НЕПОВТОРНІСТЬ ПРОЙДЕНОГО

Видатному польському кінорежисеру Анджею Вайді 6 березня ц.р. виповнилося 75 років. Отже, три чверті останнього століття — його. Відомо, як самозабутньо і чесно ювіляр брав участь у колізіях свого часу. Підлітком в Армії Крайовій — він проти фашизму, зрілим мужем у «Солідарності» — проти тоталітаризму. А майже півстоліття в кіно — теж його. І всі ці роки в картинах Вайди жив не лише дух нації, до якої він належить, а й дух справжнього мистецтва кіно. Саме тому судження Вайди про час, мистецтво і про себе, митця, мають незаперечний авторитет і цінність як свідка та безпосереднього учасника епохи. Звідси й особливий інтерес до його літературних спроб осмислити прожите і створене.

Книга «Повертаючись до пройденого» (1986, 1989) — один із таких творів, де немислимо відрізнити мемуари від розповіді про професію режисера, а те й інше — від соціофілософської есеїстики. Цю книжку Вайди переклали і видали в Німеччині, Болгарії, Югославії, Великобританії, Португалії, Іспанії, Італії та Росії. Кілька років тому відомий кінознавець, єдиний вітчизняний фахівець із польського кіно, Віра Всеволодівна Авксентьєва переклала книгу А.Вайди й українською. В.Авксентьєва доповнила авторський текст коментарями, текстами чужих і власних інтерв’ю з майстром, його біографічним нарисом, повною фільмографією та списком театральних постановок режисера. Вийшла зовсім оригінальна книжка, яка багато років благополучно... пролежала без руху до читача. І ось волею долі і знайдених нарешті спонсорів (серед котрих приємно відзначити Міністерство культури) ця робота побачила світ (Львів, «Каменяр», 2000). Залишається читати і, як-то кажуть, мотати на вус багатогранний досвід польського метра. Ні, це не підручник з «технології» професії, хоча про це тут сказано предосить — від роботи з актором до врахування чутливості плівки.

Чутливість іншого типу, етична, тут є домінуючою. На мій погляд, це книга про аристократичність буття в мистецтві й у суспільстві, урок шляхетності, продиктовані усім життям автора. Чи буде він зрозумілий і сприйнятий у нас — не знаю. Адже ми такі різні, а якби дійсно хотіли бути іншими, то вже давно були б. Наприклад, у нас прем’єра фільму — свято, і насамперед для авторів картини. А у Вайди є навіть спеціальний розділ, названий «Цей смутний день — прем’єра». У нас прийнято постійно нарікати на якісь несприятливі обставини чи обмеження, що завадили нашому справжньому самопрояву, — ідеологічну цензуру в минулому, фінансову в нинішньому тощо. А Вайда, не з чуток знаючи, що це таке, теж присвячує цензурі особливий розділ, але його порада навряд чи в нас приживеться: «Зробіть щось по-справжньому оригінальне, і ножиці самі випадуть із рук цензорів». Вайда ні про що не шкодує: у його житті все було так, як тільки й могло бути в ньому для нього. Чи зрозуміємо ми колись, що, навіть нічого не роблячи, ми все одно творимо історію свого життя і своєї країни, і це незворотньо. Виправдання і рекламації не приймаються. Поки ж читаємо Вайду.