Невдалий колір крові

Повідомлення про завершення виставки World Press Photo 2006 організатори наклеїли на обличчя нещасної молодої жінки з Нігеру, котра очікує разом зі своїм голодним дитям своєї черги в центрі соціальної допомоги. Звичайно, ця наліпка була не на живій людині, а на великому інформаційному плакаті. Проте це викликає невимовно гіркі почуття — дарма канадський репортер Фінбарр О’Рейлі добирався за півсвіту до далекої Африки, дарма відшукав своїм об’єктивом ці очі, сповнені вселенською печаллю…

World Press Photo — конкурс специфічний, основа в ньому фоторепортерська, тобто він розрахований не на рафінований постановочний естетизм, а на віддзеркалення, бажано абсолютно реалістичне, навколишнього світу.

Георг Форстер, корабельний лікар трагічно славетної експедиції капітана Кука, після споглядання голови новозеландського юнака, купленої у людожерів за іржавий цвях заради поповнення анатомічної колекції Лондонського музею, доходить невтішного висновку: «Ми самі зовсім не канібали, проте не бачимо нічого неприродного чи жахливого в тому, що затіваємо бойовиська і скручуємо шиї тисячам людей просто заради того, щоб задовольнити марнославство князя чи примху його коханки».

Минули століття — принципи «цивілізації» здобули визнання у світі. Можна бути майже певним: призова фотографія — голова жертви гватемальських кримінальних «розбірок» — не стане чиїмось обідом. Гріх підозрювати репортерів, котрі, ризикуючи життям, кидаються в пекло міжлюдських конфліктів чи фіксують наслідки природних катастроф, у кон’юнктурщині. Але, як на мій погляд, у багатьох призових роботах нинішньої фотовиставки використано не дуже чесні прийоми впливу на публіку та журі. Значна частина фоторобіт могла б стати частиною судового досьє з розслідування злочинів проти людства, але виставляти їх на перші шпальти, а надто на конкурси, мабуть, гріх. І чому людська кров має такий яскравий колір! Якби вона була прозора чи зелена, як у якихось хробаків, — більшість конкурсантів не пройшли б відбір. Я майже певен, що чудова арктична фотографія американця Тода Хейслера — скелі, лід, вода, білий ведмідь — не отримала б нагороди, якби не кривавий акцент і розтерзане тіло тюленя, який, на свою біду (чи на чиюсь світову славу), теж має червону кров.

Прикро, що Східна Європа фігурує на виставці суто в руслі прямолінійних стереотипів: психічно хворі білоруські діти (хіба можуть за диктатури народжуватися здорові?), учениці кишинівської балетної школи (зачовгана підлога, обідрані стіни — так скрізь у бідній Молдові?), ноги українського п’янички, котрий, не втримавши рівноваги, падає з горбка (слов’янська цивілізація виключно алкогольна?).

Усі учасники виставки World Press Photo, без сумніву, майстри своєї справи. Глибоко психологічні чорно-білі портрети американських солдатів — сумних і веселих, в амуніції і без — більше говорять про війну, ніж тиражовані кольорові репортажі з іракської м’ясорубки. Зламані пальми, спокійне море, кокосовий горіх серед різного мотлоху на піщаному березі (фото Массімо Мастрочі, Італія) говорять про трагедію після цунамі в Індонезії більше, ніж гектари руїн, хоча фотограф міг розвернутися на 180° і видати світові тисячократно жахливіші фото. Найбільше мені сподобалася серія світлин (автор Кар’єн Доддс, Великобританія), на яких відображене життя екзотичних кажанів. Чому? У цих милих створінь незакривавлені зуби!