«Неігрова» опозиція

Фільм росіянки Наталії Іванової «Троянди для синьйори Раїси», який відкрив фестиваль «Контакт», обумовив внутрішній сюжет фільмової програми — пошук джерела, материнського начала, самотождества. До речі, давно я не бачив настільки грамотно зробленого відкриття фестивалю. Розповідь про італійського сина, який кілька десятиліть уперто шукав свою слов’янську матір, викликала сильну емоційну хвилю в залі Будинку кіно. Вона посилилася під час появи на сцені після завершення перегляду головного героя разом із Президентом України Віктором Ющенком, який відразу пригадав свою власну матір та її способи «відмазки» від остарбайтерства. Минає, минає двадцяте століття, в якому ми стільки втратили й стільки не здобули, що кожного разу здригаєшся, думаючи про це.

«Контакт» був формально розділений на два конкурси — національний і міжнародний, проте сприймався єдиним і неподільним. Скажімо, фільм українця Олександра Столярова «Блаженні в кінематографі» розповідав про сім’ю режисера Сергія Параджанова мовою, зрозумілою кожному. Про те, що життя ми проживаємо в чернетці. Це відчуття знайоме всім — лише під завісу ми з подивом усвідомлюємо: іншого життя не буде. І починаємо ревно вірити в можливість іншого, піднебесного, існування. Починаємо шукати те, що ідентифікує нас із світом не лише відчутним, речовим, а й духовним...

Так це й відбувається в картині «Відмітки на воді» Ярона Зільбермана, яка перемогла в міжнародному конкурсі. Молоді колись плавчихи збираються знову, щоб воскресити минуле й щось зрозуміти в самих собі. Живий класик Герц Франк у позаконкурсному фільмі «Флешбек» лягає на операцію й велить оператору все це знімати на плівку. Життя триває, і хочеться схопити його кінцеві смисли. Тільки що може зафіксувати камера? Автор славнозвісної картини «На десять хвилин старше» знає секрет: треба бути терплячим, і тоді зображення висвітить щось таке, власне, невидиме. Коли тобі під вісімдесят, у тобі колишеться величезна кількість образів і спогадів. Люди ідуть, вони весь час залишають тебе, але ти перебуваєш з ними. Ось так іде дружина Франка, і він із благородною стриманістю розповідає про це. Іде й залишається. Ще й ще старше — на десять хвилин, на десять років, на ціле життя, і тільки від тебе залежить, на що перетвориться прожите — на тлін, на тире між двома датами або ж на духовний космос, відкритий і привабливий для інших.

У фільмі «Que sera?» швейцарського режисера Дітера Фарера (приз за кращу повнометражну картину, який був поділений між ним і голландцем Вінсентом Моннікендамом, автором «Душ Неаполя» розповідається про сумну обитель, де проводять свої останні роки літні люди. Старі й дуже самотні. Камера вдивляється в їхнє побутове життя, не відвертаючись. Боже, на що перетворюється людина, яка доживає до похилого віку! І, проте, лише в такому віці можна по-справжньому роздивитися самого себе, спроектувати на внутрішній екран свій особистісний подієвий ряд. Ні, треба жити довго, тільки тоді життя людини набуває вигляду закінченого фільму, з усіма титрами, включаючи початкові, де надруковані імена твоїх творців, і фінальні, із магічним словом «Кінець». Хоча у швейцарській обителі живуть і діти, що дарує надію на інше «кіно».

Героїня французької короткометражної стрічки «Самотня жінка» Брагіма Фрітаха стає рабинею — у буквальному значенні слова. Вона з африканського Того й у пошуках заробітку і кращого життя опиняється в ув’язненні: її не випускають на волю. Цікавий фільм — ми не бачимо саму жінку, ми тільки чуємо її закадрову розповідь, а на екрані лише якийсь, більш ніж абстрактний світ предметів, речей, що не несуть на собі особистісного відбитка. У цьому вся річ — людина опиняється в зоні, позбавленій інтимно прогрітих смислів. Виявляється, може бути і такий документальний фільм, у котрому «грають» цілком індиферентні, «неігрові» речі.

У фокусі норвезького фільму «К’єль» Тоньє Крістіансена — літній чоловік нетрадиційної сексуальної орієнтації. Він згадує колишні дні, коли він чарував і був фаворитом людей високого польоту. А нині животіння та гіркі роздуми про тлінність і недосконалість буття, в якому ти починаєш усвідомлювати себе біля порога смерті. Фільм зшитий із того самого матеріалу — спроб людини зрозуміти самого себе.

Німецький режисер Крістофер Бухгольц (у співдружності із Сандрою Хакер) намагається зрозуміти свого батька, знаменитого актора, у фільмі «Хорст Бухгольц, мій батько». Протягом кількох років, до самої смерті рік тому, він знімає на плівку розмови з ним. Дуже суперечлива людина. Начебто й мачо і сім’янин, а бісексуал. Начебто й носій високого морального кодексу, і водночас послідовний порушник усіляких табу. Проте з цих протиріч і виникає образ людини своєрідної, із виразною акторською і просто людською біографією. Якби ще фільм не був настільки затягнутий... Хоча зрозуміти сина можна — рука не піднімалася коротити життя батька.

І ще одне життя людини — у російській картині «У темноті» відомого режисера Сергія Дворцевого. Її герой сліпий і ділить квартирний простір із котом, який постійно обмацує простір у пошуках його сенсу. А сенсу зовні не існує. Чоловік намагається бути корисним людям, роблячи авоськи і безплатно пропонуючи їх перехожим на вулиці. Та ні його вироби, ні він самий нікому не потрібні. Людині потрібна людина, та сама, яку ми вирощуємо в собі. Те саме друге «Я», без якого немає особистості та немає долі. Лише створивши в собі справжній внутрішній світ, мікрокосмос, ти маєш шанс не загубитися.

Тема ідентифікації — і нації в цілому, і особистості як такої — стала головною для одного з фестивальних круглих столів. Його учасники (серед яких були продюсери, режисери, мистецтвознавці Олександр Роднянський, Віталій Манський, Максим Сурков, Віктор Матізен, Ірина Зубавіна, Вадим Скуратівський...) розміркували про високу місію неігрового кіно у світі сучасного кіно, найчастіше поведеному на тому, щоб задовольнити плебейську потребу у видовищах і грищах. «Документальне кіно не може стати частиною масової культури!» — так сформулював свою позицію відомий латиський культуролог і сценарист Абрам Клецкінс. Схоже на те. «Контакт» підтвердив: документалісти в духовній опозиції до розтління та поглинання людської особистості сучасною, дещо збожеволілою від споживчої гонки цивілізацією. Давайте підтримаємо їх у цьому...