«Нічна варта»: зійде за світогляд

Коли на екрани виходить фільм за добре відомою книжкою, цьому завжди радієш. А якщо додати, що цей фільм — блокбастер, та ще й не голлівудський, залишається тільки кинути все й бігти дивитися. А якщо ти ще й читав цю книжку, то не просто дивитися, а дивитися, як там у них вийшла твоя улюблена танкова атака. Отож, у випадку з «Нічним дозором» Тимура Бекмамбетова/Сергія Лук’яненка цього робити не слід. Не тому навіть, що порівняння виявиться не на користь одного з творів, а просто тому, що надто вже вони різні. Як банківська діяльність і латно-копійна реклама цієї діяльності. Водночас тим, хто не встиг ознайомитися з літературним першоджерелом, варто було видати програмки, як на балетну виставу, адже місцями важко зрозуміти, про що йдеться в кінооповіді. Проте, як і в балетній виставі, сюжет тут — не найголовніше. Адже фільм як цілісність не відбувся. А відбулася сукупність картинок — кліпів, гегів, мікромелодрам, так чи інакше пов’язаних із текстом Лук’яненка. Ці картинки та сюжетики абсолютно самодостатні, і час від часу виникає відчуття, що перед тобою — екран телевізора, який перемикає невидима рука.

Належність каналів цього телевізора вгадується легко: комерційні крутять рекламу, поп-музику, «жахи»; державні — новини, бойовики про будні спецслужб. При цьому програми внаслідок безладного «клацання пультом» перетинаються, що іноді дає справді прикольні мікси. Однак двошаровість фільму простежується досить легко — тут є і відверта агітка, і претензія на «стьоб для втаємничених». Агітка впадає в око першою: борці зі злом, на вивісці яких присутній легковпізнаваний геральдичний двоголовий птах. Звісно, у своїй повсякденній діяльності із забезпечення спокійного сну «любимого города» їм доводиться приймати непопулярні рішення, але ж глядач розуміє, що прості хлопці в потертих спецівках завжди мають рацію. Що мудрий керівник контори «Горсвєт» піклується про всіх і кожного, а якщо навіть і звертає на криву доріжку, то виключно для загального блага. Загалом продюсерська присутність Костянтина Ернста досить відчутна.

Режисер Тимур Бекмамбетов теж усвідомлює державну значущість свого фільму. «Якщо ми задовольнятимемося голлівудською продукцією, у нас постраждає державність, — упевнений він. — Всі імперії... породжують свій кінематограф. Німеччина 30—40-х, СРСР, теперішня Америка — все це великі кінодержави... Нині показова сама сверблячка, що охопила всіх, — створити якусь подобу імперського кіно. Це означає, що країна намагається бачити себе як велику, могутню державу».

Що ж, після загибелі «всеросійського брата» Сергія Бодрова місце героя вакантне. Та й час потребує нової кіноідеології. Бандитська романтика відходить у минуле. Герої-одинаки теж трохи приїлися. Сила стає організованою, і — головне — чітко керованою, а боротьба — вже не проти якихось «поганих хлопців» із кримінальним або партійно-кримінальним минулим. Наша теперішня боротьба — проти Зла як такого. Не більше й не менше. Ні, все-таки дечого нас Голлівуд навчив — нічого дискредитувати країну кінооповідями про корупцію, поганих поліцейських, продажних міністрів. Якщо вже боротися зі злом — то в корені.

Сам Голлівуд і рецепти підказав. Тут тобі і «Зоряні війни», і «Володар перснів», і «Матриця», і «Омен», і «Люди в чорному», і «Люди Х». А також не передбачений літературним першоджерелом Зигмунд Фройд. Ну хіба можна зняти справжній динамічний блокбастер без едипового комплексу? Загалом, в одному фільмі було зібрано риси багатьох найуспішніших голлівудських проектів.

Позиціювання дається вже на початку фільму: сили Світла представлені у вигляді європейського лицарства, сили Темряви — у звірячих шкірах варварів. Світлий Гесер працює з групою товаришів — такий собі начальник опергрупи, «батя», можна сказати. Темний Завулон — одноосібник і, судячи з деяких ознак, припанкований гей. А ось «рядові Темні» — цілком пристойні хлопці. І в цьому, вочевидь, драматизм. Не може світлий маг Антон бачити ворогів у своїх сусідах, які постачають його за необхідності «добривом». «Добриво» — в даному випадку кров, хоча натяк на наркоту досить прозорий. Торговець не може відмовити — по-сусідськи, хоча й розуміє, що перед ним «класовий ворог».

Культ дому та сім’ї — ось чим іще поділився з «Нічною вартою» Голлівуд. У картину було введено епізод із чаклункою, до якої прибіг залишений чоловік, поки його благовірна цілувалася на білому катері з новим залицяльником. Хлопчик Єгор виявився сином головного героя, який ледве не занапастив дитину в утробі матері. За що й був покараний — його син став Темним Іншим. І правильно, чаклунство й аборти — це погано, а дитина має виховуватись обома батьками, інакше її наївністю неодмінно скористаються лихі дядьки.

Між іншим, вийшла справді досить сумна оповідь про співіснування поколінь. Антон Городецький, заглиблений у власні переживання несправедливості світу, його колишня дружина, зайнята роботою, кар’єрою, матеріальним забезпеченням себе й дитини, — дещо безвольне й дезорієнтоване покоління, виховане у глухі часи пізнього застою і перебудови, російського року та «Зоряних війн». І тільки мудре керівництво з боку «старшого товариша», який виховувався трохи раніше і знає, що таке дисципліна, спрямовує Антона в його служінні Світлу. Зайнятість власними справами та переживаннями призводить до того, що батьки «прогавлюють» свого сина, і він стає на бік альтернативної Світлу сили, яка нагадує наркомафію: вампіри у фільмі до болю схожі на наркоманів, а їхні суперники, відповідно, — на співробітників відділу боротьби з усілякою злочинністю.

Але якщо ви не любите кіноідеології з клюквовим присмаком, у фільмі спеціально для вас припасено інший значеннєвий прошарок — повний чорного гумору шарж на реальність із її надокучливою рекламою, численними цитатами та запозиченнями, абсурдизацією. Такий собі sex-drugs-rock’n’roll у супроводі новин Першого каналу.

Звісно, ця двошаровість ставить авторів у дуже зручну ситуацію. З одного боку, вони склепали цілком читабельний соціальний месидж, яким захоплені підлітки. З іншого — у них завжди залишається можливість скинути брови: «Та це ж стьоб! Ви що, не зрозуміли?» Після чого, згідно із законами жанру, співрозмовник похапцем киває і неминуче вимовляє ім’я Тарантіно... Ось так треба працювати — і кози ситі, і сіно ціле. Стьоб, звісно, спрямований на тих, хто розуміє. Тих, хто вловлює в озвучці цитати — приміром, про те, що «вони любили одне одного, хотіли разом у педагогічний вступати» (це про двох вампірів, які ледь не покусали хлопчика). Або стародавній холодильник у рекламному кліпі. Не кажучи вже про «репак» у фіналі фільму, що дає «стислий зміст попередніх серій». Прикольно. Інакше й не скаже про цей фільм покоління телепузиків і геймерів. Адже тут є все, чого душа запрагне, — і серіальне мило, і кліпова манера зйомки, і жмути реклами, розвішані то сям то там, і мультики, і комп’ютерна гра, що проривається в реальність.

Так, кліпи загалом вийшли цілком пристойні. Ось пекучий брюнет і розгублено-втомлена жінка — чи то училка, чи то лікарка з невлаштованим особистим життям — зустрічаються в супермаркеті, й акцент із рекламного слогану (гарний смак... гарний початок) зміщується на значущість зустрічі. Ось мати, змушена залишити хвору дитину на ніч саму, тривожно вдивляється у вікна, перш ніж піти на роботу, і головне в цьому кліпі — її погляд, а не логотип Першого каналу на дверці. Режисер, який займався досі рекламними роликами, робить те, що вміє, при цьому «розкручуючи» товар і як засіб, і як мету реклами. І результат виходить цілком симпатичний — іноді зворушливий, іноді іронічний. І якби йшлося лише про ідеї та якість окремих кліпів, результат можна було б вважати цілком задовільним. Проте кліповість для повноцінного екшену з «насиченою програмою» виявилася не найкращим рішенням.

Понад усе постраждав сюжет. Ні, річ зовсім не в тому, що «у книжці не так» (хоча й це щира правда). Творців фільму можна зрозуміти — вони знімали кіно не для шанувальників творчості Лук’яненка, тому претензій щодо «невідповідності» бути не може. Просто зміст фільму випав з уваги і тих, хто читав книжку, і тим більше тих, хто її не читав. Цікаво, що автором сценарію був сам Лук’яненко, якому, певна річ, не хотілося упускати ключові моменти власного сюжету, але водночас він виявився заручником режисерських рішень.

Залишається сподіватися, що серію буде продовжено. Творцям фільму конче необхідно це зробити — а як інакше прояснити безліч темних плям першого фільму? Цей загадковий «Договір», про який так багато говорять, але не зовсім зрозуміло, у чому полягають його положення. Що це за Сутінки та синій мох? А що ж сталося з велетенською воронкою над Свєтиною головою? Загадкова фраза «батяні» Гесера про те, що проклін треба або перекинути на мага, котрий його наслав, або знищити носія, так і зависла в повітрі — доля Світлани залишилася загадкою для глядача. І воно зрозуміло — важко у двогодинному фільмі провести кілька повноцінних сюжетних ліній. До того ж, якщо цей фільм намагалися ще й по змозі зробити «стра-ашним», страшним у голлівудському розумінні — нашпигувати спецефектами.

А таки був на екрані обіцяний «феєрверк спецефектів». Ось тільки кількість так і не переросла в якість. Широко використовувані тривимірні повністю цифрові моделі техніки і тварин видавалися не завжди і не зовсім природними. Дуже відчувалося, що спецефекти робили люди, пов’язані, швидше, зі світом комп’ютерних ігор, ніж із кіно. Лялька на павучих лапках, звірині маски, характерний рух тонелем метро — все це до болю знайоме аматорові поганяти екраном зелених чоловічків. Але, крім приємної впізнаваності, така графіка привнесла у фільм і деякі мінуси. Наприклад, ворони рухаються чомусь як великі незграбні комахи. Але ж насправді ці птахи, коли грають у сильному вітрі, — видовище, яке приносить море задоволення. Втім, як творці, так і споживачі «справжніх блокбастерів» рідко марнують час на споглядання польоту безмозких ворон...

Склалося враження, що натуралістичність деяких спецефектів — проблема не так технічних можливостей або високих технологій, як смаку режисера. Між іншим, у «Нічній варті» досить примітивна (технічно примітивна) анімація «літопису» про візантійську дівчину, яка приносила нещастя, набагато краща, ніж «небо, повне ворон».

Що у творців фільму справді вийшло, то це атмосфера. Якщо комусь забракнуло присутності Сутінків, то вже на нестачу кумарного мороку скаржитись аж ніяк не доводиться. Брак інформації про події з лишком компенсується відчуттями. Так, це вже зовсім не по-голлівудському — знімати фільм, що є суцільною рефлексією періоду ломки, яка пробивається яскравими рекламними та телевізійними образами, балетом «Спартак» і емблемою однойменного футбольного клубу, піснями зі старих радянських фільмів, державною символікою. Причому все це здається набагато менш реальним, ніж усіляке чортовиння.

Спроба створити щось на кшталт «Хозарського словника», «Майстра і Маргарити» та «Декалогу російського патріота» в одному блокбастері заслуговує на повагу. Щоправда, з першої спроби вийшла каша, причому місцями несмачна. Майстерність окремих акторів і висока якість окремих епізодів не в змозі витягнути весь фільм, який можна розцінювати поки що лише як пошук — і творчий, і продюсерський. «Нічна варта» — приклад фільму, який став «культовим» ще до виходу на екран завдяки масованій рекламі та розігріванню інтересу фанів літературного першоджерела, творчості С.Лук’яненка і фантастики загалом.
І, вочевидь, культовість фільму зіграє на подальше зростання популярності переліченого вище — як свідчить історія «Володаря перснів» і «Гаррі Поттера», популярність книг та прагнення читати в наш час сильно підвищується після виходу чергового культового фільму. Хоча б за це картині «Нічна варта» можна поставити великий плюс.