Не чхайте від пилу століть

Цікаво, як Ватикану вдалося вишколити своїх патерів, щоб у них не чухалися руки підмалювати збляклого Джотто акриловими фарбами або перебудувати церкву Святого Климента, фронтон якої вже на рівні з асфальтом? Не благоліпно, знаєте, — церква в ямі. Але не перебудовують. І зображення Христа й апостолів у вигляді ягнят не замальовують, хоча такі зображення були заборонені ще в часи Середньовіччя. Це все спадщина — церкви, народу, світу. Володіння цією спадщиною — честь і дохід. Збереження — обов’язок і, знову ж таки, справа честі. Світська влада теж не прагне скинути із себе тягар турботи про пам’ятки. Звичайно, вони потребують вкладень, але й дохід приносять чималий. Про честь сказано достатньо.

Зовсім інша справа у нас. У держави традиційно немає грошей «на культуру» і вона готова віддати усе всім, аби уникнути відповідальності й витрат. Церкві чогось бракує — чи то розуміння, чи то бажання, чи то почуття спадкоємного зв’язку з власною тисячолітньою історією, чи ще чогось — щоб берегти власні цінності. Між цими двома байдужими залишається тонкий прошарок тих, кому за покликанням і фаховою приналежністю дорогий пил століть. Музейні працівники вже давно фактично ведуть одноосібну війну за виживання унікальних історичних пам’яток України. Іноді їм щастить — вони знаходять спільну мову з новими власниками/користувачами пам’яток або однодумців у громаді. Однак трапляється це нечасто. Принаймні на круглому столі, присвяченому виживанню національних заповідників «Софія Київська» і «Києво-Печерська лавра», який відбувся цього тижня, у їхніх виступах звучали істеричні нотки.

Нам, очевидно, байдуже наше минуле. Пил століть викликає у нас алергію. Інакше важко пояснити те, що діється. Як люди, чиї предки поколіннями ходили до цієї церкви — хрестили дітей, вінчалися, відспівували близьких, — своїми руками знищують її?! Про це не хочеться писати і навіть думати, але, напевно, треба. Те, що відбувається, — м’яка аналогія руйнування церков 20—30-х років. Адже ті, хто тоді підкладав під стіни вибухівку, теж були хрещені, можливо, — вінчані, можливо, — випускники церковно-парафіяльних шкіл. Ми їхні духовні спадкоємці. Вісімдесят років не просто атеїзму — дегуманізації, перемішування населення, викорчовування усіх, хто міг думати й опиратися, загалом, негативної селекції, позначилося на нас сильніше, аніж нам, можливо, хотілося б. Я не вірю в теорію змов. Я не вірю, що є якесь політичне замовлення на знищення українських святинь із боку будь-якого за ліком Риму. Це було б надто добре: ось знову прийшли злі дядьки, котрим не подобається, що на нашій землі залишилися якісь уламки святинь і колишня слава, яка нагадує, «откуда есть пошла...», усе зрівняли із землею й забудували новобудами. Усе надто гірше: дядьки, звичайно, злі, але вони просто хочуть «стригти купони». А це ми самі, своїми руками, як у 20—30-х і пізніше, руйнуємо й будуємо за їхнім «генпланом» космополітичний, безликий Київ і таку саму Україну, яка, через безликість, не заслуговує окремого рядка у світовій історії. Ми самі й стираємо цей рядок під лемент ораторів — як у рясах, так і в піджаках — про нашу духовність, велике минуле, відродження та інші химери. Химери, тому що матеріальних підтверджень святості цієї землі залишається дедалі менше, а нематеріальні стрімко вимирають, майже не залишаючи наступників.

Це у Києві. Про те, що відбувається в регіонах, не хочеться навіть писати. З одного боку, панотець завжди зуміє «домовитись» із місцевим чиновником. І зовсім не обов’язково за хабара — не думайте про них так погано. Просто за відсутність проблем. Ну, кому захочеться за свою скромну чиновницьку зарплату влазити по вуха у суди, а можливо, навіть у мордобій у парафії? Чиновникам відділів і управлінь у справах релігії міжконфесійних проблем вистачає, щоб вони ще й пам’ятки оберігали. Особливо зважаючи на те, що «берегти пам’ятку» — зовсім не просто. Починаючи з того, що охоронний договір, який має укласти з парафіяльним священиком державна влада у випадку, якщо він користується пам’яткою архітектури, може роками лежати не підписаний і, відповідно, не виконуватися. А може й зовсім курйоз вийти — договір підписаний однією громадою, а користується церквою інша. Та якщо й підписаний — треба регулярно перевіряти, чи виконується він, тобто проводити життя в роз’їздах областю, за можливістю — у супроводі експерта.

Коли трапляється десь на Галичині пожежа, яка позбавляє нас чергової пам’ятки дерев’яної архітектури, це означає, як правило, або те, що церковку «не поділили», або — і останнім часом дедалі частіше саме це — що вона так чи інакше не задовольняє громаду і її проводиря. Проблема в тому, що володіння пам’яткою найчастіше для громади не честь, а напасть. Статус пам’ятки зв’язує руки — ні тобі прибудову зробити, ні усередині акриловими фарбами образи підмалювати, ні в гарний бузковий колір пофарбувати. Ось у сусідньому селі нову побудували — велику, з цегли, чисто тобі чворак під бляхою — ще й усередині усе в золоті. А у нас, як у злидарів, — зблякла, обшарпана, дерев’яна, люди всі усередині не поміщаються. Далі можливі кілька шляхів розвитку ситуації. Найпростіше, звісно, улаштувати «неполадки з проводкою». Церква стара згорить, нову побудуємо — на наш смак. Можна зробити складніше, але перспективніше. Обкладемо нашу дерев’яну церкву цеглою. А потім те, що усередині, розберемо, перенесемо на інше місце, і ось, будь ласка: була в нас одна церква, а тепер дві. Зібрати, утім, виходить не завжди. Аби грамотно розібрати, перенести й зібрати дерев’яну церкву, потрібні фахівці. А на них у нас прийнято заощаджувати. Часто трапляється і зовсім безглуздо. Церкву обшивають жерстю з найкращих міркувань — так і «файно», і, на думку громади, «краще збережеться». Однак, закономірно, дерево починає гнити, і пам’ятка руйнується.

Є своя специфіка у ставленні кожної з основних конфесій України до споруд-пам’яток, які потрапляють до них у руки. На жаль, в усіх, як правило, не складається зі збереженням. Можливо, із погляду священика утилітарне ставлення до храмової споруди і її внутрішнього й зовнішнього образу — це правильно. Призначення церковних інтер’єрів — налаштовувати на молитву. І якщо це шкодить цілості пам’ятки, тим гірше для пам’ятки. Інша справа, що про те, налаштовує чи не налаштовує, про міру «благоліпності» судить або священик, або особливо активні представники громади, і пам’ятки таким чином стають заручниками їхнього смаку й розуміння, поваги до історичної цінності об’єкта, який потрапив до їхніх рук. Залишимо тему освітнього й культурного рівня священиків — серед них зустрічаються як тонкі й розумні люди, так і справжні мракобіси. Однак те саме можна сказати про все наше суспільство. І нерідко трапляється — громада, якій священик не дозволив зробити з церквою те, що миряни вважали за потрібне, виживає священика з парафії, а наступний, пам’ятаючи про гірку долю попередника, закриває очі на затіяний громадою «євроремонт». Буває, утім, і навпаки — ініціатором наведення «благоліпності» у давній церкві виступає сам священик.

Реституція церковного майна — вузол проблем. Навіть якщо не торкатися питання про те, кому що віддавати. Справа в тому, що запитання, «чи віддавати», з певного часу не виникає. Створений ще до незалежності список церковних споруд, які не підлягають передачі церкві, був, звичайно, невиправдано роздутий. Протягом десяти років він поступово виснажувався і зрештою його скасували зовсім. Із 2002 року віддавати можна все. Прогресивна громадськість привітала це скасування так само, як указ президента Кучми про реституцію церковного майна. Що ж, справедливість має тріумфувати. Але, відновлюючи у правах церкву, держава порушила інтереси усіх — у тому числі віруючих — громадян, не забезпечивши ні де-юре, ні, головне, де-факто цілості всіх тих цінностей, які вона так завзято кинулася віддавати без ліку й розбору. За бажання це можна робити, нікого не образивши — ні пам’ятки, ні церкву. Треба лише прийняти відповідні закони, визначити запобіжні заходи при невиконанні й мати твердий намір усього цього дотримуватися, не відволікаючись на соплі і волання про «духовність» і «бездуховність».

Для тих випадків, коли «відселити» музей не можна було через те, що сама церква — всередині й зовні — є музеєм, чиновники придумали найгірший варіант із усіх можливих. Хоча вже мали негативний досвід так званого спільного використання й знали, що нічого, крім конфліктів, це «вирішення проблеми» не породжує. Недосконала ідея спільного користування — музеєм і громадою — у її нинішній формі відносно прийнятна для церкви й цілком неприйнятна для музею. Багато священиків із задоволенням сприймають ідею спільного використання з музеєм або заповідником. Охоронний договір, утім, підписувати не поспішають — навіщо себе обмежувати? Адже у випадку спільного використання тягар витрат — від комунальних до реставраційних — несе музей. А громада лише користується. Так, як вона вважає за потрібне. Інтереси громади й музею протилежні. Громаді треба, щоб «благоліпно» й усе за каноном — свічки, панікадила, лампади, хоровий спів, щоб людей приходило побільше і доступ був цілодобово. Загалом, із погляду церкви — цілком законні бажання. Однак для пам’ятки це неприйнятно — свічки й панікадила створюють кіптяву, юрби народу обтирають стіни, постійно відчинені двері призводять до порушення температурного режиму й режиму вологості, хоровий спів викликає вібрацію і т.ін. Про «благоліпність» — не будемо, тому що стає зовсім сумно. Один із столичних священиків, із невдоволенням розглядаючи давні («облізлі», як він висловився) розписи, показав на один із них і сказав: «У цього, наприклад, ніс зовсім стерся. Як можна молитися святому без носа?». «Може, знущається?» — думала я. Який стосунок має ніс до молитви? Він же святий, а не Сірано де Бержерак. Але він не знущався. Він твердо знає, що церква — Дім Божий. А отже має бути «гарною» і «правильною». На його розуміння, звісно.

Музейні працівники в таких випадках опиняються в незавидному становищі. Вони діють проти досить злагодженої, потужної і пасіонарної організації, якою є церква. На дії священика важко поскаржитися його начальству, адже єпископ найчастіше прекрасно знає, що робить священик, і схвалює його дії. А якщо це рішення не священика, а громади — тут навіть єпископ не ризикне тупнути ногою. Церковники не просто «беруть своє» (як їм здається), але при цьому іноді умисно поводяться підкреслено по-хазяйськи: це наше, захочемо — із кашею з’їмо. Тоді як начальство музейних працівників — міністерські чиновники — найчастіше намагається не втручатися. Навіщо їм неприємності? І справа не в тому, що чиновник діє за принципом «якби чого не сталося», а крім того, має не таку вже й високу зарплатню, аби взайве напружуватися, а крім того, змушений шукати джерело додаткового доходу, у чому йому охоче допомагають зацікавлені особи. Справа в тому, що церкві свого часу довелося (або вдалося) міцно інтегруватися в державну машину. Це, звичайно, ставить церкву в залежність від держави, так. Проте й навпаки: церковна дестабілізація негайно обертається дестабілізацією політичною. Тому коли починаєш говорити на цю тему, наприклад, із чиновниками Мінкульту, вони лише піднімають очі до неба.

Під час круглого столу кожний виступ був приводом зронити сльозу. Але якщо виступи музейних працівників викликали жалість до них і пам’яток, то виступи представників різних організацій — жалість до нас усіх. Член національної комісії ЮНЕСКО Максим Стріха був всюди правим, коли казав про масштаби втрат, загрози спадщині й про те, що це нікуди не годиться. Але ЮНЕСКО — не остання за авторитетністю організація. Можливо, через неї можна було принаймні спробувати вплинути на українську владу і її політику байдужості до власної історії? А президент Національної комісії з культури і духовності Микола Жулинський справді вперше почув про те, що пам’ятки знаходяться у жахливому стані? Виходить, що всі ці «культурні комісії» — просто зручна синекура для вітчизняної інтелігенції. Почесно й ні до чого не зобов’язує.

У результаті ситуація з пам’ятками у безвиході. Складається враження, що цілість музею — особиста проблема музейного працівника. Що саме йому «найбільше треба». Поки вони б’ються над тим, аби виконати свої функції охоронців у вкрай недружніх умовах, влада купує у церкви за майно і, головне, невтручання у те, як вона його використовує, політичну підтримку (коли припече) й відносну церковну стабільність (в решту часу).

Народ, як водиться, мовчить...