Не плач за мною, Україно! У вітчизняного кіно з’явився черговий шанс на виживання

Парламентські слухання на тему «Національна кінематографія: стан, проблеми та шляхи їх розв’язання», про наближення яких так довго говорили кінематографісти, відбулися. 23 лютого, у День захисника Вітчизни, у день народження Президента. Обидва збіги символічні. У першому разі тому, що національне кіномистецтво за великим рахунком — стратегічний ресурс, покликаний охороняти самоідентичність нації. У другому — тому, що з Віктором Ющенком, який, на відміну від попередніх гарантів, небайдужий до українського кіно, вітчизняні кінодіячі пов’язують особливі надії. Причому не райдужно-гіпотетичні, а цілком конкретні. Деякі з них викладено в зразках епістолярного жанру, а деякі мають вигляд двох рекомендацій, прийнятих на основі парламентських слухань.

Відкритий лист, адресований, окрім Президента, ще й Юлії Тимошенко, Миколі Томенку, Олегу Рибачуку та Роману Безсмертному, склала ініціативна група Асоціації молодих кінематографістів України, котра виступає за «радикальне реформування українського кіно». Молоді кінодіячі, зокрема, вважають, що «настав час для створення Держкомітету з питань кіно, котрий існуватиме поза структурою Мінкульту, ухвалення закону про держпідтримку кіноіндустрії України».

Створити держкомітет кінематографії України Віктору Андрійовичу пропонує і поки ще не затверджений проект постанови Верховної Ради, іменований «Рекомендаціями парламентських слухань». Ще один пункт рекомендацій сповіщає Президента про те, що під його патронатом непогано б організувати щорічний загальнонаціональний фестиваль українських фільмів.

Обидва парламентські побажання викликали сумніви у віце-прем’єра з гуманітарних питань Миколи Томенка, котрий виголосив із високої трибуни енергійну промову. Почав він із «двох альтернатив», між якими, на його думку, «засіли» шляхи розв’язання проблем у кіногалузі. «Перша — це стовідсотковий державний протекціонізм», розмова про нього «може закінчитися створенням ще одного міністерства чи держкомітету, працевлаштуванням ще однієї людини і вимогою від держави збільшення коштів на підтримку нашого кіно». Віце-прем’єр припустив: можливо, цього разу й не буде так, як раніше. А раніше було так, що «ці гроші розподіляв міністр культури», після чого сам грав головну роль у фільмі, вибраному ним для фінансування, а потім ніхто не знав, що з цим фільмом робити. «І якщо ми приймемо рішення провести ще один фестиваль під патронатом уже нового Президента, з українським кіно нічого не буде», — повідомив Микола Володимирович, і перейшов до другої альтернативи, котра йому «теж не подобається». Вона полягає у використанні наших кіностудій кінематографістами інших країн. «Гадаю, для інших країн занадто велика честь знімати свої фільми, використовуючи нашу інфраструктуру». Томенко підкреслив, що до обох альтернатив критично ставиться весь уряд, що сьогодні необхідно розробити ефективну модель управління кіногалуззю, суть якої — у створенні цілісного комплексу кіновиробництва, а не в тому, щоб «просто вициганити у держави трохи грошей». Особливу увагу необхідно приділяти обов’язковій системі конкурсу в тих випадках, коли в бюджеті фільму є фінансова участь держави. «Виділяти кошти з держбюджету потрібно не під чиїсь звання чи заслуги, а під унікальність сценаріїв і ідей, котрі через продюсування здатні просунути цей фільм на території хоча б кількох країн». Микола Володимирович пообіцяв: «уряд проаналізує, в якому стані перебувають усі вітчизняні кіностудії, щоб зрозуміти, як їх можна максимально використати». Розберуться і з територіями, котрі керівники студій здають сьогодні в оренду. На завершення віце-прем’єр припустив, що поки керівництво країни і політичної еліти не зроблять «кіно модним», жоден закон не поверне «всім українцям повагу» до рідного кіно.

У тому, що гуманітарний віце-прем’єр не погодився з побажаннями Ради, немає нічого дивного. Під час слухань прозвучало ще кілька рішень-пропозицій, які йдуть урозріз із деякими рішеннями-пропозиціями, зафіксованими в Рекомендаціях... Пояснюється це просто. В основу цих рекомендацій лягли висновки робочої групи, котра складалася з представників комітету ВР із питань культури та духовності, Спілки кінематографістів і ряду окремих кінопрофесіоналів. Група підготувала інформаційно-аналітичні матеріали про стан кіногалузі та пропозиції щодо розв’язання її насущних проблем. Але, на жаль, деякі кіноспеціалісти, здатні внести по-справжньому конструктивні пропозиції, не були залучені до цих розробок. Приміром, директор столичного кінотеатру «Жовтень» Людмила Горделадзе запропонувала більш дійовий варіант зборів на підтримку національного кіно, які необхідно проводити в галузі кінотеатрального показу, телебачення та відеоринку. Але якщо Людмилі Борисівні надали можливість внести свої пропозиції з трибуни, то інших раціоналізаторів цього щастя позбавили.

Скажімо, багато говорилося про велику роль телебачення в справі відродження, підтримки та пропаганди рідного кіно. Нікого з телепродюсерів, однак, до мікрофона не допустили. Чимало по-батьківськи турботливих слів було сказано про молоде кінопокоління, потенціал якого покликаний врятувати вищезгадане кіно. З молодих на трибуну випустили лише Олеся Саніна, котрий нагадав про відкритий лист молоді на ім’я Ющенка. Інший молодий, який підготував доповідь із пропозиціями про реформування кіногалузі, змушений був озвучувати свої рацпропозиції в кулуарах. Це — Антон Пугач, генеральний директор «Мультиплекс холдинг», який чітко визначив головні напрями реформ (із повним текстом його пропозицій можна ознайомитися на сайті «Телекритики»).

Ті, кому пощастило ввійти до числа трансляторів своїх розмірковувань на тему «як нам спочатку рідний кінематограф урятувати, а потім навіть зробити його престижним і прибутковим», говорили і про зміцнення державного управління, і про впровадження продюсерської системи, про необхідність ухвалення закону про меценатство і про створення умов для багатоканального фінансування кіно, відновлення кіномережі і створення дистриб’юторських центрів. Інакше кажучи, вели мову про створення тих самих законодавчих умов для розвитку вітчизняного кіновиробництва, про котрі постійно говорять протягом останніх років. Добре, коли такі закони в результаті буде прийнято. Бо історія, як то кажуть, знає прецеденти. «Ми розробляли закони, які, на жаль, у цьому залі не приймалися в тому вигляді, в якому вони подавалися», — нагадала шанованим зборам Ганна Чміль, яка очолювали до літа 2003-го кінодепартамент Мінкульту. Ганна Павлівна нагадала і про «Програму розвитку вітчизняної кіноіндустрії до 2007 року», прийняту Радою в грудні 2002-го, уточнивши, що ця програма передбачала зміну політики прямого державного фінансування на політику державного протекціонізму. Освіживши в пам’яті присутніх той факт, що «до виконання цього закону ніхто не приступав», Чміль запропонувала реалізувати проекти хоча б цієї програми.

Узагалі День кіно в парламенті вийшов страшенно захоплюючим. За словами деяких депутатів і кінематографістів виходило так, що, якби не українське кіно, їм і жити на цьому світі було б нічого. Хтось палко побивався над його бідолашною долею, хтось обрушував на його сіромашну голову кілограми епітетів, котрі зашкалювали в своєму пафосі, — мовляв, це наш «національний оберіг», якому загрожують шкідливі «довгоносики», «сердючки» й іже з ними, і просив розробити «естетичну концепцію любові» до українського кіно. Юрій Іллєнко запропонував журналістам узяти на себе відповідальність за руйнацію вітчизняного кінематографу в інформпросторі й навів шляхетний приклад «Аль-Каїди», що зізналася в своїй причетності до терактів 11 вересня. Той же пан Іллєнко, котрий напередодні оголосив себе «чорним ящиком» українського кіно (у тому сенсі, що він пам’ятає всі злочини, спрямовані на його руйнацію, і всіх його ворогів поіменно), відразу, не відходячи від каси, прямо в парламентському залі викрив нового «ворога» — Миколу Томенка, який насмілився у своєму виступі «критикнути» фільм «Мазепа». На відміну від емоційних кінематографістів, деякі депутати підійшли до справи прагматичніше. Своїми промовами, які нібито містили скорботу за долею кіно, вони ненав’язливо підводили до думки про необхідність обрання їх народними посланцями на наступний парламентський строк. Депутат від комуністів нагадав, як солодко жилося кінематографу за радянських часів, у які, до всіх інших радостей, ще й не було сексу (принаймні на екрані). Депутат Тягнибок, зізнавшись, що він разом із усіма «відповідальний за той дух, якого бракує сьогодні нашій державі», запропонував варіант хоч і абстрактних, зате якісно нових змін: «Я не буду говорити про конкретику. Але українці повинні стати іншими, і на світ повинні дивитися іншими очима. І в цьому допоможе українське кіно».

Носіїв бурхливих творчих пристрастей утішила міністр культури Оксана Білозір: «Як міністр я тепер зобов’язана зробити все, щоб ваші прогресивні ідеї, ваша творча енергія були реалізовані на користь національного інтересу України». Оксана Володимирівна пообіцяла, що уряд і парламент працюватимуть над прийняттям ряду законодавчих актів. Потім повідомила, що автономна структура кіноуправління буде створена. Але в рамках Міністерства культури. Щоправда, з окремим рядком у бюджеті.

…Законодавчі зміни, запропоновані на слуханнях і покликані якісно й істотно змінити як внутрішнє, так і міжнародне життя українського кіно, вражають. Тепер головне, щоб усе це було прийнято. Адже парламентські слухання, як відомо, ще ніколи нічого не вирішували. У кращому разі, гальмували якісь негативні процеси. Було б бажано, щоб цього разу вони не гальмонули процес позитивний — намічувану активність вітчизняних кінематографістів. І ще. Розбіжності серед виступаючих, деякі невідповідності в «рекомендаціях» усних і письмових свідчать про те, що реформування кіногалузі потребує більш широкого і ретельного обговорення. Причому брати участь у цих обговореннях повинні, на пропозицію Антона Пугача, «усі, чия робота пов’язана з кіно, тобто працівники кіностудій, кінокомпаній і кінофірм, кінотеатрів, дистриб’юторських фірм, відділів кінопоказів на телеканалах, редактори і журналісти спеціальних видань».

А завершити свій опус мені чомусь хочеться словами Адама Мартинюка, котрий вів пленарне засідання: «Якщо ми не знайдемо грошей на кінематограф, котрий виконує як носій духовних цінностей і виховну функцію, нам доведеться шукати кошти на створення нових місць, у народі іменованих «не настільки віддаленими».