НЕ ЗВАЖАЮЧИ НА ЛИКИ

Авжеж, в окремих випадках пам’яткам, що перейшли в користування церкви, таланить — у них править освічений священик, котрий тямить, із чим має справу, і може знайти розумний компроміс між бажанням «поліпшити» приміщення або привести його «в повну відповідність до канону» та завданням зберегти те, що вже є. Інколи пам’ятці «таланить» менше, священик не сильний в історії мистецтва, але поруч є мудрий єпископ. Але трапляється й так, що пам’ятці не таланить загалом. А оскільки самі церковники дедалі частіше починають нарікати на освітній і культурний рівень своїх кліриків, можна припустити, що відсоток пам’яток, яким не пощастить, буде чималим. Не виключено, що серед них опиниться й Кирилівська церква.

Лише рік тому обговорювалися претензії церкви на Софійський собор і було ухвалено рішення про неможливість передачі цієї унікальної пам’ятки. Тепер у Софійському заповіднику знову неспокійно: цього разу йдеться про можливу передачу в користування громаді УПЦ Кирилівської церкви. З одного боку, зрозуміти таке бажання церковників одержати пам’ятку складно: приміром, у Кирилівській церкві служба відбувається з неабиякими обмеженнями — не можна запалювати свічки, ходити через дияконські двері, вішати лампади на іконостас, часто не можна навіть співати. Але, з іншого боку, прагнення церкви володіти саме пам’ятками можна зрозуміти — це справжні святині, а не якісь-там новобудови із сумнівним статусом. Досі громада й заповідник використовували Кирилівську церкву спільно — співробітники музею забезпечували зберігання й реставрацію, священик відправляв службу у святкові й недільні дні. Проте останнім часом це становище перестало влаштовувати отця Федора, настоятеля Свято-Кирилівської парафії УПЦ, — він оформив заявку на передачу Кирилівської церкви, що використовується «не за призначенням», у користування. Заявку підтримав митрополит Київський Володимир і кілька народних депутатів.

Що ж, Софійський — не єдиний український заповідник, який живе під дамокловим мечем реституції. Статус заповідника, як свідчить, скажімо, приклад Почаївської Лаври, тепер досить ефемерний — сьогодні заповідник, а завтра просто «приміщення, що використовується не за призначенням». Але ж, по суті, до Кирилівської церкви це визначення навряд чи підходить. Не лише тому, що її призначення через виняткову художню й історичну цінність полягає в тому, щоб берегти для нас та наших нащадків пам’ять століть. У Кирилівській церкві відправляються служби — можливо, не так часто, як хотілося б громаді, але ж відправляються, тобто свою «церковну функцію» приміщення Кирилівської церкви теж виконує.

Що ж не влаштовує громаду? У численних зверненнях настоятеля Свято-Кирилівської парафії йдеться про «постійне користування», неодноразово він звертався до дирекції заповідника з вимогою передати йому ключі від церкви. Хоча з заповідника ніхто не знімав (і, між іншим, не зніме навіть у разі передачі в постійне користування громаді) відповідальності за стан пам’ятки. Більше того, брати на себе повну відповідальність за цей стан громада й не збирається — відповідно до звернення настоятеля до Президента України, громада просить передати церкву «у постійне користування зі збереженням статусу музею та бюджетного фінансування на утримання храму як пам’ятки». Така ось проста логіка: експлуатувати приміщення ми будемо на власний розсуд, а за його стан нехай відповідають інші, причому державним коштом.

Про подальшу долю цієї унікальної пам’ятки ми поцікавилися в Держкомрелігії і з’ясували, що питання поки що не вирішене, але рано чи пізно цю споруду передадуть у користування громаді, із «певними обмеженнями, оскільки йдеться про пам’ятку, — просто буде збільшено час на відправи». А загалом у Держкомрелігії впевнені: заповідник і громада про все домовляться. «Вони й тепер успішно співпрацюють, — запевнили нас, — ми їх навіть ставимо за приклад».

«Які ж успіхи співпраці?» — поцікавилися ми в Софійському заповіднику й одержали ось яку відповідь. Попри прохання музейних працівників, у приміщенні Кирилівської церкви запалюються свічки, під час богослужіння парафіяни обтирають і забруднюють стіни (нагадаю, йдеться не просто про «стіни», а фрескові розписи ХII ст.), прикладаються до зображень святих, у результаті використання дияконських дверей постраждали твори Врубеля — відшаровується фарба, розбилося скло, внаслідок чого знадобилася термінова реставрація. «Клірики не повністю усвідомлюють цінність приміщення, в якому правлять, — нарікають співробітники заповідника. — Вони, приміром, зверталися до адміністрації музею з проханнями записати «бляклі» фрески, зробити їх «яскравішими». Вони вважають недоречними розписи Врубеля. Іконостас не відповідає канону...» Ясна річ, із погляду церковника, тим паче православного священика, «відповідність канону» — вимога номер один. Але так сталося, що ці розписи й іконостас мають не тільки (і вже не стільки) церковну цінність, скільки цінність художню й історичну. Тобто, розуміючи позицію священика, не треба жертвувати й позицією музейних працівників — вони, зрештою, професіонали і піклуються про духовну спадщину України не меншою мірою, ніж панотець і його громада. Відсутність відкритого конфлікту між заповідником та громадою — радше наслідок принципової неконфліктності (або просто вихованості) обох сторін. Але прихований конфлікт інколи гірший за бійку. Хоча Держкомрелігії з цим, швидше за все, не погодиться. Його справа — виконувати указ Президента. Не зважаючи на особи, а також лики.

Така ось мінливість долі: «спірні моменти» реституції — чудовий приклад того, що «духовне» — це не завжди «церковне», і навпаки. Хоч би скільки намагалися церковники та близькі до них політики переконати нас у протилежному. Невже незрозуміло як «рядовим» священикам, так і архієреям, що цим вони можуть домогтися лише одного — конфронтації з нецерковним населенням, на доважок до існуючої конфронтації між парафіянами різних церков? Чи вони сподіваються на нашу «національну особливість» — байдужість до власної спадщини й рішучу неспроможність її захищати? Що ж, зважаючи на все, вони не так уже й помиляються...