Ніч у Середзем’ї

Розмови та пересуди навколо «книги Толкієна, дописаної його сином» велися задовго до появи на прилавках «Дітей Хуріна» і не припиняються після її виходу. Фантастична популярність автора, книги якого, за деякими підрахунками, нині продаються чи не найкраще у світі, не залишає байдужими ні читачів, ні критиків. І це при тому, що за життя Джон Рональд Руел Толкієн опублікував не так вже й багато творів — принаймні порівняно із сучасними плодовитими авторами. «Гобіт», «Володар кілець», «Пригоди Тома Бомбаділа», кілька новел — ось і все. Та, як виявилося, у разюче правдоподібного опису Середзем’я є пояснення: це цілісний світ, із власною географією, історією і, головне, культурою — мовами та міфологією. Усе це відкрилося публіці завдяки роботі сина Дж.Р.Р.Толкієна Крістофера, який після смерті батька зайнявся його архівом.

Узявшись за цю роботу, Крістофер Толкієн виявив певну сміливість. Не збентежившись через те, що критики відразу приписали йому прагнення заробляти на імені батька, він систематизував архіви і видав чимало книг, за які йому вдячні шанувальники Середзем’я у всьому світі. Завдяки йому крім «Сильмаріліона», побачили світ 12-томна «Історія Середзем’я», «Незакінчені сказання» і тепер «Діти Хуріна», до створення яких долучився вже й син Крістофера Алан.

Армія шанувальників Толкієна буде нескінченно вдячна Крістоферу за цю нову зустріч із давно відомими героями. Навіть тричі повторена трагічна історія Хуріна та його сім’ї не набридне читачу, відданому справі валарів. «Діти Хуріна» названі «третьою книгою Середзем’я» після «Гобіта» і «Володаря кілець». Та варто було б вважати її «першою», оскільки вона відсилає читача до глибоких і героїчних справ, що становлять історичне підгрунтя подій війни Кільця.

Поява цієї книги, утім, хоч і була із захопленням сприйнята шанувальниками, викликала і деякі пересуди у ЗМІ. Все, починаючи від імені Дж.Р.Р.Толкієна на титулі й закінчуючи прирахуванням книги до «циклу Кільця», було названо «маркетинговими викрутами», спрямованими на вибивання грошей із довірливого читача. Певний сенс у цьому був. По-перше, зв’язок «Дітей Хуріна» із «Володарем кілець» полягає у єдності місця і згадуванні деяких імен, але сюжетних зв’язків немає. Сама історія сім’ї Хуріна вже неодноразово використовувалася і відома читачеві — то чи варто робити з неї окрему книгу? І для кого ця книга — для шанувальників-толкієністів, здатних безтрепетно прочитати «Сильмаріліон», чи для широкої читацької аудиторії? Відповіддю для нас може бути постійне зростання суми зборів, яку оголошує видавництво.

Річ у тім, що не толкієністом єдиним живий бренд. Книги Дж.Р.Р.Толкієна сміливо можна рекомендувати як посібники для студентів і навіть готових спеціалістів із гуманітарних фахів. З чого складається цілісний світ, створення якого — мрія багатьох літераторів, а також ідеологів? Мало намалювати карту і вигадати химерні назви місцевостей і народностей. Звісно, в «далеких-далеких галактиках», де літають на надсвітлових, але стосунки з’ясовують усе одно мечами, є свій шарм. Та галактика ця занадто далека — подробиць не розбереш. Інша річ — світ Середзем’я, в якому, як виявилося, є все, що робить цей світ реальним. Не лише країни та народності, а й мови зі своїми граматичними формами й історією їх становлення. Не лише фрагментарні легенди про події далекого минулого, а й повноцінний епос, що задає закономірності сьогодення. Толкієн не був ані першим, ані останнім письменником, який наслідував Святе Письмо. Та він був одним із небагатьох, хто не зупинявся на запозиченні сюжетів, а з педантичністю оксфордського лінгвіста досягав правдоподібного синтезу форми та стилю. Напевно, це був справжній кайф для філолога — вільно переходити від лаконічного стилю священної оповіді перших частин «Сильмаріліона» до епічного стилю сказання про Хуріна, до лірично-баладної історії кохання Берена та Лутіень, до динамічного опису подій війни Кільця до казкових інтонацій «Гобіта».

Для самого Професора (так толкієністи поміж собою називають Дж.Р.Р.Толкієна), вочевидь, це було щось на кшталт гри. Принаймні він не ставився до результатів своїх гуманітарних експериментів надто серйозно. Інакше його сину залишилося б не вельми багато роботи. Сам Толкієн не поспішав і, здається, не прагнув видавати все, що написав. Та й писав він нерідко на якихось клаптиках, або й узагалі не писав — розповідав дітям у вигляді казок. Та навіть коли писав...

Початкова версія «Дітей Ху­ріна» була створена ще 1918 року — тобто раніше за «Гобіта». По­тім вона неодноразово переписувалася — зокрема у віршах. Принаймні в передмові-виправданні, якою Толкієн-син відкриває книгу, згадується епічна пое­ма — близько чотирьох тисяч рядків гекзаметром. Чудова гімнастика для розуму філолога. Та випробовувати читача таким текстом Толкієн не став. Усі чотири тисячі рядків лягли в архів. Звіс­но, після успіху «Володаря кілець» публіка прожувала б від Толкієна і чотири тисячі рядків гекзаметром. Та чи то планка в Професора виявилася достатньо високою, чи то справді до своїх філологічних експериментів він ставився без особливого пієтету — публікувати «Дітей Хуріна» у вигляді епічної поеми він заборонив.

Саме цією забороною і пов’язаною з нею необхідністю докорінно переробити текст пояснює настільки пізній вихід книги Крістофер Толкієн. Йому довелося зібрати все, що було пов’язане з трагічною історією Ху­ріна та його сім’ї, здійснити літературну обробку твору, при цьому мінімально втрутившись у текст. Автором книги був названий Джон Рональд Руел Толкієн, а Крістофер задовольнився скром­ним званням «редактора». Читачі, яким сюжет відомий із попередніх книг, напевне, погодяться із таким статусом — «від себе» Крістофер нічого не додав. Навпаки, найпалкіші шанувальники творчості Професора навіть звинуватили його в урізанні фрагментів, які увійшли до «Не­завершених сказань», але не вплелися органічно у новоскомпонований літературний текст.

Ті, хто скаже після прочитання «Дітей Хуріна», що це «похмура книга», насправді занадто прикрасять дійсність. Книга не похмура — вона чорна, мов осіння ніч. Сюжет, що починається поразкою і прокльоном, закінчується самогубством і смертю, без надії на світло і спочинок. Події, описані у книзі, відбуваються приблизно за шість тисяч років до описаних у «Гобіті» і «Володарі кілець». Тут також фігурує об’єднана армія ельфів і людей — але все закінчується сумно. Битву з утіленням зла Морготом ця армія програє. Хурін, один із володарів людей, потрапляє у полон, де поводиться гідно та героїчно. Внаслідок Моргот своєю волею одного з первістків творіння (так і напрошується аналогія з Архангелом Сатанаїлом) проклинає Хуріна та його дітей. Слова прокльону визначають логіку сюжету: хоч би що вони робили, все обертається на зло, і навіть смерть не здасться їм порятунком. Уся подальша розповідь — втілення волі Темного Володаря. А сам Хурін, прикутий закляттям до кам’яного крісла, не може ні втекти, ні померти, а тільки дивиться на страшну долю і смерть своїх дітей. Син Хуріна Турин Турамбар стає великим воїном, героєм-змієборцем, лицарем без страху й докору, але все, що він робить, приносить самі лише нещастя — як ворогам, так і друзям. Впродовж усього недовгого життя він не знаходить собі місця під небом і залишає за собою трупи, руїну й розпач. Деякі критики відзначають певну схожість як літературного стилю, так і окремих сюжетних ходів «Дітей Хуріна» із фінським епосом «Калевала». Можна також зазначити, що в порівнянні з «Калева­лою» читаються «Діти Хуріна» набагато комфортніше.

То читати чи ні? Можливо, це книга лише підживить субкультуру «толкієнутих», але не знайде відгуку в серцях ширшого кола читачів? Адже, скажімо, «Сильмаріліон» для непідготовленого читача здається просто неосяжним. «Діти Хуріна» стилістично не нагадують ні «Сильма­ріліон», ні «Володар кілець». Це легенда з характерним для неї трохи монотонним описом героїчних і трагічних подій. Питання про те, чи варто було з уже відомого сюжету робити окрему книгу, ми для себе вирішили позитивно: в історії сім’ї Хуріна є все необхідне, аби вважатися самостійним і закінченим літературним твором.

Як уже встигли відрапортувати ЗМІ, «Діти Хуріна» з перемінним успіхом конкурують на Заході з останньою книгою про Гаррі Поттера, яка, до речі, теж вирізняється невеселим сюжетом. Та порівняння тут, звісно, недоречні. І річ навіть не в тім, що в Роулінг добро, хоч і з великими втратами, перемагає все-таки зло, а в Толкієна «всі померли», а зло залишилося. «Діти Хуріна» — не підлітковий роман, і знайомство з цією книгою в ніжному віці залишить у незмужнілій душі здивування і неприйняття, як примусово-шкільна «Іліада». Ця книга — блискучий доказ того, що Толкієн писав не розважальну «фентезі» (хоч і вважається засновником жанру) і не барвисті дитячі книжечки. «Посмертна» книга — про долю, неминучість смерті, безпросвітність земного буття, підвладного тимчасовому «князю світу». Толкієн послідовно й немилосердно виписує світ, позбавлений надії. Світ, у якому неподільно панує зло, яке перемогло. Світ без спокути. За ступенем безвихідності її можна порівняти з грецькими трагедіями, які спонукали душу шукати прихистку в Бога. Можливо, в цій точці, нарешті, можна примирити Толкієна — «ортодоксального католика» і Толкієна, який «відродив язичництво»?

Хоч би якими були причини успіху «нової книги Толкієна», про нього вже можна говорити, як про доконаний факт. І наш читач незабаром теж матиме можливість одержати уявлення про «Дітей Хуріна». Не минуло й півроку після виходу друком оригіналу, а він уже був опублікований у Польщі. До кінця року видати «Дітей Хуріна» обіцяє одне з російських видавництв. Поспіх пояснити легко: книга, безперечно, продаватиметься. Не виключена також швидка екранізація: «Діти Хуріна» пропонують кінематографу все, що йому до вподоби — динамічний сюжет, драматичні образи, можливість розгулятися у плані спецефектів.

Залишається відкритим питання про український ринок. Поки що жодне з українських видавництв не виявило наміру запропонувати читачам український переклад «Дітей Хуріна». Чи варто дивуватися, якщо в нас лише торік, нарешті, побачив світ повноцінний варіант «Володаря кілець» (видавництво «Астролябія»)? При тому, що російських «офіційних» перекладів трилогії не менш як десяток. З огляду на це доля «Дітей Хуріна» на нашому ринку, загалом, зрозуміла. Ми почекаємо, поки книга вийде друком у Росії, задовольнить охочих в Україні. А тим часом нарікатимемо на «гуманітарну інтервенцію» замість того, щоб спробувати перехопити ініціативу і викинути на ринок спочатку свою продукцію під солідним брендом, а потім показати конкуренту, який спізнився, довгого язика.