НАЙСУМНІША ПОВІСТЬ У СВІТІ

Майже через сорок років на сцені Київського ТЮГу на Липках знову «Ромео і Джульєтта» В.Шекспіра (переклад І.Стешенко). Порівняння з серії «Старі сюжети — новими очима». Якось довелося почути від сивого чоловіка й вельми наближеного до літератури, що він, мовляв, забув події знаменитої трагедії. Це здалося неймовірним, була переконана: цю історію, «найсумнішу» в світі, знають усі. Та ба. Тому бажання театрального колективу, основна аудиторія якого — юні глядачі, долучати їх до зразків світової класики, викликає належну повагу. Отож, у київського молодого покоління буде змога ознайомитися з вічним сюжетом в інтерпретації ТЮГу, а в представників покоління зрілого — оновити його в пам’яті й подивитися на сюжет новими, сьогоднішніми очима.

Минули часи передпенсійних Джульєтт і старечо-молодецьких Ромео. Одна з найвдаліших екранізацій Ф.Дзеффіреллі остаточно переконала в тому, що юних закоханих мають грати актори так само молоді, із подібними світовідчуттям і почуттями. Для тюгівської аудиторії це особливо актуально. Творці київського спектаклю «йдуть» у ногу з часом. Знаючи потреби своїх сучасних глядачів, у театрі ставлять не просто спектакль, а створюють мюзикл «Ромео і Джульєтта» (музика В’ячеслава Назарова, лібретто Олександра Вратарьова, Віктора Гирича), вплітаючи всі події в яскраву музичну тканину.

Образний тон спектаклю визначає сценографія Михайла Френкеля, відомого театрального художника, котрий давно живе в Америці, але не забуває свій рідний театр. У ній — мотиви переплетіння часів, сучасні прямокутні конструкції з елементами архітектурних «надмірностей» епохи Відродження. Авангардний дзеркальний задник, де спалахують яскраві світлові плями, водночас і віддзеркалює, і спотворює те, що відбувається. Дворівнева конструкція (як же без балкона Джульєтти) «контролюється» залізною завісою, яка, розділяючи простір, немов вищі сили, регламентує можливості спілкування персонажів. Така сама суміш часів у костюмах героїв — тут і середньовічні мотиви одягу, і позачасові, але стилізовані ряси священнослужителів, сучасні піджаки та краватки, ультрасучасні розідрані джинси, різнобарвна спідниця, загалом, розкіш матеріалу та буйство стилів.

Режисерське рішення постановника В.Гирича базується на бажанні максимально наблизити давні події історії кохання Ромео і Джульєтти до наших днів. Для цього і вдягаються герої в сучасні костюми, які носить нині просунута молодь, вкрапляються в музичний стрій репові мелодії, створюється атмосфера молодіжної тусовки, а іноді й підворіття, із певним сленгом і манерою поведінки. Такі паралелі, присутні в спектаклі, дають можливість «зняти з котурнів» наше уявлення про стосунки Ромео і Джульєтти, Меркуціо, Тібальта, Бенволіо як про щось неймовірно романтичне й піднесене та побачити їх такими собі пустотливими старшокласниками, на котрих обрушилося доросле життя, перше кохання, що зіштовхнулася з нездоланними умовностями, які не щадять нічого та змітають із свого шляху тих, хто захотів їх переступити. І справді, «смерть за смерть, кров за кров»...

Сюжетна лінія вибудувана за Шекспіром, але в окремі моменти спектаклю вона здається схематичною, хочеться відчути певний емоційний простір, приміром, у прелюдії кохання, у сцені першого побачення, у фінальній сцені. Класичні американські мюзикли пам’ятні бездоганно вибудуваними рухами, відточеними й синхронними, немов годинниковий механізм. У київському спектаклі брак чіткості в рухах акторів масовки заважає втіленню винахідливої хореографії Алли Рубіної, адже лише злагоджений візуальний малюнок здатний підсилити враження й підтримати стрункість режисерського завдання. Роблячи оточення головних героїв виразно-ілюстративними масками певних характерів, режисер зосереджує увагу на Джульєтті й Ромео. Ці образи традиційно складні в інтерпретації через необхідність долати стереотипи глядацького сприйняття. У грі Анжеліки Горб і Віктора Степаненка відчутні свіжість, щирість, емоційність. Лакмусовий листок органічності в шекспірівській п’єсі — її ключові сцени — першого побачення, шлюбної ночі, смерті. Сцена шлюбної ночі цнотливо вирішена за білим прозорим пологом, який дозволяє стежити лише за тінями коханців, гарна пластика, естетичні пози. Це рішення в природі запропонованої стилістики. А сцена смерті, кульмінаційна, дещо знівелювалася через зайву театральність. У ній актори ніби забули про юну природу своїх героїв, і якщо весь час вони існували як у житті, то померли як у театрі. Хоча до фіналу підтягувалася вся «артилерія» емоційного впливу. Завмерло все в передчутті смерті, змовкли звуки музики, у тиші пролунали слова прощання.

Спектакль «Ромео і Джульєтта» позбавлений виховних, повчальних інтонацій. Яскравим, відвертим сценічним дійством театр говорить із своїми юними глядачами дорослою мовою, пропонує роздуми над проблемами, особливо важливими в їхньому віці. Адже кожна симпатична Марійка мріє бути Джульєттою, а кожен романтичний Сашко бачить себе закохано-зухвалим Ромео. Їм усім доведеться минати стовп із покажчиком «У країну Кохання». Хотілося, аби вони, переживаючи власні історії, завжди пам’ятали сюжет про нещасливих закоханих, про Ромео, котрий прийшов до Джульєтти з країни Кохання. Туди вони й повернулися, уже вдвох. Добре, що вдвох, ось тільки якби не з такою печаллю.