НЕІСНУЮЧІ ВІДПОВІДІ НА ПОСТАВЛЕНІ ЗАПИТАННЯ

Про те, що прем’єра Національного театру ім.І.Франка «Посаг любові» за п’єсою Габріеля Гарсіа Маркеса «Любовна відповідь чоловікові, що сидить у кріслі» (переклад Мирослави Оверчук) — моновистава, глядач здогадається не відразу. Мала сцена, де її грають, перетворена на затишну вишукану квартиру, у центрі якої — головний атрибут подружнього життя — ліжко. Поруч у кріслі — поринув із головою в читання газети чоловік. Глядач бачить лише руки, які тримають газету. Входить героїня і починає говорити з чоловіком про майбутнє святкування 25-річчя їхнього шлюбу. Після кількох фраз глядач розуміє, що вести цю розмову їй доведеться одній, що в пошуку відповідей на запитання, чому життя вийшло саме таким, чоловік, якому вона віддала своє кохання і життя, — не помічник. Куди поділося колишнє щастя? Чому воно, як ефірна сполука, незримо випаровується разом із почуттями? Маркес вирішив розглянути це з погляду жінки, може, досить суворо, позбавивши чоловіка слова. Але у разі з’ясовування стосунків діалог перетворився б на базар, і, хоч саме в суперечці народжується істина, монолог теж здатний подарувати справжні моменти самозаглиблення, які багато що пояснюють.

Історія, повідана Маркесом, не бозна-яка оригінальна — чоловік, дружина, зради, непорозуміння, підозри, обвинувачення. Мало в якій сім’ї обходиться без цього набору. Але звичайний сюжет талантом автора перетворюється на узагальнення, високу літературу з динамікою драматургічного розвитку. Як її інтерпретує режисер-постановник, народний артист України Олексій Кужельний? Він цілком відходить від побутовізму розповіді і переводить сюжет у площину фантасмагоричної ексцентрики, гіпертрофованих почуттів, іронічного погляду. Глядач побачить незвичну Ларису Кадирову, народну артистку України. В образі її героїні немає властивого акторці ліризму, плавності акторського малюнка. Тут гострохарактерна жанрова канва, з інтонаціями іноді клоунськими, блазенськими. Вперше героїня з’являється на сцені в дивній конструкції — руки, засилені в чорні крила за спиною. Ніби чорний ангел чи ворон? Швидше за все, це стилізований образ власної Голгофи, хреста, що його несе кожен із нас. Для героїні Лариси Кадирової хрест — її любов, багаторічне прагнення щастя, розчарування, неможливість домогтися відповіді від чоловіка, що сидить у кріслі й мовчить. Настрій героїні весь час коливається, різко змінюється, у потоці доказів вона шукає істину, хоче зрозуміти і себе, і чоловіка. Акторка демонструє амплітуду змін характеру, тон обвинувачень набирає обертів, і зривистий крик переходить у виття. Щоб розрядити атмосферу, це виття підхоплює саксофон (соло й імпровізації — Сергій Гданський), який супроводжує живим звуком весь спектакль. У калейдоскопі своєї бурхливої розповіді героїня-Кадирова «програє» образи інших персонажів. Змінюючи голос, манеру, жестами виразних рук «виліплюючи» пластичний образ, вона створює ілюзію їхньої присутності — ось манірна свекруха, дурне сюсюкання коханки, чоловіки-спокусники, сам чоловік.

Винахідлива сценографія вистави (художник-постановник — Оксана Чепелик). Її вирізняють образні, емоційні, несподівані, переконливі моменти. На ліжку замість матраца — простір, заповнений водою. Образ чистої у минулому, нескаламученої криниці шлюбу. Тепер він, щоправда, придатний лише для того, аби жбурнути в нього сорочку зрадливого чоловіка, задоволено відчуваючи, ніби топиш його самого. Всі меблі, предмети в домі зроблені з прозорого оргскла. Валізи героїні схожі на клоунські скриньки, крізь скло яких видно реквізит. Усе багатство героїні гіпертрофованими перламутровими горошинами розсипається по підлозі, і в неї вже не буде потреби збирати його. Шлях завершується, вершину страждань своєї Голгофи вже видно. Залишити чоловіка героїня спектаклю вирішила вже на самому його початку. У своїй сповіді, лементі-звертанні до нього вона сподівалася почути прохання залишитися. Тому і не йшла, все твердячи, що треба йти. У момент кульмінації справдилися її найгірші підозри. Вона вириває газету з рук чоловіка... Порожнє крісло, смішні муляжі кистей рук. Куди ділися двадцять п’ять років життя? Надій на розуміння чоловічої природи немає, любов і щастя — всього лише ілюзія, а від подружнього ложа залишилося тільки мокре місце! І героїня нарешті наважується піти. І від чоловіка-фантома, і від себе, і від свого хреста, наваленого на плечі. Іде красиво, неймовірно, театрально. Режисер «підкидає» їй рятівний парашут. Тріпочучи під струменем повітря, простирало в театрі може зіграти роль парашута. Змінивши образ, героїня, у кокетливій шапочці і стилізованій парашутній курточці, зривається з вершини... Шлях розчарувань пройдено, все сказано, тепер можна не прикидатися, можна ширяти у повітрі, насолоджуватися волею і не чекати відповіді чоловіка, що сидить у кріслі.