«Непросвічена» двомовність

Межі моєї мови є межами мого світу.

Людвіг Віттгенштейн

«...У питаннях мови, як рівно ж у футболі та політиці, кожен вважає себе компетентним до вільних від зобов’язань міркувань», — іронізує в інтернет-виданні «Українська правда» Олесь Андрійчук. Іронія, однак, виходить досить сумна, з огляду на переважну більшість мовних «розмірковувань, що з’явилися останнім часом » в публікаціях електронних та паперових ЗМІ.

Емоційна палітра широка й різноманітна. Тут і розлюченість підступністю «політичної потолочі», що «реєструє закони про надання російській мові особливого статусу» — а то ж «черговий цвях у труну української мови» (Українська мова — це не хрін моржовий, Брати Капранови, «УП», 30.03.2005), і обережний докір — «українці не можуть зрозуміти» Ющенка, який розмовляє з Путіним російською (Хто вирішить «українське питання»? Богдан Червак, «УП» , 5.04.2005). Українці, звісно, не російської не розуміють, хоч деякі й придурюються, а того прикрого факту, що президент країни поводиться як цивілізована людина і розмовляє мовою співбесідника, замість того, щоб, надимаючи щоки, «пишатися» своєю, принагідно зазначимо, не вельми літературною українською.

Трапляються політичні доноси. Виявляється, коли «деякі міністри нового уряду та голови окремих обласних адміністрацій» — пам’ятаєте ту ідеологічно витриману пісеньку: «если кто-то кое-где у нас порой...» — так от, коли деякі міністри та окремі голови, замість того, щоб робити з себе україномовне посміховище на кшталт раннього Кучми, розмовляють тою клятою москальською, то це, бачиш, «свідчить лише про їхню духовну убогість та неспроможність стати державними мужами». Це знов пан Червак в «Українській правді».

Далі — більше. «Суржикомовці — лише частково українці», стверджує Віталій Радчук, а «ознакою українського громадянства залишається виключно українська мова» (Плекаймо совість юні. Тут і далі цитуються статті Віталія Радчука з інтернет-сайта //www.radchuk.novamova.com.ua). «Суржикомовці», на розуміння пана Радчука, то всі ті, для кого не є рідною мовою літературна українська і хто таким чином не підпадає під ним самим вигадане не надто конституційне визначення щирого українського громадянина.

«У багатьох країнах світу, — запевняє нас автор у статті «Права є — нема права», — немає ніяких законів про мову, але хай би спробував там хто-небудь навішати чужомовних вивісок та цінників або відповісти на місцеву мову чужою». Ставим крапку в середині цитати, але довірливий читач, напевно, сам розуміє, які жахливі наслідки очікують на зловмисника. Не вір, наївний читачу! На Брайтон-Біч у Нью-Йорку навішано до дідька вивісок та цінників російською, настільки, що «чужомовно» виглядають поодинокі англійські, у китайських кварталах американських та європейських міст в очах рябіє від ієрогліфів, а в ресторанах, що готують справжні китайські страви — не сурогат для туристів, — не завжди знайдеш англомовне меню. А ще — американські полісмени на тому ж Брайтон-Біч володіють російською, а на півдні США — іспанською, тому що Сполучені Штати не примушують своїх громадян вивчати державну мову. Допомагають, заохочують — але не примушують. Натомість держслужбовці, які володіють мовами місцевого населення, мають суттєву перевагу перед іншими. Це у європах та америках, до яких ми так зухвало пнемося, зветься демократією й повагою до прав людини, а тому, щоб вважатися європейською країною не лише у географічному, а й в політичному сенсі, доведеться обмежити нестримне бажання застосовувати «санкції» до «порушників мовного законодавства», винних у тяжкому злочині «русифікації та англізації» автентичного українського мовного простору, та й взагалі певною мірою підкоригувати ментальність.

«Двомовність — це зло, якого всякий здоровий суспільний організм намагається так чи інакше позбутися». Ця теза у Віталія Радчука, як видно, з найулюбленіших, бо зустрічається у його статтях щонайменше двічі, щоправда, без доказів. Виходить, все те шельмування російськомовної частини населення — здорові фізіологічні прояви суспільного організму? Які саме, цікаво б знати.

Між іншим, вгадайте, якою мовою розмовляють громадяни європейської країни Бельгія? Можливо, бельгійською? Ні, не вгадали. Громадяни цієї невеличкої країни на північний схід від велетенської Франції розмовляють двома мовами! Більшість — французькою, меншість — фламандською. От де, напевно, нездорове суспільство. Про франкомовний канадський Квебек, про Швейцарію, де 4 (чотири!) мови, три з яких — німецька, французька й італійська — є державними мовами європейських сусідів країни, просто мовчимо. Та Дмитро Павличко забороняє: «Не треба нас повчати канадським прикладом. Дві державні мови у Канаді — фактор постійного страху за розвал національної єдності. Якби між Квебеком і Францією не було океану, а був би звичайний кордон на суші, Канади у нинішній конфігурації вже давно не було б. І Швейцарія не може служити Україні прикладом розв’язання мовної проблеми. Вікова традиція життя у Швейцарії полягає в тому, що її сусіди Німеччина, Франція та Італія погодилися з незапам’ятних часів мати між собою однаково і надзвичайно вигідну для них у стратегічному, господарському та культурному планах державу» (Quo vadis, domine? «День», №112-113). Навіть ірландський досвід державоутворення в Україні неприйнятний, бо ірландці «не згубили своєї волі до державної незалежності». А українці, виходить, згубили? Дуже незручно обстоювати, що «російська мова ... як державна в Україні — це трутизна, яка спотворить не тільки обличчя держави, а й душу нації», коли поряд існують такі політично й культурно розвинуті «приклади».

Тож, нарешті дісталися найболючішого: державного статусу російської мови, за який згідно з статистичними даними Центру Розумкова та Київського інституту соціології висловлюються 56,2% недоукраїнців і таємних агентів Путіна. «Якщо нова влада дозволить надати російській мові статус, рівний українській у будь-якій з областей України, це призведе до остаточного занепаду української мови на Сході й Півдні країни, зміцнить мовний кордон всередині країни і надзвичайно загострить конфлікт на мовному ґрунті.» (Стаття Лариси Масенко у «Дзеркалі тижня» № 19, з красномовною назвою «Мовний конфлікт: шляхи розв’язання»). Авторка, як бачимо, пропонує якраз конструктивний шлях — проігнорувати ті 56,2 відсотки, та й годі. А якісь там європейські хартії — то просто «блюзнірство», і вигадали їх «для збереження панівних позицій російської мови в Україні». М.Зубков у передмові до видання «Українська мова: Універсальний довідник» (а за ним, майже слово в слово, Віталій Радчук у «Хартії для Харкова») викриває обман: Європейська хартія регіональних мов або мов меншин, яку протягли у Раді «антинаціональні сили» — то взагалі помилковий переклад, бо minority languages це не «мови меншин», а «міноритарні мови», а тому йдеться у Хартії буцімто лише про захист мов, що перебувають під загрозою, аж ніяк не про права носіїв мов меншин взагалі. Тобто азовські етнічні греки мають право навчати своїх дітей греко-татарською, а етнічні росіяни і російськомовні українці російською — вибачте? Агов, кому там закидали «блюзнірство»?

«Українці в Україні не вперше в історії будуть приречені на дискомфорт існування в чужомовному середовищі», підтримує у №23 «Дзеркала тижня» Ганна Черненко («Мовне меню»). Саме так. Не українці (тобто, все населення країни) у двомовному, а українці (ті, що відповідають наведеним критеріям — див. вище) в чужомовному.

«Насмикувати» цитати можна було б ще і ще: про театри російської драми як «форпости зросійщення», про «конфлікт і боротьбу» двох найпоширеніших на території країни мов, про «єлейний забобон «безконфліктного розвитку» і «дволиких янусів-дворушників», які під маскою «двоязичія» протягують неоколоніальну залежність, і таке інше, і таке все однакове, писане хоч відомим письменником, хоч провідним лінгвістом, хоч пересічним «компетентним» добродієм — вболівальником за долю мови. Sapienti sat. Розумному не лише достатньо, а, мабуть, і занадто. Ненависті й злоби, «густопсового» націонал-патріотизму, поділу на своїх і чужих, чистих і нечистих, українців і зрусифікованих хахлів, національно свідомих і духовно убогих. І після таких перлин красномовства хтось ще дивується, чому це знаходяться некультурні громадяни, що українську «принципово зневажають»? Це не розв’язання мовного конфлікту, шановне панство, це його свідома ескалація. Це й не спасіння української мови, це її приречення.

У той час, коли Рада Європи запроваджує для громадян Євросоюзу «мовний паспорт», заохочуючи європейську спільноту до вивчення якомога більшої кількості європейських мов і подолання мовних бар’єрів, у нас намагаються огородитись тими бар’єрами уздовж всього кордону — не вистачає лише «мовної поліції» для нагляду.

Захищаючи українську, згадують Франка: «...в якій мові вродився і виховався, тої без окалічення своєї душі не можеш покинути, так як не можеш замінятися з ким іншим своєю шкірою». Розплющіть замилені пошуками чужомовних ворогів очі: хіба це не є визнанням права кожного на рідну — а не лише українську — мову?

Російськомовним українцям закидають, що ті за все своє життя не перейнялися опанувати українську. Слушно, хоча — чи можна звинувачувати у тому пересічного громадянина? Хіба його провина, що він народився у російськомовному середовищі, яке не заохочувало мовного розмаїття, не створювало суспільно-привабливий образ двомовності? За радянських часів на Сході (як, напевно, і в Центрі чи на Півдні) чи не єдиним реальним мотивом вивчення української були переклади у «Всесвіті», де друкувалися новини сучасного світового письменства, які не мали шансу продертись крізь московські цензурні фільтри, аби потрапити до «Іностранной літєратури», але були мало не всі шедеврами перекладацького мистецтва. Читати «Всесвіт» у 70-х — 80-х було ознакою належності до «антисовєтської фронди», але ж яка то була частка населення майже двомільйонного Харкова?

Зараз подібну роль — у іншому суспільному прошарку — відіграє бразильське, мексиканське та іншого походження «мило», тобто, серіали. Чому те «мило» не українське, як і те, чому україномовні книги покриваються пилом на книжкових полицях, питання не суто лінгвістичне, і далеко не все тут просто й елегантно пояснюється неоколонізаторськими російськими діверсіями.

Якщо шановним читачам вистачило терпіння дочитати до цього рядка, наступне, напевно, їх здивує. Тому що автор — це тільки здається, що непослідовно, — не відносить себе до згадуваних 56,2%, і все тут написане не є україномовним троянським конем для підступного удару з тилу по захисникам одномовної Трої. Буде чи ні російська державною в Україні — питання дуже важливе, неоднозначне й насамперед політичне, тому його вирішення має бути виваженим і вільним від впливу надто емоційних прихильників чи опонентів. Але — не в тому річ! Як сам по собі державний статус російської не гарантує громадянам дотримання їх «мовних прав», так і його відсутність не має такі порушення обов’язковим наслідком.

Є й приклад, хоч і анекдотичний. Громадянин Богайчук, за повідомленням «Інтерфакс-Україна», подав до Київо-Святошинського суду позов на Запорізький автозавод аж на 252 тисячі гривень за те, що відповідач примусив його користуватися сервісною книжкою до автомобіля на іноземній (російській) мові. Справу розглядали понад рік і вирішилася вона не на користь винахідливого автомобіліста. А коли б суд той позов задовольнив — уявляєте, що б почалося?

Цивілізована, «просвічена» двомовність — це насамперед ненасильство у мовній сфері. Це створення умов і заохочення громадян до вивчення державної мови, але заборона будь-якої примусової українізації. Державна підтримка україномовного книговидання, але не придушення податками російськомовного. Контроль за чистотою мови на державних ТБ замість викручування рук недержавним. Це українська як мова державних паперів та установ, але — створення перекладацьких бюро; заохочення держслужбовців на Сході до вивчення української, а на Заході — до використання, де потрібно, російської. Це, найголовніше, довіра й повага до всякої мови та її носіїв, а не накази й санкції.

Сферою обов’язкового застосування державної мови (або мов) мають бути виключно державні установи. Натомість на інших теренах суспільного життя держава може лише підтримувати та сприяти: надавати пільги й гранти, звільняти від податків, вигадувати інші види матеріального заохочення, а разом з цим створювати привабливий і авторитетний суспільний імідж мови і мовців. Головною ознакою громадянського суспільства є вільна самореалізація громад, неможлива за умов примусовості.

Після революційних подій кінця минулого року, після «Схід і Захід разом — нас не подолати!» молодь Сходу, бодай свідома її частина, вже радикально змінила ставлення до української. Нею спілкуються між собою, листуються із західноукраїнськими ровесниками, читають Андруховича й Забужко, слухають «ВВ» і «Братів Гадюкіних», пишуть вірші, організують неформальні молодіжні обміни — спростовуючи тим самим песимістичну впевненість «фахівців» про неможливість симетричної двомовності у країні. Є у цьому захопленні і бажання виокремитися на навколишньому російськомовному тлі, і своєрідна мовна мода, і епатаж — але й розуміння необхідності взаємозбагачення, діалогу культур. Вгадайте, що станеться, якщо українську почнуть їм нав’язувати?