НЕЮНАЦЬКЕ КІНО

Категорія «студентське кіно», мабуть, найцікавіша тема для аналізу, особливо, якщо спробувати позначити контекст, на тлі якого розвивається наш вітчизняний кінематограф. Адже крізь призму учнівських робіт майбутніх творців великого кіно видно все це майбутнє без прикрас і хибних викривлень. Це вже потім стане зрозуміло, хто сильніший, коли «він» виживе в божевільному світі кіноіндустрії. А потім ми зрозуміємо, хто справді талановитий, а хто просто пробивний ремісник, для кого кіно хобі, модна богемна професія, а для кого — сенс життя. У кого були хороші вчителі, школа, а кого просто клонували із себе такого любого, ніким не зрозумілого й не визнаного...

Саме проблема учнів і вчителів, тема фахової школи стала актуальною для нашого студентського кіно на останніх фестивалях. Особливо на тлі студентських робіт з інших країн.

Отже, було показано майже 30 фільмів: ігрових, документальних, анімаційних. З них: 5 польських, 6 німецьких, 3 українські, 3 російські, 3 словацькі, 2 швейцарські, 2 англійські, по одній ізраїльській, румунській, македонській, болгарській і фінській роботі. Деякі фільми, якщо не копродукція, то зняті студентами західних кіношкіл — колишніми нашими російськими, українськими й т.п. співвітчизниками. Ці фільми наочно показали, що немає безнадійних студентів, є хороші чи не дуже хороші вчителі або школи. Це не якесь виняткове кіно, але воно передусім професійне, вилизане стилістично, культурне, цікаве не лише родичам і однокурсникам, а й широкому колу глядачів: «Порох» Мішеля Боганіма, Великобританія/Україна (диплом «За артистичність документа») й «Завмри, відімри» Єви Нойман (Німеччина).

Традиційно країни Східної Європи заклопотані соціальними проблемами, поглибленими побутовими й етнічними конфліктами: «Вета» Теонт Стругар-Мітєвської, Македонія (диплом «За екранне передчуття громадянської війни»); «Чоловіча справа» Славоміра Фабіцкі, Польща (Гран-прі «Скіфський олень» і грошова премія $5000, приз глядацьких симпатій, приз міжнародного журі кіноклубів); «Вівторок» Міхала Газди, Польща та ін. Захід хвилює філософія буття й питання «бути чи не бути?»: блискучий психологічний «Берег мертвих» Іва Пулікена, Швейцарія (спеціальний приз журі, який присудили вперше поза регламентом); «Поштовх» Єяла Села, Ізраїль; «Курвіца» Денієла Хартлауба, Німеччина/США; «Як летить час» Сігруна Кьолера/Вілтруда Баєра, Німеччина (приз — плівка компанії «Істмен Кодак» на $2000 за найкращий студентський фільм). Україна також традиційна у виборі своїх тем: «живописання» побуту на межі з чорнухою; заслинений до дір «псевдопатріотизм»; «кінокапусники» сумнівного смаку, які прекрасно дивляться десь на факультетному міжсобойчику з приколами, смішними лише для однокурсників.

Узагалі, загальна тенденція в тому, що практично немає кіно з нормальними молодіжними проблемами, які хвилювали конкурсантів «Молодості» ще зо два роки тому. Лише кілька фільмів цілком відповідають «студентству» авторів: «До запитання» Ганни Мелікян, Росія; «Люсі Хлоп Хлоп» Андрія Паутова, Болгарія (диплом «За дотепний вихід із безбюджетної безвиході») й анімаційний фільм «Сусіди» Степана Бірюкова (диплом «За вдале поєднання лірики й іронії»). Інше кіно у своєму загалі безпросвітне, похмуре, депресивне, якесь не юнацьке. Сучасна молодь живе дуже дорослими проблемами. Набагато дорослішими, ніж самі дорослі, котрі відмовляються помічати, в якій катастрофічній депресії перебувають так звані студенти — 20-річні старі, — саме такі майже всі автори представлених у конкурсі нинішньої «Молодості» робіт, навіть анімаційних. У цьому вини студентів немає.

Власне, як і вини у фаховій безпорадності, з якою зроблені українські фільми... Другий рік підряд, уважно переглядаючи роботи Віри Яковенко, Володимира Дощука, Марини Кондратьєвої (цього разу її робота в категорії короткометражних фільмів), а також Сергія Шахворостова, котрий примкнув до них цього року, доводиться констатувати: ніякого фахового зростання не сталося. Усе лише погіршилося. Неграмотні тексти (наголоси, культура мовлення), жахлива недбалість у кадрі, цілковита відсутність почуття композиції, стилю, жанру. Не кажучи вже про самі вимучені «історії», бідність фантазії, відсутність чіткої ідеї і, на жаль, явна відсутність таланту.

Ну, ясна річ, грошей немає, техніки немає, ідей немає, моральних сил також немає. Але де ж тоді горезвісна школа? Де культура зйомок, де ремесло? Адже натаскати в елементарних практичних речах за п’ять років можна?! На жаль, як справедливо сказали одному з авторів фільму на прес-конференції, — «Вас жорстоко обдурили». Обдурили в тому, що дали професію, обдурили в тому, що є талант, обдурили в тому, що це сучасно. Не дивно, бо, слухаючи на «Молодості» розмови деяких педагогів, котрі страждають непомірним апломбом, але не вміють навіть грамотно висловити свою думку, починаєш розуміти, чому наші студенти настільки безпорадні у своїх спробах створити щось, що претендує на поняття «добротна робота». Їх елементарно не навчили. Зате навчили огризатися на будь-яку критику, говорити шаблонами «Ви не туди дивилися», «Ви нічого не зрозуміли», і взагалі, мовляв, усі ідіоти, а я не зрозумілий іншими геній (так навіть пишуть у резюме для буклету), котрий брав участь у величезній кількості зарубіжних фестивалів і консультувався «не лише в Києві». Але ж за кордоном наше кіно найчастіше заохочувально гладять по голівці лише тому, що ми для них, як колись були Корея, Китай або Іран, Ірак. Мовляв, ось похвалимо, і через два-три роки в них там бум кіномистецтва розпочнеться, як це і сталося зі згаданими вище країнами. Але без копіткої та чесної стосовно студентів роботи на рівні навчання бум не розпочнеться. І якщо гроші на своє кіно студенти вже навчилися добувати (як, приміром, автори патріотичного українського фільму «Віз»), то знімають вони його як навчили — на примітивному рівні ПТУ. І бідні студенти, котрим усе-таки дісталися певні гроші, пафосно повідомляють, що не взяли безплатно інститутську плівку, бо вона 85—90-го рр., а купили нову, на свої гроші, чесно зароблені в комерційній фірмі. І що завдяки цим грошам вони зняли російською мовою, а не українською, як належить. Дійсно, у «Возі» мова краща, ніж у колег-студентів, змушених (!) знімати (чи потім озвучувати) українською, якої також не навчили ані акторів, ані авторів сценарію, ані самих режисерів. Зате навчили за своєю подобою створювати клани. Нехай поки що на рівні однокурсників. Тому за результатами студентських симпатій, що вивішуються в Будинку кіно, фільм молодшого Олексія Германа «Дурники», можливо, не нове слово в кінематографі, але щирий і професійний — одержує 3 бали, а українське кіно — 4 і 5 балів. Клан однокурсників створює потрібну реакцію в залі, у кулуарах. Потім, ставши метрами, буде, як і вчителі, «знімати» гроші, призначені на дебюти талановитих студентів, для своїх виплеканих «невизнаних геніїв» або власних дружин. Про це з гіркотою кажуть самі студенти, дізнавшись, які гроші, приміром, виділяються в тій самій Росії на дебюти, причому, хоч як це дивно, тим, хто все-таки має відношення до кіно, а не навпаки.

На жаль, усі ці міркування — голос волаючого в пустелі, бо наші студенти навіть не завжди спромагалися дивитися фільми своїх колег з інших країн, аби усвідомити та знайти своє місце в цьому «контексті». І не соромляться про це вікрито заявляти. Тим більше що на «круглому столі» «Українське молоде кіно та світові тенденції», певне, у тих самих педагогічних цілях було констатовано — не все так жахливо погано. Що ж, кінознавцям і теоретикам видніше. Я простий глядач, хочу бачити на екрані історію, показану професійно, чесно, емоційно, доступними молодому кіно засобами з усіма знижками на безгрішшя. Поки що цього не трапилося, незважаючи на всі заяви та «круглі столи». Але треба дерзати і ставитися до цих, усе-таки знятих, фільмів як до перегною, на якому згодом виросте, не без допомоги вчителів і школи (!), хороше українське кіно. Звісно, це звучить грубо та принизливо, але ж поки що й наші метри не сяють роботами такого рівня, як, приміром, у поляків — Кавалеровича, Гофмана, Зануссі чи італійського режисера Етторе Сколи, котрий декларує культуру на екрані в усіх її проявах. І річ не лише в грошах. До речі, той самий Гофман сказав, що не викладає й ніколи не викладатиме, бо переконаний, що навчатися треба на практиці. І запрошує всіх бажаючих попрацювати (повчитися) на виробництві фільму.