НЕ «ЧТІВОМ» ЄДИНИМ…

Московський книжковий ярмарок Non/fiction невтомно переконує, що книговидання — це, по-перше, справа інтелектуальна, і тільки по-друге — комерційна.

Non/fiction — мабуть, найближча з усіх російських виставок за духом українському видавцеві. Бо вона ідейна. Росіяни можуть протиставляти Non/fiction Московському міжнародному книжковому ярмарку та весняній експозиції «Книги России»: мовляв, там — комерція, а тут — ідея. У нас же все книговидання — річ страшенно ідейна. Як жартують про український шоу-бізнес, мовляв, «шоу» є, тільки «бізнесу» немає, так і з бізнесом книжковим — книжки є, от тільки «бізнесу» на них не зробиш.

Non/fiction також відзначають за дотримання чіткої концепції: на стендах у Центральному будинку художника, де четвертий рік поспіль проходив ярмарок, представлено лише «інтелектуальні бестселери» — високочолу художню прозу (і російську, і перекладну), плюс широкий спектр гуманітаристики. І ніяких мариніних, донцових чи абдулаєвих. У реальності, звісно ж, не все було так «чистокровно», як в концепції. Припустімо, деякі з російських видавничих гігантів (як «Вагриус», «Рипол Классик», «Олма-Пресс») використали слушну нагоду для того, аби презентувати свої історичні та біографічні серії — книжки і non/fiction, і селери якщо й не best, то напевно very good, проте радше популярні, ніж інтелектуальні. Так само і видавництва найінтелектуальніші з інтелектуальних презентували на ярмарку й свої демократичні серії.

Чесно кажучи, «концептуальністю» нас теж не дуже здивуєш. До певної міри «українська книга» (саме як ярмарок української книги позиціонує себе Львівський форум видавців) в умовах нашого колонізованого ринку — це теж і тема, і виставкова концепція, не менш чітко сформульована, ніж тема «інтелектуальний бестселер». Бодай тому, що українське книговидання розвивається як альтернатива російському, не вільно заповнюючи вітчизняний ринок, а відшуковуючи на ньому ніші, не зайняті російськими книжками. Але в нас це, сказати б, стихійна концептуальність (а не показник зрілості ринку), яку, безперечно, варто було б «організувати й очолити». Переконана, що існування «під боком» досвіду організації тематичного книжкового форуму прискорить процеси дозрівання і в наших виставковців.

Настрій російсько-українських паралелей передався цій статті від самого ярмарку, адже саме він домінував на центральній події цьогорічного Non/fiction — семінарі «Література, ринок і літературна критика», організованому російським тижневиком «Книжное обозрение». У семінарі взяли участь відомі російські літературні оглядачі Олександр Шаталов («Графоман»), Галина Юзефович («Еженедельный журнал»), Ірина Каспе («Ex Libris — НГ»), а також критики з Великої Британії, Німеччини, США та Франції. Проте українці Андрій Мокроусов («Критика») та Дмитро Стус («Книжник Review») виступили, судячи з усього, найбільш провокативно, що визнали і присутні на семінарі, і російські ЗМІ. Приміром, мережевий «Русский Журнал» кілька днів поспіль у репортажах з ярмарку цитував Андрія Мокроусова набагато частіше, ніж будь-кого з інших учасників.

Проблема, яку порушив Мокроусов у своєму виступі, — професійна герметичність української критики, брак широких суспільних узагальнень і, як наслідок, відсутність в Україні гучних літературних скандалів із політичним підґрунтям, на кшталт останніх російських резонансних сюжетів із головними діючими особами Володимиром Сорокіним чи Едічкою Лімоновим. У принципі погоджуючись із висновками відповідального редактора «Критики», варто все-таки згадати суспільний розголос, що його викликала книжка Олеся Бузини «Вурдалак Шевченко». Хоча — і це теж правда — основна дискусія точилася поза зоною власне літературної критики — на рівні гнівних памфлетів, а не літературознавчих розборів. Але, на мій погляд, це свідчить радше про вузькість власне «літературно-критичного поля» в Україні, про «залишковий принцип», за яким існує культурна, й зокрема літературно-книжкова журналістика в українських ЗМІ, місце якої — в останньому вагончику інформаційного поїзда, локомотивом якого є політика.

Причина цього передусім у тому, що ми живемо в державі, де влада і бізнес — речі, якщо й не тотожні, то вельми близькі за своєю суттю. І медіа-ринок — не виняток. А в умовах, де українські медіа перетворюються на галузеві видання українських політиків, «літературний критик» перестає бути професією. Нині професією в журналістиці може бути політика, економіка і кримінал (умовно кажучи, те, що потрапляє у поле фахових (!) інтересів медіа-власників та їхніх колег із владного цеху), але аж ніяк не культура чи ще вужче — література.

З другого боку, літкритика і літжурналістика є побічним продуктом розвитку книжкового ринку. У цьому сенсі зрозуміло, чому росіяни перебувають у значно привілейованішому становищі, ніж українські колеги. До речі, останній Non/fiction підкинув їм для обговорення ще один літературний скандальчик із політичним підтекстом. На ярмарку відбулося вручення однієї з найменш заанґажованих літературних відзнак — премії Андрія Бєлого (її «матеріальна частина» — 1 рубль). Її присудили Едуарду Лімонову, над яким триває судовий процес у зв’язку із звинуваченням у підготовці терактів, замаху на створення незаконних бандформувань та зберіганні зброї.

Щодо інших нагород, вручення яких відбулося на Non/fiction, то варто відзначити, що премію «Человек книги» тижневика «Книжное обозрение» отримав український художник Владислав Єрко за ілюстрації до книжок Пауло Коельо (київське видавництво «Софія»). До речі, Єркові ілюстрації відзначив і сам бразильський літератор, надіславши до видавництва факс приблизно такого змісту: популярності своїх російських перекладів завдячую витонченому оформленню.

Що ж до учасників ярмарку, то їх цього року було 140. Це зокрема такі лідери російського інтелектуального книговидання, як «НЛО», «Языки славянской культуры», «Ad Marginem», «О.Г.И.», «Издательство НГ». Книжок цих видавництв в Україні не розшукати вдень із свічкою. За визнанням самих російських видавців український ринок їх цікавить, проте на сьогодні вони співпрацюють хіба що з кількома українськими «книгоношами», які закуповують по кілька екземплярів їхніх книжок для продажу в Україні.

На думку ж українських книготороговців, основна проблема полягає в тому, що інтелектуальні видавництва — маленькі. І якщо у великому видавництві можна одразу закупити кілька тисяч найменувань, то в маленькому — кілька десятків. Звідси — проблема знижок, завжди актуальна для великих гуртовиків (маленькі видавництва не здатні надавати великих цінових знижок). Тобто проблема полягає не в тому, що наші книготорговці бояться мати справу з інтелектуальною літературою, а з необхідністю переорієнтовувати закупівельну тактику на невеличкі обсяги.

І все-таки залишається питання: кому потрібна ця інтелектуальна література? Читачам? Їх не так уже й багато. Видавцям? Їм вигідніше продукувати дешеве «чтіво». Книготорговцям? Їм теж торгувати «умняком» і незручно, і не вельми вигідно. Авторам? Їхні гонорари за такого стану справ є майже символічними. Тоді заради чого стільки зусиль? По відповідь я б вас із задоволенням переадресувала до книжки, яку не так давно видало російське «НЛО» і яку мені пощастило придбати саме на Non/fiction. Саме «переадресувала б», бо, мабуть, довго доведеться шукати того просвітленого книгоношу, який везе в Україну кілька книжок цього видавництва в заплічній торбині. Називається книжка «Легко ли быть издателем. Как транснациональные концерны завладели книжным рынком и отучили нас читать». В ній автор, відомий американський видавець Андре Шиффрін, досить популярно пояснює те, що книговидання — це справа редакторів, а не бухгалтерів «із логарифмічною лінійкою в дупі», адже жодна ринкова логіка не здатна зрозуміти цінність книжки, «яка переверне наше сприйняття світу — переверне навіть у тому разі, якщо її куплять одиниці».