НЕМАЄ СВЯТА — НЕМАЄ Й СПЕКТАКЛЮ!

Ці слова Євгена Вахтангова й досі залишаються актуальними для творчого кредо одного з найвідоміших московських театрів із найцікавішою й багатющою історією — Державного академічного театру імені Євгена Вахтангова. Нинішнього року вахтанговці відзначають своє вісімдесятиріччя. На щастя, до цього свята зможе приєднатися й київський глядач із 4 по 10 лютого 2002 р., позаяк театр уперше після більш як десятилітньої перерви приїде до столиці України з повноцінними гастролями. Протягом тижня ми побачимо на сцені театру ім. Лесі Українки три прем’єри: 5 і 6 лютого — «Сірано де Бержерак» Едмона Ростана (прем’єра 2001 року); 7 і 8 лютого — «Дядечків сон» Федора Достоєвського (прем’єра 2000 року); 9 і 10 лютого — «Присвята Єві» Еріка Ем. Шмітта (прем’єра 1999 року). Гастролі організовані продюсерською компанією «Етуаль» під патронатом Людмили Кучми й посольства Російської Федерації в Україні, Надзвичайного і Повноважного Посла Російської Федерації в Україні, спеціального представника президента Російської Федерації з розвитку торгово-економічних відносин з Україною Віктора Черномирдіна.

Ці «прем’єри-однолітки» розраховані абсолютно на всі категорії глядачів, причому з чітким дотриманням девізу основоположника театру про свято й яскраву форму на театральних підмостках. «Сірано» — комедія для гурманів від майстра епатажу Володимира Мірзоєва з Максимом Сухановим та Іриною Купченко, сценографія Алли Коженкової, костюми Павла Каплевича, музика Олексія Шелигіна й Максима Суханова; «Дядечків сон» — комедія в постановці заслуженого артиста Росії Володимира Іванова, художника Юрія Гальперіна для шанувальників чистої гри з чудовою бенефісною парою Марією Ароновою (з рекламного кліпу про оперну діву, за котрою підглядають два студенти в гримвбиральні) та Володимиром Етушем; «Присвята Єві» — загадкові театральні варіації (постановка народного артиста Росії Сергія Яшина, режисер Сергій Голомазов, сценографія й костюми Алли Коженкової) з певною часткою мелодраматизму й дією, що відбувається в наші дні на якомусь острові в Норвезькому морі з двома великими акторами на великій сцені — Василем Лановим і Євгеном Князєвим.

Саме цими спектаклями, які мали хорошу пресу та чудові відгуки глядачів, театр, прописаний у самому серці Старого Арбата в Москві, вирішив потішити в свій ювілейний рік улюбленого, за словами художнього керівника театру Михайла Ульянова, українського глядача...

Театр «свята» і знаменитий «вахтанговський» стиль народилися 13 листопада далекого 1921 року. Тоді глядачі, котрі прийшли до старовинного арбатського особняка на спектакль «Диво Святого Антонія» М.Метерлінка в постановці Є.Вахтангова, стали свідками народження Третьої студії Московського Художнього театру, перейменованої згодом, 1926 року, на театр імені свого засновника й керівника — Євгена Вахтангова.

«Диво Святого Антонія» М.Метерлінка, «Весілля» А.Чехова та «Принцеса Турандот» К.Гоцці — три спектаклі, які встиг поставити в своїй Студії тридцатидев’ятирічний Є.Вахтангов, пішовши з життя 1922 року. Знамениту казку «Принцеса Турандот» він репетирував вже смертельно хворий, але його останній спектакль вийшов веселим, святковим і сонячним...

Після смерті Є.Вахтангова театром керувала колегія, і лише 1938 року головним режисером призначили Рубена Симонова. Втіливши в життя мрію Вахтангова про безперервність творчого виховання актора («школа—студія—театр»), він створив чудову трупу. Після чого трупу очолив його син Євген Симонов.

Не всі театри живуть у злагоді з даним їм під час народження визначенням. Не всі й, мабуть, іноді в цьому криється секрет життя, намагаються дотримуватися таких легендарних художніх напучувань. Вахтанговський театр — із тих рідкісних, де пам’ятають, а головне, вірять у витальну силу вахтанговських ідей. Своя школа — Щукинське училище — незмінно постачає кадри, а в самому театрі — начебто й справді йдеться про династію блакитної крові — ревно стежать, аби не було чужаків, аби влада переходила від батька до сина, а від сина — до онука. Якби ця традиція «частково» не перервалася на Євгенові Симонові, котрого змінив не учень-режисер, а учень-актор Михайло Ульянов, можна було б скористатися метафорою й порівняти життя вахтанговського театру з монастирем, куди непосвяченим немає чого й потикатися.

Ось за такої уваги до «свого» — за родом, але також за духом і буквою — навіть дивно, що досі дороги Вахтанговського театру й Мірзоєва так дивно сходилися та не сходилися водночас. Спочатку його покликали навіть на «оглядини», і він поставив у театрі імені Вахтангова «Амфітріона». Нині «Сірано», неймовірно гарний за кольором і звуком спектакль, ще й разюче привабливий звучанням вахтанговських голосів — Ірини Купченко, і Максима Суханова, Коновалової, Олени Сотникової.

«Дядечків сон» у постановці Володимира Іванова, на відміну від вишуканого «Сірано», простий і гармонійний. Хороші актори, Володимир Етуш — князь К. і молода зірка трупи, блискуча Марія Аронова — Марія Олександрівна Москальова, перша дама славнозвісного міста Мордасова, добротна режисура, прості й елегантні декорації. Володимир Іванов не влаштував, наслідуючи Вахтангова, до котрого, як до горезвісної соломини, кожного разу апелює театр, жорстокого гротеску, не начепив на жителів повітового містечка маски виродків. Він дивиться на героїв «Дядечкового сну» спокійно й мудро. Цей спектакль — про буденне сіре провінційне життя та незбагненну неможливість щастя, мрія про яке вже починає набувати потворних форм, — за жанром тяжіє до елегії. Якщо, звісно, комедія може бути елегійною...

І, нарешті, «Присвята Єві». Спектакль із хвацько закрученим сюжетом, не позбавлений прикмет детективного жанру (стрілянина не рахується), із своєчасно різко мінливою ситуацією. П’єса ніби на двох. Але в останні кілька років п’єси «на двох» (або «на трьох-чотирьох») майже завжди з’являються там, де «закінчується» репертуарний театр і розпочинаються антрепризні проекти. Беручись за такі п’єси, вмілі постановники намагаються їх пристосувати до зміни місць, переїздів із міста до міста. Постановник спектаклю Сергій Яшин (режисер — Сергій Голомазов), ніби побоюючись подібних підозр, робить спектакль «важчим», уводить безліч «тіней», у безсловесних ролях яких — студенти Щукінського училища. Але головними тут все одно залишаються Василь Лановий і Євген Князєв. А разом із ними — царство бенефісного театру, розкіш акторських знахідок.

«... Київ — місто-диво, місто-життя. Місто, куди наш театр приїжджав неодноразово за час нашого існування. Ми приїжджали в різні роки, але завжди везли з собою надзвичайні почуття зустрічі з друзями, людьми, котрі розуміють театр. Напевно, змінився за ті 10 років, що ми не були в Києві, глядач, а можливо, й ні. Проте ці гастролі надзвичайно важливі для нас, бо Київ — це театр, місто з чудовими традиціями театрального світу...» (Михайло Ульянов).