Нетеперішній час Бернарда Вербера

Давним-давно, коли ще дерева були маленькими, я займався літературознавством. І навіть належав до міжнародного Science Fiction Research Assotiation. По­ки наукова фантастика тихо не сконала як жанр, за термінологією лікарів, «випрацювавши свій генетичний код». І хоча її реінкарнація відбулася в кіно та комп’ютерних іграх, але літературна мода на «магічний реа­лізм» латиноамериканського розливу і «правду життя» перебудов­но-пострадянського штибу на три­валий час сформувала і споживчий попит, і видавничий бум.

Потім якось раптово з’явилося нове покоління читачів. Але замість очікуваної полеміки з поколінням попереднім воно не просто створило власну культуру споживання. Воно створило окремі «неполіткошерні» продукти для цьо­го споживання. Включаючи літературні. Так само, як варвари, кот­рі взяли Рим, будували свої жит­ла за міською межею, викорис­товуючи мармур, обдертий із захоплених споруд. Занадто дивовижними й непотрібними здавалися їм римські апартаменти. Але це римлянам вони здавалися варварами, а вони були самісінькими як не є готами. І їхні нащадки посилалися на Священну Римську імперію, як на свідчення легітимності власних правителів.

Такими є Уельбек і Бегбедер, такий і Вербер. Цей модний французький письменник, який водночас чимось скидається на Яценюка, Кіссінджера і Берію, каже, що почав писати у віці семи років. Самопіар для його покоління річ не огудна і навіть природна. Він народився 1961 року, а отже, уникнув потужного впливу французько-маоїстської «соціалки» кінця 60-х, на яку перехворіли з більш-менш тяжкими наслідками всі літератори старшого покоління. Він вивчав право і криміналістику, натхнений любов’ю до детективів. Але початок журналістської кар’єри збігся з новим інтересом — науковою фантастикою англійської школи, що містила в собі й елементи пригодницького роману, і філософського есею.

Вербер, не будучи фаховим ученим, однак набув неабияких, хоча й не фундаментальних, наукових пізнань у різних галузях науки, сім років працюючи в журналі «Нувель обсерватер». (Це щось на кшталт наших колиш­ніх журналів «Наука и жизнь» та «Знание-сила».) 1983 року здобув премію фонду News як найкращий молодий репортер за репортаж про певний вид мурах, що живе на Березі Слонової Кістки. Має також освіту сценариста.

Він написав багато — фантастичну трилогію про розум мурах, дилогію про загробне життя, антропологічний детектив, «Енци­кло­педію відносного й абсолютного знання», у якій наукові відомості змішуються з вигадкою, фізика з метафізикою, математика з містикою. Втім, така суміш — фірмовий стиль Вербера.

Його страшенно люблять шанувальники і тихо ненавидять літературні критики. І хоча книжка «День мурах» перекладена 33 мовами, видавництва відмовляли йому в ній шість років. Є навіть комп’ютерна гра за цією трилогією. Він навмисно приурочує публікації до 1 жовтня — періоду присудження більшості престижних французьких премій, яких йому не присуджують, хоча книжки розходяться сотнями тисяч примірників.

Книжки у нього із загадкою. Захоплюючі. Але читаються приблизно так: перша книжка — на «ура» за дві години, друга — теж майже на «ура» годин за шість-сім; третя — нудненько, але все одно день; четверта — ну це просто так само і далі повторюється, тиждень; п’ята — ? та ну його на фіг, убили-поговорили, вбили-поговорили, історія планети Земля, знову вбили...

У його романах пригоди відбуваються так, начебто випадково перемкнувся з каналу на канал і дивишся бойовик серед­ньої руки і середньої гламурності. Медичні аспекти завжди докладні, філософські діалоги — дотепні, міфологічні паралелі й езотерика — пізнавальні. Але до його персонажів ніякого співчуття і симпатії, оскільки вони лише інструмент для белетризації авторського бачення вічних тем.

З нього місцями міг би вийти новий Ніцше, якби не відчуття цілковитого душевного та тілесного здоров’я автора, котре позбавляє його розумні міркування божевільної ніцшеанської поезії. Його товариші по літературній зброї — Коельо та Браун, його шанувальники — які уяви не мають про прямих і значно талановитіших попередників Вербера, як от, наприклад, Роберт Хайнлайн, Урсула ле Гуїн або Колін Вілсон.

Хоча час, мабуть, такий, що читач і не сподівається на естетичну насолоду від прочитання книжок. Бестселери — це, по суті, добротні сценарії до фільму-трилера. А також їхні сиквели. Кажуть, що такий стиль опису автор вибрав навмисне, щоб створити певне враження від прочитаного. Це, далебі, цікавіше за Донцову, гірше за Марину та Сергія Дяченків і цілком на рівні Дереша. Багато цікавих наукових фактів, статистики та спостережень.

Звідки ж такий інтерес і у кого?

На початку минулого століття небезталанна мадам Блаватсь­ка та її товариш полковник Ол­котт випустили на книжковий і духовний ринок теософію власного розливу — жахливий за своєю попсовістю гібрид зі шматків індуїзму, староєгипетських вірувань і власних вигадок, на кшталт книжки «Загадкові племе­на на Блакитних горах». Однак для багатьох читачів це стало пер­шим щаблем подальшого жвавого інтересу до східної філософії.

Езотерика і загробний світ — безпрограшні теми, якщо грунтуватися не на власному досвіді (як, наприклад, Ауробіндо Гхош). Та коли це на спрощених версіях міфології, то виходить щось на кшталт Гаррі Поттера для дорослих, великі таємниці Всесвіту у формі якщо не «біг-мака», то круасана. Француз-бо, однак. Плюс маркетингові ходи з дилогіями-трилогіями: «купи це, а потім от це, а істина все одно десь поруч».

Поза сумнівом, Вербер досить освічений і розумний, щоб не розуміти, чому й як його сприй­має читацька аудиторія. Він і не звертається до читацької аудиторії. Він займається літературним прозелітизмом, навертаючи у свою віру недосвідчених неофітів подібно до того, як сектанти воліють не мати справи з воцерковленими вірними, парафіянами певних храмів. Він дуже іронічний у своїй філософічності, і тут можна згадати сарказм Вольтера, Дідро й інших енциклопедистів. Якщо російські письменники вийшли з «Шинелі» Гоголя, то Вербер достеменно виліз із червоного якобінського ковпака, як заєць із циліндра фокусника.

Проза Вербера символізує сучасну кризу знання, за котрої розрив між жерцями науки та кінцевими споживачами «хай-теку» вимірюється вже не в лінійних одиницях, а в системах світогляду. Вона — як міст Сірат із кінської волосини в мусульманській міфології, яким у рай можуть перейти праведники. Спокуса для молодих читачів швидко і «на шару» здобути сакральне знання, ступінь втаємничення чи хоча б перевагу у світській балачці — непроминуща. Хоч за часів Блаватської, хоч за часів Вербера.

Але, як казав сам автор у романі «Танатонавти»: «Спочатку ми нагадували групу конспіраторів, які потрапили в пастку. Але потім це враження потихеньку стало розпорошуватися».