Навколо Америки

Культурна цінність акції «Коло «Оскара», проведеної Кіноклубом КІNО-КОЛО спільно з дистрибуційними компаніями «Синерґія» та «Кіноманія» у Будинку кіно, на перший погляд, видалася сумнівною. Справді, який сенс показувати в цьому традиційно «шаровому» закладі американські стрічки, що не так давно стали хітами українського кінопрокату. Втім, не дивно, що «кіноспілчанська» публіка виявила величезний інтерес до цих стрічок: ветерани Спілки кінематографістів кінотеатрів не відвідують через матеріальне становище, а юні покоління кіношників — просто з принципу. До того ж зібрані докупи номінанти й лауреати цьогорічних оскарівських нагород уклали неочікувану картину «іншого» американського кіно.

До «оскарівської кінопрограми» увійшли сім фільмів, що цьогоріч номінувалися на «Оскара», стали його лауреатами або — дивна мотивація — були створені за участі торішніх оскарівських лауреатів. Саме так до Будинку кіно потрапила стрічка «Поза часом» з Дензелом Вашинґтоном. Фільм побудований за класичною гічкоківською структурою — безневинно звинувачений у злодіянні протагоніст мусить випередити слідство і знайти справжніх злочинців. На відміну від класичних зразків, «Поза часом» потребує парадоксального глядацького вміння вчасно піти із зали, не зіпсувавши враження сюжетним нонсенсом. Решту «оскарівських» фільмів так чи інакше можна було розмістити на межі мейнстріму та «альтернативного» кіно. Мейнстрім найвищого гатунку вкотре продемонстурвав Клінт Іствуд, чия «Містична ріка» номінувалася на «Оскара» в кількох номінаціях. Колишній герой класичних вестернів, перекваліфікувавшися в режисера, став чимось на кшталт совісті сучасного Голлівуду. «Містична ріка» — болючий соціальний діагноз сучасній Америці, чия заможна провінція просто гниє зсередини, повнячись маніакальною дитячою злочинністю, сексуальними збоченнями та безконтрольною кровною помстою. Сценарій «Містичної ріки» за напругою сюжету, масштабом переживань та фаталізмом персонажів нагадує античну трагедію. Щоправда, діють у ній не боги та герої, а дрібні американські кримінальники. Фільм Іствуда — ще й данина великій акторській школі, яка в Америці, схоже, сходить нанівець. Гра Шона Пенна й Тіма Роббінса (що отримали по «Оскару» за головну і другопланову ролі) виводить фільм на рівень справжньої трагедії.

Надто вже сумно на цьому тлі виглядають серійно-стереотипні обличчя голлівудського «молодняка», акторські таланти якого вичерпуються вмінням сексуально збудити жіночу половину кіноаудиторії. Дотепне протистояння двох акторських традицій можна було відчитати у стрічці «Любов за правилами... і без» Ненсі Мейерс, де пристаркуватий, але так само геніальний Джек Ніколсон змагається з відносно юним Кіану Рівзом за руку немолодої вже Даян Кітон. Ніколсон (у фільмі йому 63, в житті — 67 років) протиставляє зворушливим оченятам Рівза (у фільмі — 36, у житті — 40) усю свою демонічну акторську енергію і врешті-решт виходить переможцем із цього любовного герцю.

Цьогорічний «Оскар» за найкращу жіночу роль відійшов до Шерліз Терон, яка скандально зіграла серійну вбивцю у фільмі Патті Дженкінс «Монстр». І знову — мертвотна американська провінція, що породжує монстрів. Правда, монструозність маніячки у виконанні Шерліз Терон важко відділити від фонтрієрівської жертовної святості. А от стрічку Едварда Цвіка «Останній самурай» не врятував би жоден актор старого гарту. Надто вже схематичні персонажі історії про звитяжного американського підкорювача Заходу (Том Круз), який знічев’я вирушає відновлювати справедливість в охопленій феодальними війнами Японії. Том Круз, граючи надломленого війною офіцера, марно намагається копіювати душевні муки Мартина Шина з «Апокаліпсиса сьогодні» — не ті нині актори в Голлівуді, ой не ті.

Так само шаблонно в «Останньому самураї» виглядає Японія ХІХ століття. Найбуквальніше втілення орієнталістського міфу про східний ірраціоналізм — в епізоді навчання американського вояка премудрощів японського володіння мечем. «Ти забагато думаєш, коли б’єшся», — кажуть Тому Крузу східні вчителі. Авжеж, думати заведено на Заході, на Сході всі тільки філософським спогляданням займаються. А збереження японської ідентичності, якою так переймаються дійові особи, — це насамперед відповідність славнозвісному «східному способу світобачення», придуманому на тому самому Заході. Перефразуймо Кіплінґа: Голлівуд є Голлівуд. Зовсім інша Японія — в нашумілому фільмі «Труднощі перекладу» Софії Копполи, яка ще й дістала «Оскара» за найкращий сценарій. Двоє американських інтелектуалів (їх грають Білл Мюррей та Скарлетт Йогансон), що їх доля закинула до Токіо, майже не відчувають негараздів через перебування в чужій країні. Закинуті до чужого, але неймовірно знайомого світу, персонажі виявляються здатними на дуже тонке як для американського кіно почуття, в якому немає місця тілесним стосункам. До речі, недоладна версія назви цієї стрічки (дослівно — «Загублено при перекладі») чудово передає ситуацію з труднощами перекладу іноземних стрічок. З тим, що назву «Something Gotta Give» російські тлумачі перекладають, як «Любов за правилами... і без», а «Out of time» — як «Поза часом», змиритися можна. Але голоси, котрі все це неподобство озвучують, здатні призвести до революційної ситуації в глядацькій залі. Слухати протягом двох годин, як погані московські актори знущаються з гри Шона Пенна чи Джека Ніколсона, змучено уявляти собі, як усе це мало звучати насправді, — справдешні глядацькі тортури. Коли вже відімре огидна традиція дублювати іноземні фільми?

2003 рік видався щедрим на американське інтелектуальне кіно. І тут, як на гріх, виринув «Володар кілець», що загріб «Оскари» в одинадцяти номінаціях. Завдяки цьому рекорду він і залишиться в історії кіно. А фільми, які «пролетіли» повз «Оскар», запам’ятаються через неприємну правду про сьогоднішню Америку.