«Не дивіться вгору»: аматорський маніфест Апокаліпсису

15 сiчня, 2022, 13:00 Роздрукувати
Відправити
Відправити

Іронія не додає оптимізму, але зменшує страхи.

У дурнів муки і страждання:

Завжди відстрочки, зволікання.

Але зате і глупство, й гріх

Супутники постійні в них.

Всіх запевняє блудний син:

Що завтра виправиться він.

Та «завтра», — гляньте доокола, —

Не настає для них ніколи.

Себастіан Брант,
«Корабель дурнів», 1494.

 

На щастя, вже минули незліченні «підсумки року», схожі на панічне вивертання кишень перед вуличним грабіжником. Сиплеться звідти різний дрібний непотрібний мотлох, крихти чогось колись їстівного; монети, які вийшли з ужитку, але шкода викинути.

Тобто впродовж консенсусного відтинку часу, який називаємо «роком», люди періодично намагаються скласти в якійсь послідовності події і враження, щоб хоч на кілька днів дати лад своїй голові. Але на кінець року в голові залишається приблизно те саме, що в наших уявних вивернутих кишенях. Мотлох і непотріб.

Фільм «Не дивіться вгору», про який уже висловилися майже всі (навіть ті, хто його не бачив), складений власне з такого людського (культурного, політичного, соціального) мотлоху й непотребу. Про його кінематографічні вади і чесноти висловилися люди, котрі знаються на кіно. Політологи та різні активісти теж отримали добру нагоду для позиціювання в діапазоні від «я так і знав» до «все складно». 

Загальна згода в тому, що резонансність цього фільму, попри його неоднозначні мистецькі чесноти, завдячує безжальному перелікові майже всіх (за винятком ну вже зовсім табуйованих для критики) соціальних збочень. Оскільки вони номінально вважаються неабиякими цінностями, їх можна для стислості називати «збоцінностями».

Формально ці «збоцінності» у світі є навіть не те що прийнятними, а системоутворюючими. Такими величними світочами й маяками, що визначають курс і освітлюють шлях. А це навіть не кільцева дорога, а стрічка Мебіуса, топографічна поверхня лише з однією стороною і одним краєм. 

Добра новина — в тому, що щасливий український глядач після перегляду вже вкотре зрозумів: він не самотній у своєму критиканстві реальності. 

Погана новина складається з того самого. Скрізь усе однаково. Тобто не буде ніякого «Вашингтона з новим і праведним законом». Можна не чекати. Треба щось робити. А що?

Планування дій неможливе без розуміння контексту. Якщо позбутися ілюзій про безперервний осмислений розвиток людства, згідно з якими ми вже б мали садити бурячки на Марсі; про чудотворну силу знань, до яких начебто люди прагнуть понад усе, та інших безоглядних категоричних суджень, — поточна соціальна поведінка перестане виглядати вульгарно-патологічною (як показано у «Не дивіться вгору»). Нам просто не пощастило, що розвиток філософії пішов за Кантом, а не за Шопенгауером, який щиро дивувався, чого це треба безоглядно брати на віру диктаторські постулати Канта.

У 1494 році Себастіан Брант написав поему «Корабель дурнів», про яку зараз відомо здебільшого тому, що вона надихнула Ієроніма Босха на одну з його однойменних славетних робіт. (Може, хтось із інтелектуалів згадає Еразма Роттердамського і його «Похвалу глупоті», але ми до повтору цього періоду ще не дійшли). Поема Бранта була шалено популярна, мала кілька перевидань вже у ХV столітті (у тому числі й «піратських», було таке вже тоді, хоча книговидавництво щойно почалося). Про силу просвітництва Брант писав так, що мимоволі згадуєш наших апологетів книжкових ярмарок:

Сиджу я першим в кораблі

У наших дурнів на чолі.

Ще «Ганс-чурбак» сказать не встиг,

Вже чуєш: «А! Любитель книг...» 

Хоч і набув я гори їх, 

Та не збагнув ні слова в них.

Хтось запита про те чи те, 

Кажу: «Читав я, то пусте…»

Із мене і того вже досить,

Що книг довкола мене стоси.

Брант класифікує сто одинадцять різновидів людської глупоти. У цьому сенсі фільм «Не дивіться вгору» порівняно з «Кораблем дурнів» (щоб уникнути звинувачення в різножанровості, порівняємо з однойменною картиною Босха) — це як карикатури скандального журналу «Шарлі Гебдо» порівняно з роботами графіка ХІХ століття Оноре Дом’є. 

Та однак якщо фільм так віддзеркалює прикмети часу, то що це за час такий? Ну десь між ХV i XVI століттями.

Спробуємо розглянути це припущення ретельніше.

Критики неомарксизму говорять про торжество матеріалізму над вищими цінностями, і це правда, але лише з погляду історичного матеріалізму. Поворот до приземлених проблем, до практичного змісту людського існування — це прикметна риса часів Відродження, Реформації. Правда, це те, що прийшло на зміну Середньовіччю.

Паралель монархічно-церковного Середньовіччя з культом сильного ідеологізованого державного правління у ХХ столітті історично не дуже точна. Зі стресогенних факторів: ковід — не чума, московити — не турки. Але динаміку від віри людей у магію влади до культу особистості відображає. 

Порушення усталеного типу звичних зв’язків при переході від одного історичного часу до іншого неминуче породжує стреси, страхи, врешті — апокаліптичні настрої. Але за одних обставин люди ретельно готуються до «кінця світу» у той спосіб, як собі його уявляють (наприклад, мер Тулузи Орналь у 1524 році, зловживаючи службовим становищем, зробив собі персональний Ноїв ковчег, а 20 тисяч мешканців Лондона просто втекли з міста), а інші, навпаки, просто приймають його як даність.

У пізньому Середньовіччі священне і світське борються між собою, карнавально міняються місцями. Ми також спостерігаємо ерозію старих ідеологій і девальвацію цінностей, пріоритетність «холодильника», що саркастично показано і в «Не дивіться вгору».

Милування потворністю, естетична насолода від огидного й жахливого були чітким вираженням психологічного стану європейця XV століття. Сприйняття світу середньовічної людини — це страх перед красою, оскільки в тогочасних релігійних уявленнях із нею пов'язані біль і страждання. Бо ось на межі XIV–XV століть (як і тепер) із новою силою відроджується уявлення про те, що перед самим кінцем світу і пришестям Христа, який проголосить Страшний суд, з'явиться Антихрист — прекрасний обличчям і тілом.

Антихрист робитиме різні чудеса, а до того ж запровадить справжній комунізм — нагромадить у своїх руках усі скарби світу і щедрою роздачею зробить усіх людей однаково заможними, результатом чого буде жахлива розпуста (в широкому, не лише в сексуальному значенні цього слова). 

У цьому місці кожен конспіролог може підставити зручні для нього величини — айтішні чи пандемічні. Кожен політолог — ненависного йому особисто політичного діяча. А глядач фільму побачить карикатури на всіх разом.

Що ще узагальнює фільм, але лишає поза увагою масового глядача? П'ять етапів прийняття смертельної хвороби (у фільмі — наближення вбивчої комети) пацієнтом, так звана модель Кюблер-Росс. Це, відповідно, — заперечення, гнів, компроміс, депресія, прийняття. Модель була описана в книжці «Смерть і вмирання» у 1969 році і досі має як багато прибічників серед популяризаторів та гугл-психологів, так і критиків, що вказують на її архаїчність і експериментальну недоказовість. Ця модель, як кантівський імператив, розповідає пацієнтові, в якій послідовності йому треба переживати проблему, а не фіксує реальні індивідуальні стани, які насправді дуже різні.

Особливістю фільму є те, що названі стадії переживаються героями-диваками, м’яко кажучи. З одного боку — це модна ліберальна апологетика різноманітних «нетрадиційників». Але якщо такі люди, за задумом авторів, є останніми притямними представниками людства, то решта може й далі собі бездумно простувати прямо в пекло, невелика втрата, з погляду вічності.

Отож фільм «Не дивіться вгору» як ігрова проєкція моделі Кюблер-Росс теж доволі безапеляційний. З одного боку, така природа сатири. Відтінки й нюанси — зовсім не її жанрова ознака. З іншого — це форма ліберальної пропаганди через культурний продукт, із підсвідомим (а може, свідомим, це було б круто) висміюванням самих себе.

А третій чинник — його стилістична неохайність, це такий хіпі-стиль, а один із фінальних епізодів (вибух усього) прямо цитує фінал Мікеланджело Антоніоні «Забриски-пойнт», культової стрічки часу «дітей-квітів». 

І тут ми знову повертаємося до дивацьких страхітливих зображень Босха і Брейгеля, в яких соціальні страхи сучасників передано у вишуканому виконанні, але з потворними сюжетами.

Фільм «Не дивіться вгору» — далеко не єдине явище такого роду. Зрештою, твори Подерев’янського, наприклад, про те саме, тільки культурно (або некультурно) ближчі до нашої з вами реальності. Це непоганий привід спробувати спростити власну психологічну «оптику» й роззирнутися довкола неупереджено. Іронія не додає оптимізму, але точно зменшує страхи. 

Втім, воно ж не всім дано, як каже той-таки Брант:

Хто слуха мудрих день у день,

Ума ж не збільшує, той — пень. 

Чурбак чи слуха, чи не слуха, —

Спить мудра річ в ослячих вухах. 

 

Більше статей Олега Покальчука читайте за посиланням. 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК