Незвичайний концерт. Юрій Шевчук: «Із владою дружити я не збираюся!»

Поділитися
Юрій Юліанович Шевчук 16 травня відзначає ну дуже круглу дату — своє 50-ліття.

Юрій Юліанович Шевчук днями відзначить ну дуже круглу дату — своє 50-ліття. «ДТ» мудрий рокер зізнався, що це «свято зі сльозами на очах» 16 травня він проведе не в Пітері й навіть не в Києві (куди зачастив останнім часом), а в місті Парижі — у колі тамтешніх музикантів, із якими готує новий диск. А ще одну платівку — теж нову, під назвою «ПРЕкрасна любов» — він допіру презентував в Україні в рамках концертного туру (близько 10 міст). Фінальна точка цих «мандрів» — захоплюючий концерт у київському палаці «Україна». І ще одна блага звістка: на базі української компанії «Стар-медіа» Шевчук «озвучує» історію держави російської (у телепроекті за мотивами Карамзіна) — у кількості п’ятсот аніма-серій! Одне слово, на всі руки майстер — філософ, рокер, диктор, шляхетний скандаліст, достойний батько, популярний самітник (зазвичай воліє проводити вільний час під Пітером у селищі Красноє — звідси, до речі, й варіативність назви його альбому).

Сам лідер «ДДТ», налаштовуючись на круглу дату, не те щоб стомився від магії цифри, але, схоже, серйозно гнітиться своєю вимушеною публічністю. Неодноразово мені доводилося спостерігати за ним під час інтерв’ю — завжди він схожий на школяра, який із нетерпінням чекає закінчення уроку: швидше, швидше! Здається, ось зараз продзвенить дзвінок, він зірветься з місця — і втече.

«Політика попсу заохочує»

— Слід гадати, ваш новий альбом «ПРЕкрасна любов» — це подарунок собі любимому до 50-ліття?

— Мені особисто бракує в житті задушевності. Але не в приватному оточенні, а поза ним. Я, як і багато моїх співвітчизників, живу серед гасел, реклами, лементу й крику. А хочеться просто доброго слова про нинішнє життя, про любов. От усі ці пісні з мене якось і виповзли...

— Концерт і альбом відкриває доволі відома ваша пісня «ПРЕкрасна любов»...

— Так, я її раніше співав на концертах. До цієї нової збірки, загалом, увійшли старі пісні — ще вісімдесятих років минулого століття, але є й нові, які я співав тільки друзям на кухні під гітару. Вирішив записати їх якісно й оприлюднити те, що хотілося. Друзі вже давно мене просили це зробити. Записав інакше свою ранню «Осінь». У мене багато різних «осеней» було у вісімдесятих. Тепер мені здається, що оркестр у цій композиції має звучати трохи інакше. Але з такими переробками теж слід працювати обережно. Не полірувати дуже, щоб матеріал живим залишався. Хоча я навіть під час запису змінював слова в текстах — намагався зробити гостріше, точніше. Така от нормальна авторська незадоволеність мене переслідувала. Додав «літератури» й у свої старі пісні. І відразу вислухав усе що завгодно від тих, у кого з цими піснями якось була пов’язана перша шлюбна ніч — дуже давно.

— Виходить, ваша нова платівка — все-таки не вимушений відхід у лірику (мовляв, «тоталітарний режим здолав»), а виключно внутрішній рух душевними лабіринтами?

— У Росії моторошна цензура, і хорошим громадянським пісням немає місця в ефірі. Мене нещодавно запрошували на Перший канал, щоб увічнити в якійсь солодкій програмі свій «круглий» ювілей. Я їм сказав: «Дякую. Ліпше покажіть у цей день ювілейний фільм групи «ДДТ», трансляцію якого ви два роки тому заборонили!» Громадянські спірні теми цензурою не схвалюються. Я це відчуваю. І багато моїх колег це відчувають. Позиція наша ясна. Наприклад, у присвяті Висоцькому я кажу, що «все не так, хлопці» — причому досі, хоч би що там політики нам розповідали. Із владою дружити я не збираюся! Я домігся свободи. І кожен, хто хоч якоїсь свободи домігся, скаже, що це недешево обійшлося. Мені, можливо, й цікаво поговорити з якимось політиком. Але тільки для того, щоб подивитися йому в очі... І не більше. Серйозних стосунків у художника з ними не повинно бути. Це важливо. Тільки тоді можеш продовжувати говорити все що думаєш.

— А вони самі, ці політики, хіба не шукають із вами зустрічі?

— Недавно зателефонував один із них. І запропонував виступити на бенкеті у Кремлі. Я відповів: «Ні, дякую». Егоїзм рятує. Це як інстинкт самозбереження.

— Ну, не дуже-то ви себе бережете. Носитеся з гітарою по гарячих точках, та й із попсою воюєте безперервно.

— Але я не збираюся витрачати все своє життя на цю боротьбу. Ми свою справу вже зробили. Хоча багато небожителів на кшталт Бориса Гребєнщикова чи Артемія Троїцького ще недавно мені казали: «Ну що ти з цією попсою такий зарозумілий!» Може, їм і не видно зі своїх веж (зі слонової кістки), як попсовики калічать нашу молодь. У Москві ще нічого. А в якомусь там Томську, крім «Фабрики зірок» та іншої такої муті, нічого більше не почуєте. Це ж гнітить. Як сказав один священик «нашої ери», битва добра і зла не припиняється! Зовнішні її прояви, звісно, політичні. Адже політика попсу заохочує. Ось вона й розливається солодкою патокою по нашій естраді. Але ж усе має своє коріння, не слід про це забувати. І не буде в мене поблажливого ставлення до зла, яке набуло таких форм. Я завжди це так сприймав і сприйматиму надалі. Згадайте хоча б листування Фейхтвангера воєнних років. Як усі тоді хихикали з Гітлера! А історія вчить — хихикати ж не треба. Треба чітко розуміти суть того, що відбувається. І не бути овочем. І не їсти добрива, які тобі згодовують. Того ж таки Троїцького поп-Москва, напевне, засмоктала. У них там усе зрослося — і рок, і поп. Вони всі в одні клуби ходять, в одних лазнях паряться. І дівчата в них спільні! А коли ти з кимсь випив, тобі вже важко критикувати його. Тому я свідомо уникаю таких речей. І не буваю в їхніх громадських роздягальнях. Тому совість моя чиста. Можу сказати все, що про неї думаю.

«Одного разу
нам видали зарплату банкою спирту...»

— Ви починали у тяжкий час, у тяжкий час продовжуєте співати. І раніше співали не найсолодші для влади пісні, і тепер вас не часто почуєш в офіційних ефірах... А чому, на ваш погляд, нині не з’являються такі яскраві команди, якими свого часу були «Кіно», «Акваріум»? Ваша група «ДДТ»?

— Ми якось під­рахували: останнім часом народилося близько тисячі рок-груп. Але багатьох просто ніхто не знає. Я в попередній свій приїзд до Києва привіз Олегові Карамазову диск. На ньому п’ятдесят композицій, які мені останнім часом сподобалися. Музикантів багато, але в музиці настали тяжкі часи. Немає якісного вибуху. Іде пошук. А доки він іде, як відомо з історії, квітне попса.

Хоча до року молодь небайдужа. Нині спостерігаю цікаву тенденцію. Інтелектуальна частина молоді пішла в чисту поезію. Мені цікаво, як вони слова складають. Багато що викликає в мене повне захоплення. У нас у Пітері з’явилося багато книжкових кав’ярень, куди збирається молодь почитати одне одному свої вірші, і в них справді виходить непогана поезія...

— Але ви ж колись не в кав’ярнях, а більше по кухнях, горищах та підвалах збиралися. То хто тоді допомагав?

— Була одна людина в Уфі, художник на ім’я Євген. Він відкрив для мене футуризм, поезію Бурлюка. Йому показував свою ранню творчість. Ми часто збиралися де випаде, грали для себе, для друзів. Музикою ніхто з нас грошей не заробляв. Я був художником-оформлювачем, сторожем, вантажником, двірником, пожежником. Доца, наш барабанщик, працював фотографом. Вадик крутив кіно на Ізмайлівській площі. Тільки 1989 року, коли вже почали гриміти по всій країні і збирати стадіони, усвідомили, що можемо більше ніде не гарувати. Тоді й позвільнялися зі своїх робіт. Я добре пам’ятаю перший концерт. І люблю про це розповідати. У 1987-му пітерський поїзд вирушив на гастролі в якесь селище Тюменської області. Після концерту нам видали зарплату: трилітрову банку спирту, два сушених лящі й по тридцять сім рублів двадцять шість копійок на рило. Андрій Васильєв, наш гітарист, побачивши ці гроші, заплакав і сказав: «Що я буду з такими великими грішми робити?» Але ми швидко зметикували — благополучно їх пропили. Андрій, до речі, був найстійкіший із нас: він узагалі ніде не працював. Природно, це минуло. Ми як почали на сцені трудитися, так це й стало основною статтею нашого прибутку. Тепер наші трудові книжки порошаться у сейфі групи.

— У вас тепер є своя студія. Пам’ятаючи, як важко було «ДДТ» прорватися на сцену, чи допомагаєте молодим?

— У нас студія не дуже дорога. На ній можна добре записатися, але «зводитися» не вистачає «заліза». Ми самі по це приїжджаємо в Київ, до Сергія Круценка. Коли працюєш над одним альбомом, непогано мати «добрі вуха» і об’єктивний погляд збоку. Треба змінювати стіни, повітря, краєвид із вікна. У себе ми багатьох приймаємо й пишемо альтернативний рок. Правда, у нас немає таких фінансових потоків, ми не продюсерська фірма, щоб допомогти всім початківцям. Але якщо це талановита рок-група, тоді, звісно, допоможемо. Справжніх талантів не такі вже й розсипи. Розумію, багато хто не повірить, але ми живемо набагато скромніше від наших колег-музикантів, оскільки менше, ніж інші, гастролюємо. Диски нічого особливого не приносять, з огляду на теперішнє піратство. Концертів даємо мало. Принципово не виступаємо з однією й тією ж програмою в одному й тому ж місті. Тому не соромно перед самими собою.

Необхідний відступ. Свій київський «кухонний концерт» Шевчук, порушивши традицію, дав не в Палаці спорту, а в «Україні» — так би мовити, першому залі країни. Хоча ще торік квиток на «ДДТ» у «спортзал» коштував від 70 гривень і підлітки товпилися на льодовому полі, стоячи зустрічали, підспівували, підтримували ритм високо піднятими в руках вогниками запальничок і екранами мобільних телефонів. Цього разу ціна найдешевшого квитка зросла вдвічі. Але шанувальники «ДДТ» однак переповнили зал. Дехто спеціально для цього приїхав у столицю з інших українських міст. Атмосфера від зміни стін не змінилася. Шевчука викликали на сцену з такою регулярністю, як Діда Мороза на дитячому ранку. І головний герой з’явився... Не у футболці і не в майці. У нього був вигляд відвідувача дорогого ресторану, який засидівся допізна: біла сорочка трохи розстебнута, манжет сорочки трохи підсмикнутий, строгі штани створювали враження, що були на ньому піджак і галстук, але вони йому за вечір набридли. У цьому образі Шевчука вже передбачалася якась бардівська відвертість. І він нею по-своєму вразив: вишуканістю різдвяного романсу, зрозумілими, але не заяложеними порівняннями в переспівах Висоцького, особливо циганочкою, де здалося, що біль минулий перелився в біль нинішній. Навіть доторк Шевчука до шансону тільки додав шляхетності цьому жанру. А несподіваний джазовий програш в одній із пісень продемонстрував віртуозність музикантів. Його не відпускали. І тільки на біс він заспівав знайомий рок залу, що стояв і тріумфував.

«Текстам треба робити УЗД»

— Юрію Юліановичу, спостерігаючи, як ви входите в раж на сцені й запалюєте інших, важко повірити в те, що ви зазвичай кажете журналістам: буцімто ваше улюблене місце в Пітері — це канапа.

— Є кілька старих пісень, які досі співаю: «Дощ», «Осінь», «Не стріляй», «Вітер». Кілька зі старих, що вижили. І радію, коли нинішня молодь із задоволенням їх підспівує. Безперечно, мене це гріє: мовляв, не газета ти, Юрію Юліановичу, а є ще клаптики лірики, якими не витерлися.

Я не кокетую, але чим стаю старшим, тим більше мене гріє робота за письмовим столом. При комусь не пишеться. А якісь думки можуть застрягнути в пам’яті, треба встигати їх записувати. У суєті доводиться це робити, на чому трапиться: на клаптиках паперу, на серветках пишу. Приїжджаю до себе в село. Вивалюю в тиші на стіл. У розслабленні спливе якийсь рядок, і крутиш його, як скульптор. Від цього таку насолоду отримуєш. Кожен художник мене зрозуміє.

— Ви на концертах читаєте якісь уривки, невідомі публіці вірші. А чому не видаєте все це?

— Та тому, що я себе чистим поетом не вважаю. З цього приводу жодних ілюзій ніколи не мав. Я пишу пісні. Це моя робота. Покликання, якщо хочете. Одного разу видав маленьку книжечку. Тепер призбиралося речей із п’ятдесят. За них не соромно. Вони могли б стати такою книжкою. Але над ними ще треба попрацювати. Текст має полежати дев’ять місяців. Йому треба робити УЗД і визначати, якої він статі.

— А як ви відрізняєте текст пісенний від вірша? І що приходить раніше — музика чи рима?

— Текст, якому не потрібна музика, можна вважати віршами. Жарт... Пісенний текст дуже своєрідний, такий, що рука сама тягнеться по гітару. Не важливо, що прийшло раніше. Буває слово, буває мотив. Важливо, щоб «шлюб» у них був рівний. А це не завжди виходить. Щось виявляється слабшим, щось сильнішим.

— Ви сам собі композитор, автор і виконавець. Навіщо вам потрібна велика група?

— Якби я цього не потребував, працював би з комп’ютером. Тепер «ДДТ» — це п’ятнадцять чоловік: і техніки, і служби, і музиканти. Маленький театр. Колись — до дефолту — ми так і називалися. Потім усе впало, і нас стало менше. У нас чудова група. Є хлопці з композиторським талантом. Для мене дуже важливо, коли йде колективна творчість, щоб вона задовольняла всіх.

Із досьє

Юрій Шевчук — поет, композитор, співак, художник, лідер «ДДТ».
Народився 16 травня 1957 р. в селищі Ягідне Магаданської області. 1964 року його сім’я переїжджає в Нальчик, а 1970-го — в Уфу. Закінчивши школу 1975 року, Юрій вступає на художньо-графічний факультет Уфимського педагогічного інституту. В 1980-му він створює «ДДТ».
Протягом останніх років їздить місцями бойових дій: Чечня, Таджикистан (1996), Косово (1999, 2000), Афганістан (2002). Крім того, «ДДТ» бере участь у благодійних акціях та концертах.
Юрій Шевчук зіграв головну роль у фільмі Сергія Сельянова «Духів день» (1992) і в картині І.Мозжухіна «Вовочка». Автор десятків дуже відомих пісень.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі