ї та 14-ї симфоній Дмитра Шостаковича, першим записав останній оркестровий твір композитора — Сюїту на вірші Мікеланджело. Працював асистентом Леонарда Бернстайна і Герберта фон Караяна. У 1978—1983 роках виступав диригентом-постановником у Берлінській опері. Томас Зандерлінг — довічний музичний директор симфонічного оркестру міста Осака (Японія), із 2004-го — головний запрошений диригент Національного філармонічного оркестру Росії, заснованого Володимиром Співаковим.