НАШЕ ЄВРЕЙСЬКЕ ЩАСТЯ

Бажав би кожному з нас так відзначити своє 80-річчя, як це нещодавно зробив відомий український письменник, кінодраматург і публіцист Борис Наумович Хандрос. У відмінній фізичній та творчій формі, щойно повернувшись із сорокаденної ділової поїздки по США, пропонуючи увазі публіки одночасно і нову книжку, і прем’єру свіжого фільму за своїм сценарієм, майже дві години поспіль вітійствуючи та приймаючи відповідні вдячні послання. Нарешті — закінчуючи все це розповіддю про задум наступної картини й закликом її спонсорувати. А ще ж треба сказати, що одна кругла дата ювіляра збіглася в часі з іншою: 60 років тому двадцятирічного Бориса Хандроса розстріляли фашисти, але він дивом вижив...

Отже, минулої суботи в Ізраїльському культурному центрі відбулася презентація одногодинного документального фільму режисера Анатолія Сирих за сценарієм Бориса Хандроса «Співачка». Це лірико-біографічне й історико-психологічне есе про самотню жительку фактично вимерлого села Яруги, Надію Рашевську. Колись у цих місцях просто-таки кипіло життя. Причому поселян двох братніх у повсякденності етносів — українського та єврейського. Як розповідає ще один, але вже заїжджий «останній з яружан» Семен Гріншпун, сільський клуб цього штетл-села був воістину осередком культурного життя, і називали його з наївною гордістю «наш Париж». Концерти, спектаклі та інша самодіяльність, але, що характерно, — все виконувалося трьома мовами — українською, російською та їдиш, які «офіційно» практикувалися тут. Ось і в кадрі так: блукають руїнами добрих давніх часів двоє старих людей, два релікти, два хронікери зниклої ідилії й розповідають про життя — єврей українською, а українка візьме та й заспіває нам що-небудь із єврейської пісенної класики мовою оригіналу. Та ще й задушевно як!

Відомий вітчизняний документаліст Анатолій Сирих зі смаком колекціонує візуальну археологію цього окремо взятого острівця українсько-єврейського щастя, який, що та Атлантида, невблаганно занурюється в безодню небуття. Ось характерні за національною архітектурою руїни колись обжитих і теплих будинків. Ось, зовсім як «тоді», ліниво-блаженна дворова живність — кури, котики і т.п. А ось і пряме свідчення «золотого століття» — іржава підкова, прибита в давнину кимось зі зниклих аборигенів у надії на нескінченність усього хорошого.

І навіть якщо минуле тут авторами та учасниками фільмового дійства, як звичайно, ідеалізоване, а насправді все бувало й суворіше, то саме в такій ностальгічній тональності, ідеалізуючи те, чого більше не буде, і варто, напевно, прощатися з умираючим. Зникла ідиш-цивілізація містечок і Одеси. Взагалі євреїв на всю Україну залишилося, відповідно до останнього перепису, всього 113 тисяч душ, тобто близько 5% колишньої кількості. Фактична раритетність цього фактично корінного етносу — збиток, завданий українській культурі. З разючою проникливістю й афористичністю в картині одного разу про це висловиться її головна героїня: «Село без євреїв як хата без хліба». Тож оплачемо єврейський вихід. Заодно й спорожнілі українські села, зубожіле та спопсоване первородство національного фольклору. Живе втілення ідеалів етнічного братерства в наші дні — як українське, так і єврейське — це, напевно, саме і є героїня фільму «Співачка». Їй колись чоловік в останніх словах перед смертю суворо наказав: «Живи в рідній хаті! Нікуди не їдь, не ходи в прийми, будь сама собі хазяйкою...» От якби всій країні таке почути й усвідомити.

На перший показ фільму Надія Павлівна Рашевська прийшла вже без свого єврейського партнера по зйомках: односелець Семен Гріншпун не дожив до прем’єри стрічки. Обопільний вихід триває. А пісня вживу перед глядачами не вдалася — сльози зашкодили. Оскільки хоч і гарне, але сумне кіно вийшло. Зате ім’я в героїні славне — Надія.