Не плач, Аргентино: є Україна! Тенденційні нотатки

Столичний Будинок кіно вже давно став острівцем буйного цвітіння україно-аргентинських взаємних ніжних почуттів. Ось уже п’ятий листопад поспіль тут проводять фестиваль аргентинського кіно. Фільми з того далекого замор’я також регулярно беруть участь у фестивалях «Молодість» і «Українські альтернативи». У Синьому залі неодноразово вів свої семінари всесвітньо відомий аргентинський вчений, член Генеральних штатів психоаналізу в Сорбонні доктор Адольфо Бенхамін, а скромні підмостки БК, бувало, загрожували спалахнути під ногами майстрів «школи танго». Через ледь не сімейні стосунки між двома інституціями аташе з питань культури Посольства Аргентини Сусанну Беатріс Мергі дехто пропонує навіть ввести в апарат НСКУ. А що, думка цікава...

Відкриваючи нинішній показ п’яти порівняно нових картин, посол Аргентини пан Мігель Анхель Кунео підкреслив: добором цих стрічок займався національний кіноінститут, і обойма вийшла досить різнорідною, без якоїсь єдиної концепції. Але в тому-то й річ, що «концепції» у кіно — це такий же природний продукт мислення як авторів чи добирачів картин, так і глядацької аудиторії. Вам бракує «концепцій»? У мене знайдеться! Але майте на увазі: товар буде з плеча продавця.

Річ у тому, що цього разу аргентинське кіно привезли до нас у найсокревенніший момент: наше суспільство в порядку виборів нового президента перезбуджене і дуже грубо з’ясовує, «ху», врешті-решт, «із ху». І як, скажіть на милість, у такій політично екзальтованій обстановці не бачити все навколо виключно під політичним кутом зору? Тим більше що фільм Ніколаса Саада «Тяжкі часи» (1998) уже самою назвою провокує неясну тривогу. Перші ж кадри і взагалі накривають глядача хвилею мимовільних прямих асоціацій. Ще на вступних титрах ми побачимо фотосесію для рекламних плакатів одного з претендентів на владу в країні. Композиції видаються майже рідними: ось якийсь пан розтягує свій похмурий образ у білозубо-оптимістичний («Усе буде добре!»), ось він міцно потискує мозолисту п’ятірню трудящого («Влада і народ єдині!»), ось він узяв на руки вгодоване немовля («Наше майбутнє в надійних руках!») тощо. «Чорт забирай, — внутрішньо охне глядач-українець, — ну точно, як наші нинішні... Навіть партійні кольори схожі!»

Далі більше, причому один в один. Один кандидат про противників: «...Вони хочуть повернути нашу країну в минуле... Я зроблю все, щоб цього не сталося!» І бадьорі теле- й радіоновини з регіонів про відсотки голосуючих, і кульки-шарфики політкольорів у натовпах «фанатів» на вулицях, і тріумф свіжоспеченого лідера нації... Передвиборні день, вечір і ніч Буенос-Айреса — таке сюжетне тло цієї стрічки. Тоді як на першому плані — чотири новели про реальні долі «виборців». Ось селянин, який приїхав до столиці по щастя, але від безгрошів’я став злодієм і вбивцею. Ось «гастарбайтери» з Парагваю на найбрудніших будівельних роботах. Ось класові бар’єри, які розділяють закоханих підлітків і дорослих. У фіналі картини ми бачимо її основних героїв, що напружено вдивляються в безпросвітне небо над Буенос-Айресом. Ніби саме звідти, а зовсім не з ЦВК прийде блага звістка про зміни в їхніх долях. Типово вітчизняна «поза виборця». Ось тільки політичні сили у нас, мабуть, жорсткіше діють.

«Повернення» (2001) Уго Лескано, здавалося б, просто жорстока любовно-кримінальна драма. У провінційне містечко з в’язниці повертається колишній комісар поліції, щоб смертю покарати колег, які свого часу з кар’єрних міркувань зруйнували його сім’ю, убили сина і заодно «з’їли» по службі. Проте моєму політично скособоченому сприйняттю цей фільм напевно побачився зовсім не так, як замислювався, а в контексті наших власних паралелей. Як історія про правовий цинізм «ментів», здатних безкарно фабрикувати «справи» і серед білого дня, перевдягнувшись у цивільне і змінивши номери авто, просто «мочити» неугодних.

«Сто років каяття» (1999) Хосе Глусмана — трагіфарс про ідіотизм і злидні провінційного життя, обтяженого таким самим шизоїдним криміналом (щоб домогтися «гарного життя», жебрак жебрака взяв у заручники). «Три птахи» (2001) Карлоса Саурекіальосо сюжетом схожі з давнім нашим «Містом Зеро» (1989) Карена Шахназарова. Тут успішний бізнесмен у справах фірми перевозить круглу суму грошей і, очікуючи підзаправки, надовго застряє на бензоколонці в глухомані. Бо завжди знаходяться причини, щоб нікуди не їхати. Нидіння від неробства, фатальне кохання до повії, терор наркодилерів, пограбування, зрада... Кому що, а курці просо: мені в усьому цьому побачився образ вимушеного застою, невлаштованості й ніби атмосферного накопичення сил зла, готових будь-якої хвилини погубити героя. А в іншому фільмі, теж із асоціативно-провокативною для українського вуха назвою — «Ілюзія руху» (2001) — сюжетний «трафік» має зворотну спрямованість: епіграф, маркований 1976 роком, відсилає до днів кривавої диктатури, а дія, віднесена до 1986 року, занурює в нестерпно томливу стагнацію повсякденності. За що боролися?!

Загалом, похмуру картину країни представили тамтешні фільми. І... до болю знайому. Якщо сприймати все виключно під соціально-політичним кутом зору. Виявилося, що принаймні в критичні моменти наші країни схожі, немов сестри. І в тому є свої скромні переваги: дивлячись одне на одного, як у дзеркало (а кіно і є дзеркалом), ми в тяжкий час цілком можемо розрадити себе традиційним резоном — «буває ще гірше...»