Національна фонотека: ілюзія чи реальність?

Чи посідає якесь місце в житті освіченого українця музична бібліотека? Чи є у нас місце, куди можна поспішити, тішачись наперед прослуховуванням улюбленого або незнайомого досі музичного шедевра, а потім, оформивши заявку й озброївшись навушниками, блаженно насолоджуватися жаданими звуками? Для читача якої-небудь великої закордонної бібліотеки це аж ніяк не фантастика. Інша річ у нас. Навіть у столиці не так уже й багато місць, де існують публічні фонотеки. А послухати класичну музику можна хіба що у фонотеках Національної музичної академії і музичного училища. Але призначаються вони майже виключно для студентів. Невже все так безнадійно і пересічний український читач не має права скористатися будь-якими фономатеріалами просто так, без особливих підстав і причин? Чи існує місце, де зібрано достатню кількість аудіодокументів і налагоджено обслуговування всіх, хто бажає з ними ознайомитися? Єдиним осередком таких матеріалів є відділ формування музичних фондів Національної бібліотеки України імені В.Вернадського, який існує від 1928 року (його назва кілька разів змінювалася). Нині він розташований у стінах філії №1 на Володимирській, 62. Однак і там поки що немає можливості забезпечити всім охочим прослуховування того чи іншого запису. Тішить лише одне — незабаром ситуація з наданням доступу до фонодокументів у нашій країні, схоже, зміниться на краще.

Отже, що ми маємо на сьогодні? Основу фонотеки цього відділу тривалий час становили головним чином дві колекції старих грамплатівок, які було подаровано бібліотеці з незапам’ятних часів. Одну з них прийнято називати «колекцією професора Маслова» (за прізвищем її колишнього власника, про якого мало що відомо), інша є анонімною. У них представлено грамплатівки на 78 обертів за хвилину (переважно «гіганти»). Але не варто думати, що ці зібрання — випадковий набір старих видань багаторазово перевиданих записів. Якраз навпаки — в систематичності, з якою колекціонери добирали ці записи, й у самому їх доборі нині для нас є колосальна перевага. Обидва колекціонери, очевидно, були тонкими знавцями та цінителями класичної музики, зокрема оперного співу. До їхніх колекцій потрапили головним чином записи першої чверті ХХ століття. У тому числі — записи деяких знаменитих італійців, котрі сяяли на оперній сцені ще в ХІХ столітті, за життя Верді. І вже одне це налаштовує на думку про наявність у зібранні багатьох раритетів. Адже стара платівка — річ технологічно довговічна, але вкрай уразлива. З настанням технічного прогресу вона з цілком об’єктивних причин давно відійшла на останні позиції у світі звукових носіїв. Та й узагалі залишилося небагато місць, де старі записи було б зібрано й упорядковано на такому рівні, як це буває у нечисленних колекціонерів, котрі належать, як правило, до старшого покоління. На щастя, бібліотека має одразу два більш-менш упорядкованих зібрання, каталогізованих та збережених у задовільному стані. Колекційні грамплатівки початку минулого століття з фонду Національної бібліотеки, звісно, не можуть бути видані будь-якому відвідувачу на першу вимогу. Постає питання про те, як зробити доступними ці фонодокументи без шкоди для їхньої цілісності. Звісно, висновок може бути лише один — переведення на цифрові носії у вигляді компакт-дисків із забезпеченням подальшої доступності для прослуховування читачами. Це завдання неможливо було б здійснити без наявності спеціального штату та певних зусиль фахівців. Нині ця проблема, схоже, наблизилася до вирішення. У відділі формування музичних фондів Національної бібліотеки імені В.Вернадського з’явилося кілька штатних одиниць, які спеціально займатимуться фонотекою. А це вже перший крок до формування того, чого ми не мали дотепер — національного фонду фонодокументів, який був би доступний користувачеві й виконував би свої ні з чим не зрівнянні освітні функції, допомагаючи дослідникам і музикознавцям. Наявність такого фонду та забезпечення його доступності — не зайва розкіш, а звичний атрибут будь-якої великої наукової бібліотеки Європи. Таким чином, виникає необхідність забезпечення технологічного процесу реставрації й оцифрування записів і забезпечення бібліотеки апаратурою, яка дозволить читачам користуватися фонотекою.

Біля витоків створення спеціального підрозділу відділу формування музичних фондів, який займався б упорядкуванням фонотеки, стояла завідувач відділу, кандидат мистецтвознавства, відомий музикознавець Лариса Івченко. Вона також сподівається, що матеріали фонотеки зможуть стати предметом науково-дослідної роботи наукових співробітників відділу. У планах також залучення київських колекціонерів (яких не так уже й мало!) з метою копіювання їхніх зібрань на взаємовигідних умовах. Найцінніші колекції записів, що знаходяться у доброму стані, можна було б перевести на цифрові носії із поверненням колекції власникам і врученням їм однієї цифрової копії у порядку компенсації за використання їхніх матеріалів. Можливо, якась частина вже наявної у фондах фонотеки може спонукати бібліотеку до видавничої діяльності (якщо йдеться про реставрацію і перевидання записів початку ХХ століття). Втім, для цього необхідно обзавестися не лише відповідною технічною базою, а й інформацією, що стосується авторських прав. Окрім того, до бібліотеки було б доцільно передавати для оцифрування деякі зібрання, що зберігаються в музеях (наприклад, записи голосу Заньковецької та інших корифеїв вітчизняної драматичної сцени).

Але національний фонд фонодокументів — це аж ніяк не лише зібрання старих платівок, нехай навіть почасти раритетних. Головний акцент при створенні такого фонду — нагромадження всіх фонодокументів, які стосуються української музики й української виконавчої культури, включаючи фольклор і, можливо, навіть літературні записи. Причому все це потрібно або переводити на сучасні носії, або закуповувати на готових компакт-дисках. Крім того, недостатньо лише розвинути в майбутньому відповідну технічну базу, потрібно також остаточно систематизувати всі фонодокументи й забезпечити шляхи поповнення їх фонду. З останнім теж певна проблема. Адже каналів надходження з-за кордону, скажімо, компакт-дисків просто не існує. І тому, що ми не маємо у своєму розпорядженні достатніх коштів для їх закупівлі, і тому, що немає жодних готових проектів гуманітарної допомоги в цьому напрямку. Та й з одержанням обов’язкового примірника вітчизняних фонодокументів поки ще не все налагоджено. Зауважимо, що на національному рівні це питання має і законодавчий аспект. І йдеться тут не лише про грамплатівки або раритети, що перебувають у якихось іще не подарованих бібліотеці колекціях. Питання стоїть суто практичне — як створити масив фонотеки, у якій хоча б із освітньою метою були б оглядово представлені всі шедеври світової музичної класики і, за можливості, головні виконавчі школи та зразки записів видатних майстрів виконавчого мистецтва. Адже поки цього не станеться, усі наші музичні навчальні заклади залишатимуться відкинутими на півстоліття назад за рівнем своєї забезпеченості фономатеріалами так само, як і тепер. Ми розпочали тут розмову про навчальні заклади не випадково, адже в силу свого статусу саме Національна бібліотека в загальній системі інформаційних ресурсів повинна як жодна інша приходити на допомогу всім, хто цього потребує.

Окрім згаданих колекцій у бібліотеці є ще кілька окремих невеликих зібрань, які в різні часи надходили від дарувальників. Серед цих платівок, деякі з яких датуються навіть серединою 60-х років, все-таки можна знайти й такі, що мають незаперечну цінність, але донині так і не перевидавалися на цифрових носіях. Особливу цінність має зібрання україніки, яке належало композитору та хоровому диригенту Андрієві Гнатишину. Вінілові диски на 33 оберти з записом хорових і фольклорних колективів української діаспори із США, Канади, Аргентини, Бельгії, Італії, Німеччини зібрані тут воєдино і являють собою унікальну колекцію, якої не знайти більше ніде в Україні. Серед цих платівок — багато записів духовної музики та відомих українських оперних співаків, які належали до різних поколінь, — Модеста Менцинського, Іри Маланюк, Йосипа Гошуляка. На дисках представлена також і світова оперна класика. А ми ж часто були позбавлені можливості слухати записи таких співаків. І повернення їхніх імен на батьківщину не повинне бути поза увагою.

Важко припустити, що фонотека Національної бібліотеки найближчим часом поповнюватиметься і завдяки купівлі компакт-дисків. Адже систематичне придбання дорогої закордонної аудіопродукції потребує чималих коштів. Щоб їх відшукати, потрібно буде чимало часу. Але знайти шляхи вирішення цієї проблеми необхідно, оскільки у протилежному випадку ми ризикуємо залишитися без скільки-небудь значного фонду аудіодокументів, що відкине нас далеко назад на шляху гуманітарного й загальнокультурного розвитку в порівнянні з країнами Західної Європи. Можливо, варто подумати про якусь модель співробітництва, завдяки якій можна було б залучити спонсорів і колекціонерів для вирішення проблеми комплектування. Адже через відсутність гідної фонотеки ми позбавлені можливості залучення наших співгромадян до скарбниці музичного мистецтва. Це не голослівне твердження, адже концертне життя України поки що залишає мало можливостей для активного знайомства наших співвітчизників із усім розмаїттям виконавчих шкіл і широким зрізом найрізноманітніших творів музичної класики. А фонотека Національної музичної академії України не настільки відкрита установа, як Національна бібліотека, й не може виконувати цю функцію. Втім, часом, і самим музикантам, і музикознавцям не вистачає її ресурсів.

Одне з основних прав людини — право на доступ до інформації. Це означає і право на будь-який акт, пов’язаний із самоосвітою, фаховим розвитком, задоволенням естетичних запитів. Все це звучить дещо декларативно, але якщо таким правом зневажити, ми багато чого втратимо. Перед кожним споконвічно має простиратися широкий обрій можливостей доступу до різноманітної інформації, а вже як і коли нею скористатися — це продиктує особистий вибір. Але позбавляти сучасного українця одного з небагатьох шляхів знайомства з музичною класикою було б неприпустимою втратою. Із таких структур, як національна фонотека, може розпочатися новий спалах інтересу до академічного музичного мистецтва та прогрес естетичних запитів наших нерозпещених у естетичному плані сучасників.