НЕ ПОВТОРИТИ Б ДОЛЮ АТЛАНТИДИ

Коли опиняєшся віч-на-віч із серією відчужених архітектурних образів зникаючої доби художника-графіка Олега Любківського, виставку творів якого відкрито у галереї мистецтв НаУКМА, особливо гостро починаєш відчувати крутіж міських вулиць кінця другого тисячоліття. Розколини і шпари на полущеному тиньку, де ще подекуди проступають дати народження цих будинків, брунатно-оксамитова іржа на залишках бляшаних ринв і дахів, обезглавлені постаменти, зображені з притягальною силою достеменності інтригуючої руїни... На аркушах, де наче у дзеркалі, відбилося обличчя Чернівців та околиць, ми прочитуємо драму народу, драму культури всіх західних земель України. Це місто називають столицею Буковини. Воно за своїм розташуванням напрочуд нагадує Київ, тільки в мініатюрі: такі ж високі пагорби, вкриті перелісками, парками і садками, річка Прут у підніжжя гір, а на протилежному березі замість Русанівки знаменита Садгора, омріяна й оспівана Паулем Целаном та Розою Ауслендер.

«Пам’ятник Фрідріху Шіллеру в Чернівцях», «DІЕ DANKBARE BUKOWINA» (Вдячна Буковина) — ці уламки п’єдесталів свідчать про те, що і найвищі ідеали, найсвятіші почуття одних без вагання можуть бути скинуті й потоптані іншими. Вирвані з конкретного місця й часу, позбавлені просторового контексту об’єкти, виконані з такою скрупульозною точністю, що, здається, могли б стати документом агресивної, руйнівної сили невігластва навіть тоді, коли через тисячі років були б виявлені в космосі.

Та є ще один, філософський аспект — самозаглиблений погляд на світ у собі, світ загерметизований у відтинкові свого часу. Туга за чимсь невловимим, чого не можна ні реконструювати, ні реставрувати, ані відродити, туга за чуттєвим деістично-пантеістичним духом епохи, за інтенціями її психологічних феноменів, з інтелігентністю, тактом, шляхетністю її енциклопедичного інтелекту з одного боку і, затиснутим у шнурівки й корсети, несамовитим нуртом бажань біблійної Саломеї Ріхарда Штрауса чи експресивної надсади Бергового «Воцека» з іншого. Будь-яка спроба повернути собі втрачені в революціях титули, обертається на фарс під назвою «дворянське зібрання», яке зазвичай скликають у «Червоному кутку». І, зазираючи за високий мур, на який відкинули свою тінь сухе бадилля та колючі зарості пустиря, ми бачимо блакить високого неба на тлі якого, наче вирізьблені, червоні черепичні дахи та бляшані шпилі недосяжної Панської вулиці — «Дахи HERREN GASSE». Ми б хотіли разом із художником піти за «тонкою, європейською душею (міста), яка ще блукає час від часу провулками». Та ця душа не відкривається перед нами, і ми лише споглядаємо через прозоре, непробивне скло свого швидкісного потяга, який не збирався зупинятися, а лише вповільнив ходу, проїжджаючи повз будівлі старого міста, щоб нам назавжди закарбувалися в пам’яті обличчя будинків, той, освітлений останнім промінням призахіднього сонця «Романтичний краєвид», що за якусь мить зникне в сутінках, які поступово огортають місто.

Зникаючий образ епохи, віддаляючись у минуле, постає перед нашими очима, ніби з висоти пташиного польоту, в пейзажах старого міста, що відбилися в уяві художника, набувши, як сам він говорить, «вищих ознак, ніж ознаки реальної буденної дійсності, і наближає до категорії ідеального». Та навіть спустивши нас із високості ідеалізованих візій минулого до сьогоденної реальності з її запрограмованістю на крайній прагматизм стандартизованого суспільства, художник веде нас не до сучасних карколомних інсталяцій та конструкцій, якоюсь незбагненно-переконливою силою впливу він примушує зупинитись і уважно подивитися в очі тих будинків, які ще хвилину тому нам уявлялися чарівними палацами казкової країни мрій.

Олег Любківський володіє рідкісним даром розуміння і відтворення неповторного духу оселі, завдяки якому на малому аркуші паперу перед нами постає душа і доля цього будинку. Пластична досконалість підпорядковується лаконізмові і точності висловленої думки: чим простіший текст, тим глибший підтекст. Кожна, здавалося б, незначна деталь: чорний слід од дощівки під обламаною ринвою, глибокі шкарубини, що розсікають карниз, закладені із середини вікна, структура старої цегли, з якої облущився тиньк, нерівно забитий струхлявілими дошками отвір, що колись призначався для дверей, дерева, що проросли крізь дах, — усе це набуває символічної значимості, виразної поетичної метафори, які примушують замислитися над закономірністю неминучості кінця: життя дає місце життю, але вже іншому...

Погляд художника спрямований в минуле заради майбутнього. Додержання кодексу честі митця, сформованого цілими поколіннями майстрів пензля і пера, вимагає фанатичної відданості обраній справі. А ще віри і любові. Вони присутні у кожній роботі Олега Любківського, вони є тими сходами, по яких ціле життя відбувається сходження до ідеалу. Акварелі «Земля обітована» і «Таїнство» дихають зворушливою чистотою первозданності. Дивлячись на ці роботи, ми фізично відчуваємо наповнений озоном безмежний простір, купаємося у непочатій свіжості цього повітря, цієї роси. Митець переконаний, що удосконалюючи себе як майстра, як людину, він удосконалює світ. Ця віра одержала підтвердження у роботах із серії «Собори Буковини».

В основі художнього бачення Олега Любківського лежить дисонанс, який завжди був на зламі віків і на зламі епох. Це протиріччя виникло внаслідок конфлікту між двома культурами: тією, рафінованою, що передавалася від династії до династії і через те наприкінці другого тисячоліття, виродившись і вичерпавши свої сили, мусить відійти, і тією, що попри всі найновіші технологічні досягнення і розгул цивілізації, сповідує філософію американця Енді Уорхола, філософію, яка знаходить єдиний вихід для мозку, враженого вірусом масової інформації «в тому, щоби думати про НІЩО». Художник гостро відчуває цей розлам, він бачить, що материк під назвою «європейська культура» може назавжди стати загубленою Атлантидою, і через те всі свої сили кладе на збереження пам’яті про цю культуру.