Неймовірні пригоди французького режисера на Західній Україні

14 вересня, 2019, 20:53 Роздрукувати Bипуск № 34, 14 вересня-20 вересня 2019р.
Відправити
Відправити

Не так давно французький театральний режисер Жуль Одрі став головним режисером Івано-Франківського національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка.

Неймовірні пригоди французького режисера на Західній Україні

До цього він гучно заявив про себе в столиці України, коли на запрошення Стаса Жиркова поставив у "Золотих Воротах" спектакль про Сталіна та його поплічників "Сьогодні вечері не буде". Згодом Жуль ризикнув закандидувати на конкурсі головного режисера одного з найпопулярніших українських театрів, який магнітом притягує театралів на Захід України.

…Він приїхав до Івано-Франківська з двома валізами: у тій, що більша, - книжки. Жуль вивчає українську мову, відвідує бібліотеку іноземних мов, живе в театрі й щодня має тренажі з акторами.

В інтерв'ю для DT.UA мсьє Одрі розповів про пошуки балансу, шарм і дух Франківська, про традиції, а також про режисерів, які його вражають…

- Жуль, що найдорожче ти залишив у Парижі і що найцінніше знайшов в Україні?

- Там я залишив кохану жінку, а тут знайшов театр, який полюбив. Віднайти зараз баланс між цими двома речами мені дуже важко. Та я щасливий, хоч і відчуваю меланхолію. А ще знайшов тут дорогоцінну й дуже сильну художню мову. Вивчаю й українську - і це для мене дуже важко, особливо ваші закінчення. У мене перехідний період між двома мовами, двома країнами і двома культурами. Я в пошуках балансу.

- Який театральний напрям найпопулярніший у Франції?

- Останніми десятиліттями у Франції основний напрям - це відхід від автора: режисери пишуть власні тексти або роблять варіації на теми автора. Нині є тенденція не використовувати у постдраматичному театрі авторських історій. Тому популярний напрям - коли не застосовується четверта стіна, немає персонажів, немає конкретної історії-фабули і навіть автора. На останньому фестивалі в Авіньйоні вистави на головних сценах були зроблені так, що актори прямо спілкувалися з публікою. Це було замішано на документальному й постдраматичному театрі - нема тексту, нема персонажів, нема четвертої стіни і нема фабули.

- А якщо публіка до цього не готова?

- Думаю, якщо це відбувається, то публіка цього хоче. Є багато пропозицій про імерсивний театр. Ось, наприклад, був чоловік, який поставив "Гамлета". Усе дійство відбувалося на покинутому занедбаному заводі, і публіка разом з акторами пересувалася цим заводом. Публіка має камери і може робити свій власний кадр. Багато артистів рухаються в напрямку імерсивного театру. Гадаю, імерсивний театр - це хороший баланс між театром і кіно. Якимось чином, коли ти твориш імерсивний театр, ти втрачаєш архітектуру театру. І коли ти з боку публіки, то забуваєш, що ти в театрі, втрачаєш це відчуття… Це як із кіно, коли забуваєш, що дивишся фільм, бо занурюєшся в нього. Думаю, в Україні це може відбутися за рахунок молоді, котра більше пов'язана з кіно.

- А як ти ставишся до бульварного театру?

- Люблю такий театр. Дуже чудова тут техніка в акторів, це класний технічний театр. Бульвар, водевіль - він дуже простий і мені близький. Тут цікава гра акторів і цікавий репертуар.

- Чому ти погодився ставити в Києві про Сталіна?

- Я прочитав 2013 року статтю про те, що Путін перед чемпіонатом світу з футболу хоче перейменувати Волгоград на Сталінград. Мене це шокувало, бо сталінський період був дуже тяжким. Я не міг зрозуміти, навіщо Путіну реабілітувати образ тирана Сталіна. І того ж вечора пішов до бібліотеки, узяв книжку "Сьогодні вечері не буде", яка дала відповіді на багато запитань. Я запропонував цю річ для роботи в лабораторії, щоб отримати ще більше відповідей. І зробив цю виставу, щоб зрозуміти уроки сталінізму.

- Чи цікавить когось тема Сталіна в Парижі?

- У Парижі зовсім інша вистава. Бо сучасна французька публіка ніяк не пов'язана з історією про Сталіна. Тут сама тема важливіша, ніж історія. Тому це, скоріше, про фінансову владу, бо наш президент - банкір. Публіка сама вирішує: яку виставу вона дивиться - історію про Сталіна чи розповідь про механізм влади. Так часто буває.

Моя перша вистава - "Гамлет". Її прем'єра спочатку відбулася в Таллінні, а вже потім у Парижі. І це були дві різні вистави: якщо для режисера - одна, то для публіки - різні. У деяких країнах виносити на обговорення тему сексу важче, ніж в інших. Скажімо, Франція більш відкрита до неї, ніж інші країни. А от для Естонії ця тема мала табу. Тому, наприклад, стосунки Клавдія і Гертруди були ясніше сприйняті у Франції, ніж в Естонії. Публіка сама вирішує, на чому концентруватися.

- Цікаво, а як ти облаштував свій побут в Україні?

- Поки що не облаштував. Я відчуваю, що мені тут завжди буде некомфортно. Але я думаю, що це добре. Бо як європеєць, я звик до комфорту, я зростав у комфорті, а тут я практикуватимуся у прийнятті некомфорту. Я кажу не про матеріальні речі. Матеріально я маю все. Франківськ - це місто, яке по-епікурейськи наповнене прекрасними речами. Я кажу про душевний некомфорт, про той хаос… Якщо я виживу тут, то зможу вижити в будь-якій ментально божевільній ситуації. Бо тут я почуваюся спортсменом, який пішов тренуватися високо в гори, де немає кисню, де екстремальні умови, і думаю, що коли спущуся вниз, то відчую себе вільним. Але ж ні! Я вільний, певно, я хотів сказати, що відчую довершеність. Я був у горах, був у Карпатах. Там пречудесно.

- Чи не складно двом режисерам творчо керувати одним театром?

- Ми з художнім керівником театру - Ростиславом Держипільським - абсолютно різні і водночас доповнюємо один одного. Як на мене, в Ростислава діонісійський характер, а в мене - аполонічний. Мені здається, Ростислав надзвичайно сильно пов'язаний з якимсь космічним типом роботи, шалено вільним. А я більш сталий, постійний і прагматично налаштований. Ростислав дуже багато мене вчить. Тепер мені трохи важко, бо розпочинається сезон… І мені непросто уявити, як ця велика будова, цей театральний механізм працює. Тому я почуваюся одночасно і натхненним, і загубленим. Але знаю: все буде добре.

- А чи цікавий образ Калігули сучасному глядачеві?

- Вистава "Калігула" - це провокація. Думаю, досить важка для публіки. І те, що я хотів, - це не робити виставу саме про тирана. Проте вважаю, що публіка все ж таки має відчути насильство - тією мірою, якою відчув його я, коли читав "Калігулу" Камю. Мене це мучило як жахіття, тому я й зробив цю постановку. Це наче кошмар, що наснився вам уночі… І, прокинувшись, ви мусите про нього комусь розповісти, інакше він переслідуватиме вас.

- Яку п'єсу ти хотів би поставити в Парижі, але ще не поставив?

- Я дуже люблю працювати над п'єсами Гарольда Пінтера, і мені хотілося б попрацювати зі своїми колегами у Франції - наприклад, з Анн-Софі Льомбард. Є ще одна історія, вона мені подобається, - це російський автор Іван Тургенєв, який писав про нігілізм. Я хочу це поставити. І, безумовно, Шекспір. Є багато-багато авторів і є час, бо попереду в мене все життя, яке я хочу присвятити театральним постановкам. А сьогодні я більше концентруюся на тому, що ставитиму тут, в Україні, а не на тому, що хотів би ставити в Парижі.

В Івано-Франківську хочу зробити щось психологічне саме на малій сцені, де буде задіяно не більше семи акторів. Можливо, це буде вистава із простішими конфліктами, коли публіка почуватиметься ближче до пропонованої історії. Я приїхав сюди з французьким автором і своїм концептом, але тепер хочу прислухатися до оточення, до міста, до акторів - і, відштовхуючись від цього, надихнутися і віднайти діалог і розпочати його. Для точного відчуття атмосфери міста читаю роман Софії Андрухович "Фелікс Австрія".

- Які сучасні світові режисери вражають тебе?

- Томас Остермаєр, Іво ван Хове, Омар Поррас, Еймунтас Някрошюс - його виставу я вперше побачив не по ТБ, а тут, в Івано-Франківську на фестивалі Porto Franko. Також Кіріл Сєрєбрєнніков... Та мені потрібен час, щоб розібратися, хто в Україні з режисерів цікавий, бо я працюю над виставами і не встигаю.

- І скільки триватиме твій роман з Україною?

- Так довго, як довго ми будемо любити одне одного.

- У Івано-Франківському національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка є вистава про зірку Парижа початку XX століття Амедео Модільяні. Які враження й побоювання є в тебе щодо вистави, адже матеріал близький?

- Я знаю всі місця, де відбувалися події, про які йдеться у виставі. Свого часу я водив у "Ротонду" Ростислава Держипільського - режисера-постановника ескізу на тему долі "Модільяні. Я пройшов мостом, якого не існує" і Олексія Гнатковського, який зіграв Модільяні. Але я не знав про психіатричну історію, про яку йдеться у постановці. Це все було дивно, бо вистава близька мені - місце дії, персонажі, а тут виявилося, що я багато чого не знав. Та головне, що це була одна з перших вистав у Франківську, на якій я познайомився із цією крутою трупою, а також відкрив дещо невідоме в сюжеті з уже відомою мені фабулою. І до певної міри це все було для мене як сон: я чув музику, яку вже чув, але грали її музиканти, яких я не знав…

Форма цієї вистави була дуже кінематографічна, тому що в процесі дійства акторам вдалося прямо спілкуватися з глядачем, творити кадр, певну рамку - тобто збалансувати космічну режисуру, і це було для мене як сон і пробудження. Вона стала для мене найкращим способом поєднатися з Україною - наче лист-запрошення: "У театрі, де ти працюватимеш, ми робимо виставу про Модільяні".

- Що відрізняє французьких та українських акторів?

- Це запитання… (Жуль переходить на українську. - Авт.) Коли я відповім на нього, то багато хто з французьких акторів напише у FB: "А що, я - не прекрасний актор?" Немає різниці між французькими й українськими акторами, різниця є тільки в тому, як вони працюють у своїх країнах, і в економічній системі. Це просто як дві планети. В Україні є трупа, у Франції цього немає. Там актор вільний - дуже-дуже вільний… Не в тому сенсі, що він не має рамок для творчості, а в тому, що він завжди в пошуках роботи. Актори у Франції чекають на роботу, вони мають бажання працювати, але в них немає такої можливості. Актори ж в Україні мають таку саму волю до роботи, але інколи почуваються занадто безпечно й комфортно, забуваючи про те, що їхня робота - це мистецтво, і треба постійно щось відкривати в собі заново. Я хочу зробити двотижневу лабораторію, де буде 12 українських акторів і 12 із Франції. Ці 24 актори працюватимуть разом, і ми поставимо… Шекспіра. Може, тоді й поговоримо про різницю?

- Яка в тебе улюблена страва в Україні?

- Я вже сказав, що Франківськ - дуже епікурейське місто… Вже маю тут улюблені заклади. А зі страв люблю борщ і вареники, з напоїв - квас.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК